Вони обговорили геть усіх: від Ремарка і Хемінгуея до Єсеніна і Євтушенка. Коли розмова дійшла до Василя Аксьонова, Тамара заявила, що навчалася з ним на одному факультеті і була з ним знайома! Павло зачепив тему французьких імпресіоністів і повідав попутниці про свою "Венеру ХХ століття" та нерозділене кохання до однокурсниці Свєтки.
Було прохолодно. Тамара лежала на полиці, прикрившись двома казенними вкривалами, з-під яких моментами виринало пухкеньке коліно. Вона утаємничено усміхалася посмішкою Мони Лізи, і Павці здалося, що вона підбадьорює його на рішучі дії. Злякавшись, тих думок, він повернувся до своїх і добре ковтнув для хоробрості. Коли ж він повернувся, то двері заповідного купе виявились зачиненими. Зі службового купе на нього насторожено визирнула кремезна провідниця. "...Грубость женщина простит, а глупость — никогда!"? — пригадав він Едуарда Асадова, і потеліпав до свого вагону.
Тамара помахала у вікно трьома пальчиками, і старший сержант Корсаков повів команду вниз від станції. Дрібний, але щільний дощ хльоскав по вухах. Слизька, каменистоглиниста стежина змушувала брести вроздріб. Добре, що наділи шинелі. Солдатська шинеля — надійний захист від дощу: вода стікає з неї наче з качки.
— Праворуч — артилерійська бригада. Туди ми ходимо на пошту. Ліворуч — сопка Генеральська. Попід нею, з протилежного боку, розташування нашої частини, — розповідав провідник.
— Щось я не бачу білих ведмедів, — невдало пожартував Іваночко і, послизнувшись, гепнувся в глей.
— Хотілося б, що через два роки ми дерлися нагору, хоча б і в таку негоду, — признався Задорожний.
— Добре, якщо усі — сумно, начебто щось передчуваючи, зауважив Мордаскін.
— Не бійся, Мордаскін. Куди ми дінемось?
— А що то за віники? — Боб вказав на триметрові жердини зі жмутками на маківках, що стирчали обабіч.
— Це вішки. Взимку по них знаходимо дорогу, щоб не з'їхати у прірву, — пояснив Корсаков.
— Нічого собі, снігу — вигукнув Задорожний.
"Ну, я й роззява"! — не заспокоювався Павка.
Прибулу команду розтасували по батальйонах і ротах. Козловський, Константінов, Сопочкін і Метіогло потрапили до першого батальйону середніх танків Т-54. Павло ж, разом з Чигідіним, Задорожним, Мордаскіним і Іваночком, посилив другий батальйон плаваючих танків ПТ-76. Обидва батальйони розміщалися в новенькій чотириповерховій казармі: перший — у правому крилі, другий — у лівому. Допоміжні підрозділи, такі, як рота зв'язку, їдальня, клуб і полковий штаб тулилися у повоєнних дерев'яних бараках. Через три дні з учбової частини прибули командири танків, а трошки згодом прямо з дому привезли новобранців на замкових. "Старики" зустрічали поповнення приязно: прибула зміна — невдовзі дембель.
Екіпаж плаваючого танка налічував три персони, тому весь склад другого батальйону вміщався у приміщенні на п'ятьдесят двоярусних койок. Служба у лінійній частині відрізнялася від навчальної. Прибулим за Полярний круг військовослужбовцям видали напівшерстяне обмундирування, байкову білизну, шерстяні онучі і хутряні костюми. Денну пайку масла збільшили з десяти до тридцяти грамів, і хоча тут так само ганяли в караул і на кухню, основна увага зосереджувалась на стрільбах, водінні і обслуговуванні техніки. На відстані шістдесяти кілометрів від Генеральської сопки навпрошки брязкав зброєю агресивний блок НАТО. З радянського боку йому протистояли дві мотострілецькі дивізії, розташовані у райцентрі Печенга; танковий полк і артилерійська бригада в селищі Луостарі; авіаційна частина в селищі Корзуново і флотилія підводних човнів у бухті Лінахамарі. Ворог був так близько, що на вихід танкового полку в район зосередження, як і під Ленінградом, відводилося е тридцять хвилин. За цей час танкістам належало вскочити з ліжок, одягнутися, вхопити речові мішки, протигази, зброю, залишити казарми, прибігти до танкового парку, відчинити бокси, завести холодні двигуни, виїхати і дістатися назначеного району, що знаходився за п'ять кілометрів від розташування. Завершальним підсумком бойової підготовки вважалися польові навчання. Планові за результатами осінньо-зимових та весняно-літніх періодів підготовки, та раптові, призначені верховним командуванням.
Першу раптову тривогу об'явили якраз на Водохреще, за принципом: народ гуляє — армія підвищує пильність. Насправді, командир другого батальйону підполковник Олійник про неї довідався і на вечірній повірці наказав механікам звечора прогріти мотори, та лягати в койки одітими в зимове. По обіді екіпажам видали сухі пайки, і накзали завантажити на броню по п'ять в'язанок дров.
О першій ночі днювальний несамовито заволав: "Ротаааа... підйом! Тривога!", і механіки стрімголов кинулися до танкового парку. Поки вони запускали мотори і виводили машини з боксів, до них приєдналися командири танків і замкові з протигазами, автоматами і речовими мішками на весь екіпаж. За ворітьми в машини вскочили офіцери. Водії, нехтуючи приладами нічного бачення, які викривляли огляд, з відкритими люками погнали навпростець по снігу у бік сопок, добре видимих на фоні сполохів міста Заполярний. Діставшись місця зосередження у передгір'їв исоких сопок, танки розповзлися поміж кущів і розвернули гармати у бік Норвегії.
НАТО, мабуть, ще не прокинулось; екіпажі спокійно напнули намети, встановили печі, виготовлені власноруч із металевих діжок, і приступили до несення служби. Піч у наметі четвертої роти швидко розжарилася, і бійці, що примостилися біля неї, роздягнулися до кальсонів. Серед ночі замковий Лупу, призначений доглядати за буржуйкою, поставив на розігрів запаяну банку згущеного молока, закуняв, і вона, розжарившись, вибухнула наче граната. Розпечене липуче течиво розлетілося на всі боки і вразила відкриті частини сплячих тіл. Найближчим до груби виявився командир роти капітан Софронов, він і зазнав найважчих травм: йому обпекло ліву щоку, губи і лоб. Постало питання евакуації до медсанчастини, але бойовий офіцер, що пройшов усю війну, залишився в строю, і, окрім комбата, ніхто з начальства не довідався про нещасний випадок. Зранку батальйон перетнув гряду і вийшов до кордону. Полк виконав усі нормативи, командир полку підполковник Бондар отримав подяку і, не забарившись, зібрав у клубі комсомольські збори. Оголосивши подяки і вручивши грамоти, командир звернувся до особового складу: питання є?
Особовий склад мовчав. Бійці вже засвоїли заповідь: не висовуйся. Полковий командир розтлумачить по-батьківські, натомість ротний на вечірній повірці визвіриться як на ворога народу. Зрештою, піднявся сержант Корсаков, який нікого не боявся. Він мав славу найкращого стрільця. Будь-коли — хоч в ясну погоду, хоч в хурделицю, вдень і вночі, з будь-якого танку, що з кулемета, що з гармати — Корсаков влучав у центр мішені. На стрільбах офіцери потайки підсаджували Корсакова в свій танк, і той, стріляючи за них, жодного разу не схибив. Стріляв він і за командира полку. Запишавшись, Корсаков став неприторенним самовільником, якого раз від разу подовгу розшукували по дівочих гуртожитках міста Заполярний. Ото зловлять, посадять на гауптвахту, розжалують в рядові, а після чергових навчань зі стрільбами знову возведусь у сержанти. Ще й грамотою нагородять. Ось і нещодавно бравий гвардієць приторочив на погони широкі нашивки.
Старший сержант, Корсаков. Товаришу підполковник, маю питання. Ми тут, за Полярним кругом, служимо, стоїмо, так би мовити, на варт ірубежів нашої Вітчизни, достойно зносимо всі тяготи і прикрості військової служби, стріляємо і водимо на "відмінно", а що ми бачимо, окрім кінофільмів? Хоча б колись нас провідали шефи...
— Зрозуміло. Підполковнику Яськов! Доручаю вам організувати щось культурне.
Замполіт Яськов мав славу посміховиська. Так, читаючи лекцію з нагоди дня народження поета Михайла Юрійовича Лермонтова, він повсякчас називав його не інакше, як товариш Лермонтов. З усіх боків сміються, він намагається вимовити "Лермонтов" без прикладки і не може. Так і торочив на протязі години: товариш Лермонтов та товариш Лермонтов.
Наказ командира замполіт виконав, запросивши до частини шефський концерт студентів Ленінградської консерваторії ім. М.А.Римського-Корсакова. Солдатський клуб розташовувався у старій казармі, у вузькому довгому приміщенні з дощатою сценою, притуленою до довшої стіни. Лави оточували її впритул із трьох боків, і глядачі найближчих рядів дивилися кінофільми, поклавши підборіддя прямо на підмостки. Щойно дві скрипки, альт і віолончель умостилися на табуретках і диркнули смичками, танкісти, насправді байдужі до класичної музики, розхвилювалися. Нова мода суттєво підкоротила дівочі спідниці, і бійці заворожено вперлися в чарівні, білі і пухкенькі коліна скрипачок, які сумлінно виконували академічні рапсодії і сюїти. На їхнє здивування сіра публіка, яка, звичайно не здатна сприймати класичну музику, аплодувала бурхливо і подовгу. Так захоплено їх ще ніде не приймали! Першою диво розгадала пишна віолончелістка, яка тримала інструмент поміж ногами. Вона почервоніла, переглянулася, переморгнулася з подругами, і ті, розреготавшись, опустили інструменти. Оговтавшись, вони продовжили концерт і грали на біс, допоки на сцену не виліз замполіт.
— Товариші танкісти-заполярники! — удаючи командира, гучно, проголосив підполковник, — дозвольте мені від імені солдатів і сержантів п'ятдесят дев'ятого, Червонопрапорного, Гвардійського, Фокшано-Гданьського, ордена Суворова третього ступеня танкового полку подякувати студентам Ленінградської консерваторії імені... і тут замполіт запнувся. Хвилинку він тужився пригадати, на честь кого названа консерваторія, і, зрештою, видав: імені Корсакова.
— Гвардії сержанта Корсакова, — підправив хтось із залу, і клуб затрусився від сміху.
Третього березня молодший сержант Мордаскін застрелив старшого сержанта Журавльова. Сталося це в караулі. Мордаскін вартував склад паливно-мастильних матеріалів, а Журавльов був у нього розвідним. Стояти на цьому посту танкістам подобалося. Звідси була видна дорога, якою від автобусної зупинки "Луостарі" до аеродрому Корзуново поодинці та гуртами крокували цивільні перехожі.