І перед самим смерканням Залозним шляхом і всіма путівцями, що тяглися рівнобіжне з ним, виїхало сорок можів комонних, і кожен вів по собі запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозі, не стуливши ока й не злазячи з сідла, кінь же під вершником упаде за півдня.
Вгадав між Лосько, який вирушив лісовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Він здогнав ускоків на четвертий день за городцем Ізяславом, що належав деревлянському жупанові Ярошу. Готський таль Валтарій Аквітанський, тримаючи за повід сірого яблукатого жеребця з білим хвостом та білою гривою, пив воду з Горині. Він навіть не встиг сісти верхи, коли налетів княжий дружинник Лосько, пустивши повід запасному коневі. Гот витяг меч із золотого піхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Білявий довгочубий Валтарій упустив меча й упав. Лосько зліз і замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськові доводилося не раз бачити на княжому дворі.
— Не вбивай...
Русин подивився на лежачого й зашилив меч свій назад у піхво. Валтарій люто блимав на нього, розгублений несподіваною ласкою.
— Нехай, — сказав Лосько. — Не моє то діло, лиш князеве. Рече милувати — помилує, рече потяти — потне...
Він перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тоді прикрутив до сідла мотузкою за обидві ноги й наказав дівчині теж сідати. Іладіка мовчки скорилася його волі. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось і майже не прикривало грудей, і вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюці на шляху.
— Пощо-с така нещасна? — спитав Лосько. Іладіка кивнула на скрученого в сідлі Валтарія.
— Бита єси? Чи поята?
Вона глянула на русина, тоді на гота й не відповіла нічого. Йшли наквапом. Валтарій то втрачав свідомість і починав хилитися набік, примотужений коневі попід черево, то знову випростувався.
Ввечері коло багаття він сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:
— Був би-м одяг калантир...
Лосько посміхнувся:
— Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.
Настрій у нього був добрий. Тепер він отримає з Гатила обіцяну винагороду й зможе справити собі власного коня чи бодай пару воликів. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три літа тому. Тоді кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськові. Тепер він одержить із князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покійного можа Гліба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири [48]... В тій же вирі людина завжди зможе дати собі раду.
Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволі: Валтарій не зміг би витримати їзди швидкої, Лоськові ж кортіло вручити готського таля Богданові живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навіть першим, і се сповнювало його серце гордістю й новими надіями. Здавши бранців зраділому Войславові, Лосько погнав коня з воріт. Лише тепер він одчув з усією силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негідь. Він проминув Полудневі ворота й, махнувши до товаришів у сторожі, пойняв білогородську путь. Усі вже давно сидять удома, його ж рідні побиваються за ним, хоч, певно, й дізнались, шо з далекої раті він повернувся живий-здоровий.
Тоді йому спало на думку щось інше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищі годованим можем — замість убитого взимку Гліба?
Й він зострожив стомленого коня, щоб поділитися думкою з рідними...
Гатило негайно почув про повернення втікачів — сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибіг на сходи, пойнятий півтори сідмиці тамованою люттю. Готський княжич Валтарій Аквітанський сидів посеред двору зі скрученими назад руками, грекиня ж відійшла трохи вбік. Першою думкою в Богдана було — потяти обох на корені тут-таки, серед свого дворища. Він до половини витяг меч, Іладіка ступила йому назустріч, упала навколішки й затулила вид руками, чекаючи останньої миті.
Гатило завмер, так і не витягши меча. На ній було пошматоване бузкове полоття, й крізь дірку випнулось припале курявою круглясте персо. Він узяв її за руку, й дівчина вискнула від несподіванки.
— Йди до хорому! — грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Іладіка, заточуючись, пішла, й тільки коло ґанку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. — А сього до порубу! — сказав Гатило Войславові. Сам же пішов у двері, які щойно рипнули за молодою грекинею.
Він здогнав її на поверші й повелів, кивнувши на двері спочивальні:
— Сюди!
Дівчина ввійшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Він зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вічі, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як і допіру надворі, загрозливо рипучим голосом кинув:
— Поведу тебе жоною собі! А тому твоєму зітну голову! Чула-с?
Іладіка чула, але не відповіла ні слова, бо її раптом охопила страшенна слабкість у ногах. Вона посунулася по дубовому одвірку й сіла просто біля порога, незручно підібгавши під себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках світлі стежечки. Так вона й сиділа, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з місця, широко розіставивши червоні чоботи підборами окліш.
Тоді вона підвелася й ступила в його бік раз і вдруге й охопила в'юнкими напівголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.
— Ладочку мій... Ладочку... Я-м залюбила тебе зодразу, як увиділа-м... Тому взе два літа... Ти-с не мав зе хоті й дивитися на мене. Ладочку мій, ладочку...
Її слова падали йому на груди й зігрівали його, мов міцний давній мед, а він стояв, наче дерев'яний, повісивши руки додолу. Він теж міг би сказати їй багато, дуже багато гарних і пекучих слів, як нісся з дальньої раті додому, як чекав того дня, коли нарешті зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за ті грубощі, яких колись набалакав їй, хоч і тоді вже кохав... Але Гатило продовжував стояти, болісно ковтаючи борлаком, то тільки греки такі велерічиві, полянинові ж не личить всує, на вітер кидати слова й сквернити ними почування свої.
Іладіка сказала:
— Хтів єси потяти мене там, серед двору...
Він не відповів, а дівчина докинула:
— Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.
Він насилу вимовив:
— Пощо ж мовчала-с?
Іладіка зітхнула:
— Соромила-м ся...
Й розповіла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.
Готський заложник, небіж теперішнього конунга Торісмунда, дев'ятнадцятирічний Валтарій давно вже накидав на неї оком — ще задовго до походу. Він знав, що Іладіка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хіба не маєш хреста в пазусі, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричі жонатого.
Валтарій часто підстерігав її в темному кутку, й освідчувався в коханні, й намагався поцілувати бодай, але вона відштовхувала його, й утікала, й по тому гірко плакала, зачинившись у своїй кліті, бо Гатило зумисне не помічав її й щоразу грубо гримав.
А тоді поїхав у полунічну рать, і потяглися нескінченні місяці чекання й тихих дівочих сліз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. І раптом на початку місяця червця Валтарій прискакав у город Київ, повідомивши, буцімто Гатило прислав його по неї. Вона зраділа неймовірно й ладна була співати на радощах, але таль застеріг:
— Мовчи, бо Гатило звелів мені привезти тебе до стану його нишком. Руські поганські закони не дозволяють жонам бути серед ратників. Жди мене по заході сонця коло Щекавиці, там, де перетинаються Соляний і Залозний шляхи.
Іладіка так і зробила, тамуючи серце, яке аж калатало від сподівання близької зустрічі з Гатилом. Валтарій прийшов о двох конях, і вона сіла на гнідого. Їхали цілу ніч і цілий наступний день майже без перепочину, й тільки тоді її розібрали сумніви. Дорога вела їх усе на захід і на захід. Вона сказала про се Вадтарієві, й молодий гот одкрився:
— їдемо в Аквітанію!
Іладіка повернула коня й хотіла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полотті й сиділа на коні, звісивши ноги на один бік. Та й Валтаріїв білохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий і витривалий.
Валтарій завів її в хащі й прив'язав до дерева. Тоді розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслідування, почав, насміхаючись, розповідати їй свої задуми. Він пішов у рать на полуніч, сподіваючись там перескочити до своїх одноплемінців-готіа, а при можливості вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого діда, конунга візіготів Теодоріка, Та йому не пощастило здійснити ні першого, ні другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорік Бернський.
Тоді Валтарій наважився втікати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Він так і зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не міг утриматися, щоб не викрасти й Іладіку, яку давно вподобав...
Молодий гот одв'язав дівчину й почав домагатись од неї кохання. Дівчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Він пошматував на ній одіж, але так і не зміг подолати.
— Не люблю тебе! — кричала вона, обірвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. — Ніколи не буду твоєю, так і затям!
— Але не будеш і Гатиловою! — відповів їй Валтарій Аквітанський.
— Буду!
— Ні, не будеш!
— Пощо?
— Не люба єси йому.
— Яке твоє діло! Буду!
— Однаково не будеш.
— Пощо?
— Якби він і полюбив тебе, все б одно не взяв таку...
— Яку?
— Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Він тепер не повірить, що ти не була-с... моєю.
Після того змагання Іладіка й справді мала жалюгідний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до білявого хлопця й слова, твердо вирішивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Іладікою.
Богдан обійняв дівчину й міцно притиснув її до змучених грудей, Іладічине пухке волосся чіплялося за його від учора неголене підборіддя, й довгі посивілі вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив ті хвилі й думав, що мав би бути вітцем сій дівчині, але кумири посіяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловік невільний будь-що вдіяти.