Так поможiть же менi, допоможiть, iмператори!
Молитва дала йому певний спочинок. Десь у коридорах, як вiн чув, крокували етерiоти, незабаром прийшли папiя Михайло i Лев Валент.
— Великий iмператоре, — сказав Лев, — Я сам обшукав гiнекей i нiкого там не знайшов. Ми обшукали також i весь палац, але ворогiв немає.
— Спасибi вам, — подякував iмператор. — Тепер я спатиму спокiйно. Iди додому, Леве! I Лев Валент пiшов з опочивальнi.
— Великий василевсе, — сказав на прощання iмператору папiя Михайло. — Ляж i спокiйно спи! Я не спатиму цiлу нiч, стоятиму бiля дверей твоєї опочивальнi. У тебе є заздрiсники й вороги. Але ти маєш i щирих друзiв, якi життя вiддадуть за тебе. Спи спокiйно, василевсе!
Поцiлувавши червону сандалiю iмператора, вiн вийшов з опочивальнi.
Тодi до нього прийшла Феофано...
Вiн не пiшов їй назустрiч, як робив завжди, коли здалеку чув її кроки, а стояв у кутку опочивальнi, дивлячись на неї з-пiд густих темних брiв похмурими i, як їй здалося, сердитими очима.
Феофано пiшла вперед — у золотистiй тунiцi, з яскравою трояндою на грудях, з нитками перлин у волоссi, що тьмяно мiнились, у маленьких червоних сандалiях на босу ногу.
— Iмператоре! — почув вiн її голос. — Що з тобою? Ти хворий, мiй василевсе?
I враз йому нiби вдарило в груди — до нього долинули пахощi троянди, пахощi її тiла.
— Феофано! — сказав вiн. — Я не хворий, але в мене дуже болить серце.
— Що сталось? — Вона зупинилась зовсiм близько бiля нього. — Скажи менi, мiй любий iмператоре, чому в тебе болить серце?
Никифор подивився їй в очi — темнi, глибокi очi, на самому днi яких свiтилися iскринки. I вона витримала його погляд, нiби її не мучили нiякi сумнiви, нiби душа її була прозора й чиста, нiби несла вона з собою тiльки правду.
— Феофано! — промовив вiн. — Я тобi вiдкрию всю душу, але обiцяй, що ти на цей раз не будеш гнiватись на мене.
— Iмператоре! Невже ти хоч на хвилинку сумнiвався?
— Тодi читай, — сказав iмператор i дав їй папiрець. Вона взяла записку, ступила до свiтильника й стала так, що вiн бачив найменшу цяточку на її обличчi, повiльно розгладила тонкими своїми пальцями папiрець, зiбганий iмператорською рукою, й стала читати.
Iмператор стежив за її обличчям. Феофано пiдвела голову, — вона була надзвичайно спокiйна. Никифор побачив на її обличчi посмiшку.
— Так от чому, — промовила Феофано, — приходили до нас у гiнекей Лев Валент i папiя Михайло. Я хотiла їх вигнати, адже в мене там сьогоднi гостi — двi царiвни з Преслави. Але потiм вирiшила не заважати їм робити свою негiдну справу, обiцяла, — винувато додала вона, — не гнiватись. Та навiщо ти, iмператоре, ображаєш мене — твою Феофано? Невже ти, замiсть того щоб посилати етерiота Валента й нiкчемного Михайла, не мiг покликати мене i показати цю дурну записку?
— Прости мене, — крикнув вiн, — але, Феофано, я вже не знаю, кому вiрити, а кому нi!
Вона ступила вперед i поклала теплу руку на його плече.
— Мiй iмператоре, мiй василевсе, красо i гордiсть Вiзантiї, — сказала вона, схиляючи голову до грудей Никифора. — Я розумiю, що в тебе є безлiч турбот, ти сумуєш за покiйним батьком, тебе турбує вiйна в Болгарiї, у важку цю годину захворiв паракимомен Василь. Але, iмператоре, чому ти забуваєш, що в тебе є Феофано, яка тебе любить i живе тiльки для тебе?..
Вона дивилась йому в очi так, як може дивитись тiльки мати або дитина.
— Тебе стурбувала ця записка, але ти забув, що вона ображає й мене. Озброєнi люди в гiнекеї! О iмператоре, будь певен, Лев Валент i Михайло оглянули, обшукали там усi покої. Я не знала, хто й чому послав їх у гiнекей, i прийшла скаржитись на них. Виявляється, це твiй наказ...
— Прости мене, Феофано, — ще раз сказав Никифор. — Я зовсiм не хотiв тебе образити.
— Я вже забула про образу, — промовила вона. — Будь спокiйний, iмператоре, не хто-небудь, а Феофано тебе охороняє. Ти добре зробив, iмператоре, — подивившись по опочивальнi й на вiкна, додала Феофано, — що перетворив цей палац на фортецю. Сюди нiхто не проб'ється. Босфор замкнутий на ланцюг. Твоє вiйсько готується до походу... Ти знову сядеш на коня, знову полетиш перед легiонами! Пригадуєш, як колись ти ходив вiйною на агарян, стояв пiд Каппадокiєю, брав Тарс... Тодi в твоєму шатрi весь час — день i нiч — була i я...
— Це був чудовий час! — захоплено сказав iмператор. — Але й зараз ти така ж прекрасна, Феофано, як i тодi. Я можу без кiнця дивитись у твої очi, без кiнця цiлувати...
Феофано сама поцiлувала його — довгим, пристрасним поцiлунком.
— Ти хочеш бути зi мною цю нiч? — запитала вона.
— Тiльки з тобою... Хiба ти думаєш ще кудись пiти?
— Так, я мушу ще пiти до гiнекею й попрощатись з болгарськими царiвнами. Навiжений Лев Валент так перелякав i мене, i їх. Я з ними трохи поговорю, а потiм повернусь. Ти спи, iмператоре. Я прийду до тебе...
— Я ждатиму тебе, василiсо, найблагочестивiша i найблаженнiша.
2
Був час, коли заступає друга змiна нiчної варти. У Буколеонi вартували етерiоти. Побрязкуючи зброєю, закованi в броню, пройшли в мовчаннi пiд командою дiангелiв* (*Дiангели — доглядачi порядку) i стали бiля ворiт i на всiх стiнах та вежах Буколеону топотерити* (*Топотерити — нiчнi сторожi). Вони пiдняли щити, наставили списи, — нiхто тепер не пройшов би живим у фортецю над морем.
За стiнами Буколеону лежав темний, безлюдний Константинополь. Вiд Перу й Галати мчав через Золотий Рiг i свистiв на форумах i вулицях рвучкий, холодний вiтер. З неба сипався незвичайний для пiвдня снiг. Негода, холод, снiг тримали мешканцiв у житлах. Мiцно спали всi в Константинополi, мiцно спав i Буколеон. I нiхто не бачив, як iз однiєї з кiмнат гiнекею вийшло кiлька чоловiк, минули, скрадаючись, двiр i сад, з'явилися на пiвденнiй стiнi фортецi й пiднялись схiдцями на дах над морем.
Там було темно. Внизу, глибоко пiд ними, шумiла, вирувала, котила вали роздратована, холодна Пропонтида. Хвилi з такою силою билися об пiдмурки палацу, нiби намагались його зруйнувати.
I дуже довго напружено прислухались на даху Буколеону люди, але нiчого на морi, крiм шуму валiв i плескоту хвиль, не чули.
Потiм до них долетiв свист. Тому, хто не ждав його, вiн видався б серед цiєї ночi звичайним свистом вiтру. Та й тi, що стояли на даху Буколеону, спочатку не знали — вiтер то чи людина.
Свист повторився. Тепер уже можна було добрати — свист линув вiд моря, вiд берега, саме з того мiсця, де бронзовий лев над водою поглинав бика.
В темну безодню над морем почала тодi спускатись зроблена з мотузкiв драбинка. Вiтер перекочувався через дах, рвався до моря й одкидав драбинку далеко вiд стiни, вона, здавалося, нiколи не досягне пiднiжжя мурiв, моря.
I раптом драбинка здригнулась, завмерла, сiпнулась, хтось стояв там, унизу, в глибинi, i пробував, чи мiцна вона.
Це були до краю напруженi хвилини. Внизу хтось вчепився дужими руками за драбинку, от вона витягнулась, як струна, вiтер пробував вiдкинути її вiд мурiв — в безодню, в море, але хтось уперто й смiливо пiдiймався вище й вище. У темрявi почулось важке дихання людини, ось уже виринули руки, тулуб.
Тi, що стояли на даху, пiдхопили людину, що розгойдувалась над безоднею.
— Руку! Руку! — сполохано шепотiли вони.
— Нарештi! — промовив невiдомий. — Проклятий вiтер. Я думав, що попаду на вечерю акулам Пропонтиди. Чи всi зiбрались?
— Всi зiбрались i ждуть тебе. Ходiмо! Скрадаючись, вони один за одним пройшли дахом Буколеонського палацу, спустились униз, у двiр.
Рвучкий, холодний вiтер перелiтав Золотий Рiг, свистiв на форумах, у вулицях, мчав у чорну безвiсть Пропонтиди. З даху Буколеонського палацу петлялась, вихрила забута мотузяна драбинка й вже не було сили, яка могла б її прихилити до землi, до мурiв, до розбурханих хвиль холодного, сердитого моря. Та й нiкому вона не була потрiбна. Будуючи з каменю й залiза свiй палац, Никифор Фока не врахував, що з неприступних його стiн до моря можна спустити тоненьку мотузяну драбинку...
Iмператор Никифор заснув дуже пiзно i не на царському ложi, а просто на пiдлозi на хутрi барса. Щоб не змерзнути, iмператор прикрився теплою мантiєю свого дядька, ченця Михайла Мелаїна.
Прокинувся iмператор вiд того, що хтось зiрвав з нього мантiю, та ще вiд дужого удару в груди. Переляканий, пiдвiвся, хотiв схопитись на ноги. Але не змiг, бо страх скував тiло, одiбрав мову...
Те, що вiн побачив у опочивальнi, було страшнiше всього, що мiг вигадати хворобливий мозок... Опочивальню наповнювали воїни з мечами в руках. На дверях, також з мечем, стояв Iоанн Цимiсхiй.
— Господи! Що це?! — крикнув Никифор, не розумiючи, як цi люди опинились пiзньої ночi тут, в його опочивальнi.
I враз, нiби всi тiльки цього й ждали, один iз воїнiв — iмператор пiзнав його, це був начальник етерiотiв Лев Валент — ступив уперед, розмахнувся i вдарив його мечем. Удар прийшовся по головi, iмператор вiдчув нестерпний бiль, очi йому залила кров...
Але iмператор не втратив свiдомостi. Вiн зрозумiв, що цi люди прийшли його вбити. I хоч знав, що тепер йому нiхто i нiчим не допоможе, закричав:
— Богородице! Спаси! Спаси! Тодi кiлька чоловiк схопили його за руки, потягли по пiдлозi, кинули на мармур...
— Чого кричиш? — почув Никифор. Лежачи на пiдлозi, вiн мовчав. Просто перед ним на його царському ложi сидiв Iоанн Цимiсхiй.
— Чого кричиш? — ще раз запитав Iоанн.
— Iоанне! Брате! — не промовив, а швидше прошепотiв Никифор.
— До кого ти звертаєшся? — засмiявся Iоанн. — Брат? Хто кому брат? Як смiєш ти називати мене братом — ти, що з моєю допомогою сiв на престол, ти, що через заздрiсть i безумство забув про моє благодiйство, одiрвав мене вiд вiйська, хотiв вислати, як якогось злочинця, у Вiрменiю?
— Iоанне! Прости! — заволав Никифор.
— Мовчи! — перебив його Iоанн. — Нiхто i нiщо тепер не вирве тебе з моїх рук. Говори! Я слухаю, може, ти скажеш, що не винен?
— Богородице! Благаю! Спаси! — знову зайшовся Никифор.
— Безумний, дурний iмператоре! — крикнув Iоанн.
Никифор бачив, як Iоанн вихопив меч i кинувся до нього, як з усiх бокiв до нього пiдступають вої, Iоанн схопив його за бороду i рвав її. На нього сипались удари, його били голоменями мечiв.
Нарештi Iоанну обридло це, i вiн сам ударом меча одрубав голову iмператору Схiдної Римської iмперiї Никифору Фоцi.