Хоча й знав він життя й розумів, що Настя не могла залишитися непродана, але поки не почув цієї звістки, — все здавалося йому, що якесь чудо її врятує. Він згорбився, стиснувся, втягнув голову в плечі і мовчки сидів у присмерках, пригнічений сумом.
— Та що ж, ти, батьку, козак чи ні? — обурився нарешті Карпо. — Чи то бракує тобі козацької сили? Шарпаєш щороку Крим та Туреччину, ніколи ще битий не був... Що ж ти гадаєш, не підуть за тобою наші пани-молодці визволяти твою Настю?
Сагайдачний здригнувся, підвів голову.
— В похід, кажеш, — перепитав він гірко. — Так, водив я козаків у походи... Та й султана треба було дрочити. І ось додрочилися: найдорожчі люди у неволю потрапили... Що ж, по-твоєму, знов піти за море, щоб татари прийшли сюди по новий ясир?! Ні, Карпо, не так воно просто... Я за цю зиму на десятки років постарішав, думаючи, що робити... Бо ж-зараз склала наша старшина угоду з ханом і беями, щоб вільно рибалчити в Азовському морі, і в Чорному, і в гирлі дніпровському... І торгівлю розпочали з кримчаками, ярлик собі виправили на безмитну торгівлю... Як же мені тепер?! Де ж усі, туди і я... Тільки ти не думай, що забув я Настю, — урвав він сам себе. — І пам'ятаю її, і бачу і наяву, і уві сні... І не буду я Петро Сагайдачний, якщо не видеру її з татарських рук, але як це зробити — не знаю...
Темрява виступала з кутків, все ближче й ближче огортала Сагайдачного... За вікном спалахнули перші бліді вогники. Все нижче спускалася до обрію синя запона ночі, і, променястою семикольоровою краплею трепетала за садом весняна вечірня зоря.
СВАТАННЯ, РЕВАН І КОМАК [184]
У степу опівдні пригрівало сонце. Сніг тільки-но починав танути, але надвечір брався він блисняковою плівкою, і сліпуче блищав під місяцем і під зорями.
Тоді вовки полюють на оленя і довго женуть його степом, мовчазні і хижі. Мчить олень, але провалюється під ним блискучий наст — і грузне він у глибокому снігу, а легкі вовки беззвучно мчать підмерзлою слизькою поверхнею, наче тіні від хмар. І знесилюється легконогий олень, і падає від невблаганного вовчого гону. Реве він, б'є вовків рогами, хвицає, але не відступає люта зграя.
І починається тоді кривавий бенкет.
А за південними горами — квітне все.
По урвищах кущаться барвисті китиці кермеку, стеляться огудини розквітлих каперців, наче обсипаних сніжними пластівцями. Тягне дрік до сонця зелені безлисті паростки, і золотом вилискують його квіти. Рожевими ворушкими купами пахтить мигдаль, а над ним розкинулось малиновим наметом юдине дерево. По скелях квітне шипшина, пишні кущі кизилу, ожина, бузок, держи-дерево. І все це пахтить, тягнеться до сонця, дихаючи весняними любощами. Дзвенять, співають струмки, шумують водограї кришталевими цівками. Дзюрчать цикади, пригріті сонцем. Гудуть джмелі...
А коли розквітнуть виноградники, — голова йде обертом від їх пряного духу. Зиркнеш — і не помітиш цвіту, тільки наче щось припорошило молоде листя золотою курявою. А ці золоті порошинки і є виноградний цвіт.
Верещать на березі засмаглі, голі татарчата. Качаються в піску і дрібному грузі і, обліплені ним, наче лускою, кидаються в скляні хвилі, довго плавають, поринають, ловлять драглих медуз, лякають крабів і ніяк не впіймають золотий невід сонця на камінцях неглибокого дна. А дівчата поспішають у гори до водограю мудрого шейхa, бо каламутний і піняво-брудний потік серед вулиці Чабан-Таша. Легко йдуть вони під переплутаним вузлуватим склепінням горіхів, ледве вкритим рудувато-зеленим, ще липким і кошлатим листям. Воложно сяють у прорізах фередже їх газелячі очі і, виповнивши вузькошиї глеки-кунгани холодною цівкою, жадібно дихають вони бальзамічними пахощами кипарисів та теребінтів, мигдальним цвітом і смолистими бруньками. І, не бачачи нікого біля водограю, скидають фередже і співають.
І співи їх, як щебетання весняних птахів, говорять про щастя й кохання.
І краще всіх бринить серед них голос синьоокої Медже, сестри Ахметової. Переплітається він із дзюрчанням джерел, з пташиними співами та передзвонами цикад. І, спершись на стовбур старого бука, сам до ceбe посміхається молодий татарин, і сам не знає чому... А Медже ставить глек на плече і рівно, і плавно спускається схилом гори і йде додому вздовж мечеті, не знаючи, що милується нею навіть старий муедзин із різьбленого балкончика мінарета... І бринить її голос на дворі і на плоскій покрівлі, на винограднику i в саду, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем.
Торік зустріла вона Ібрагіма біля водограю мудрого шейха. І, зашарівшись під фередже, відповіла на його привітання, заговорила з ним і полохливо здригалася від шарудіння листя, від кожного звуку в лісі.
З того часу тричі на день ходила вона по воду в гори з вузькошиїм глеком-кунганом на плечі, легконога, як сарна, і струнка, як молодий кипарис. І, помітивши на стежці Ібрагіма, притишувала легку ходу, а жартівник-вітрець послужливо відкидав їй фередже, і бачив Ібрагiм легкий овал молодого обличчя з тонкою шкірою тону слонової кості, і стиглу вишню губ, і їх щасливу всмішку.
Легкий червінь заливав тоді обличчя Медже, і, замість дзвінкого сміху та гострих насмішкуватих слів, сором'язливо блимали її сині очі у чорному промінні вій, а голос бринів ніжно і тихо, як туркотіння лісної горлиці.
І поверталася вона до Чабан-Таша [185], і воложно сяяли її очі, коли спускалася стрімкою стежкою додому, мовчазна і замислена, спритно підтримуючи на плечі вузькошиїй кунган, тьмяний від холодної джерельної води. І здавалося їй, наче не кунган несе вона на плечі, а своє променясте дівоче щастя, і боязко їй спіткнутися, розхлюпати його дорогою, не донести до рідної саклі...
А Ібрагім повертався додому, задумано мугикав пісню і чистив коня, заплітав йому гриву і бачив перед собою синьооку дівчину з тонкими серпами брів і важкими чорними косами, як блискуча смола.
— Одружися, Ібрагіме, — говорила йому владна Сабіха. — He дочекаюся я внуків, щебетливих, як ластівки. Просватай Джевгер, доньку Бекирову, або Салтанет, доньку мулли. Обидві — красуні, обидві мають добрий посаг і належать до найкращих родин Чабан-Таша.
Мовчав Ібрагім, і тільки навесні, коли пішли отари на Яйлу і розквітли по скелястих розколинах маки, відповів якось матері:
— Сватай мене, мамо. Та не лежить моє серце ані до Салтанет, ані до Джевгер. Сватай мені Медже, сестру Ахметову.
— Та ти збожеволів! — сплеснула в долоні Сабіха, забувши свою поважність. — Медже — жебрачка. Ані золота в неї, ані землі, ані баранів, ані посагу. Та батько твій у землі перевернеться під своїм мізер-ташем... [186] Яка ганьба; родичатися із старцями! Ну, коли не лежить душа до Джевгер, візьми Міріам, доньку Вехбі-бакана [187]. Хороша, поважна родина.
— Аллах з Міріам і з усіма іншими. Попарубкую ще з рік, поки Медже ввійде до нашої саклі, — рішуче відрізав Ібрагім і вийшов на вулицю.
Сабіха довго дивилася йому вслід і обурено хитала головою.
— Ось вона, дитяча вдячність! Дбаєш щоб було їм якнайкраще, а причарує якась відьма, — і гинуть всі материні турботи. Де ж він її, безсоромницю, бачив?! Де вони зустрічаються на ганьбу правовірним?!
Минав повільно час, і Ібрагім твердо стояв на своєму, і мати потроху скорялася, і, коли розквітнув кермек і обсипалися золоті порошинки виноградного цвіту, прийшли до бідної, але охайної саклі Ахметової сивобороді свати з гаманцем, повним золота, і шовковою хусткою для заручин.
Медже була сирота. Старший брат її, рибалка Ахмет, і дружина його, Шафіге, були їй за батьків. Побачивши сватів, маленька небога Субан вихором вбігла до жіночої половини.
— Тіточко Шафіге! Тіточко! Прийшли сватати нашу Медже!
— Та й слава аллахові, якщо за хорошу людину, — відповіла Шафіге, не кидаючи роботи.
А Медже зблідла від хвилювання і тихо вийшла на галерейку, щоб звідти почути, що кажуть свати.
Знаючи звичай, Ахмет запросив сватів на міндер [188], почастував кавою і наргіле і чекав, щоб вони заговорили самі.
— Добрий тютюн росте цього року на радість правовірним, — повільно говорив старший сват, сивобородий Омер.
— І виноград рясно квітнув, хай буде благословенне ім'я аллахове і пророка його, — підтакнув другий, бо не личить поважним людям з порога починати про справи.
— А ось, як вам цей тютюн, — казав Ахмет, знімаючи з полиці маленьку скриньку. — Я купив цього насіння в рибалок з "того берега", — хитнув він головою на море, що здіймалося в глибині бухти блакитним трикутником і вилискувало на сонці золотими казковими рибками.
Старий Омер випалив люльку і упевнено хитнув головою.
— Чудовий тютюн. Навіть кращий; ніж з городу Вехбі-бакана. І, витримавши довгу паузу і перезирнувшись зі своїми супутниками, урочисто звернувся до господаря:
— Не будем дурно гаяти часу, Ахмете, бо ніхто не поверне безплідно втрачених хвилин, як не збере розсіяного у повітрі диму від наргіле. Прийшли ми до, тебе, сине Сулейманів, по волі аллаха, хай буде святе і благословенне ім'я його. Прийшли сватати твою сестру за Ібрагіма, сина Алі. Гадаю, що ти нам не відмовиш, бо ніхто в усьому Чабан-Таші не скаже злого слова про Ібрагіма і почесну родину його.
Ахмет давно догадувався, кого кохає Медже, і зрадів вигідному сватанню, та, про людське око, залишився байдужий. — Ніхто, — схилив він голову, коли свати замовкли. — Якщо так судилося, — буде справа. Але я не можу розпочати торгу, не спитавши Медже і дружини, що заступає матір нареченій.
— Авжеж! Авжеж! — відповіли свати. — Так наказує звичай і серце. Піди спитай Шафіге, спитай і саму наречену.
— Ох, Ахмете, боюсь я, — що відмовить Медже Ібрагімові, — з лукавою іскрою в очах відповіла Шафіге. — Дивись, як підглядає вона у віконце нашої оди [189]: на ногах не встоїть від хвилювання.
Очі Шафіге сміялися. Знала вона, що спить Медже і бачить уві сні красеня Ібрагіма, але маленька Субан не зрозуміла жарту і палко заступилася за Медже:
— Та що ти, тіточко Шафіге! Медже навіть співає пісень за Ібрагіма і червоніє, як ягода кизилу, коли хтось згадає про нього. Та й тіточка Горпіне каже, що кращого, нареченого не знайти їй у цілому світі.
— Мовчи, дзига! Поклич нам Медже, — мимоволі розреготався Ахмет.
— Я що ж... Як вам завгодно... Хай буде так, як судилося...