У листах до Максимовичів питався, чи вони з своєї Михайлової Гори дивляться на задніпрянські гори. Максимовичі пропонували йому відступити частину своєї гори, але звідти "видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порогу" – писав він Варфоломеєві. Благав побратима зробити все, що можна, щоб купити під садибу зміряний уже за таких нещасливих обставин куточок і просив його, щоб довідався у Вольського, чи буде що з того, чи ні.
Але нічого не могло бути: Парчевський виразно не хотів гайдамаці-"богохульникові" продавати землі під своїми селами й виразно крутив. Хоч Варфоломеєві інформації давали мало надії, але похопний поет уже наказував своякові і дерево на будівлю купувати, і вказував, де його навіть скласти можна. Одночасно писав:
"І перше так було, а тепер аж надто стало тяжко насамоті, – якби не робота, то я давно одурів би, а тим часом не знаю сам, для кого і для чого роблю. Слава мені не помага, і мені здається, як не заведу свого кишла, то вона мене і вдруге поведе Макарові телята пасти" [Російське прислів’я про подорож туди, "куда Макар телят не гонял" – означає заслання на Сибір].
"Чи сяк чи так, а я повинен оженитися, а то проклята нудьга скине мене з світа".
"В Петербурзі я не всижу, він мене задушить"…
І в тому ж листі зовсім несподівано висунув проект одруження з Харитою Довгополенківною, гарненькою молодою дівчиною – кріпачкою, що була служницею у Варфоломея. Шевченко лише мигцем її бачив. Передбачаючи сам неґативні наслідки цього несподіваного сватання, спішив уже наперед зарадити їх можливості. Писав про це так:
"Ще ось що: може Харита скаже, що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордости та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки". "Навчи ж її і врозуми, що вона безталанною зо мною не буде".
Додавав іще: "оті одуковані та неодрюковані панночки у мене в зубах зав’язли". "Нехворощ та й більш нічого". Казав, що Харита йому "дуже, дуже подобалась".
Варфоломея як громом ударив цей дивний і несподіваний проект поетового одруження. Даремне старався його відвести від цього. Писав Тарасові:
"Чоловік ти письменний, діло твоє таке, що, живучи над Дніпром на самоті з жінкою, часом може треба б похвалитися жінці, що оце мені прийшла така й така думка, то оце я так і так написав, та й прочитать їй. Що ж вона скаже?… Тоді твоя нудьга ще побільшає, то вже тоді хоч сядь та й плач: ніхто нічого не поможе. Або як дасть Бог діточок, хто ж їм стежку покаже?…"
Гнівався Шевченко на ці братові завваги й поради: "Забув ти ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народа, так як же себе поєднати з собачою панською кров’ю?" Просив, щоб сестра Ярина й Варфоломеєва жінка із свого боку намовляли Хариту йти за нього. Від вересня 1859 року до кінця червня 1860 року ввесь час у кожному листі писав про Хариту, довідувався, чи вона за нього піде, просив її намовляти. Варфоломей часто відмовчувався у відповідях, а в квітні написав, що Харита боїться, що Шевченко викупить її на волю, та й "закріпостить" на ввесь вік, і казала, що ще хоче погуляти. Варфоломей додавав: "вона думає, що ми з Тобою пани"…
Нарешті по 9 місяцях аж у травні цього року Варфоломей огудив Хариту, написавши, що вона "зробилась грубіянка, без спросу шляється, завела романси з писарем… отака гісторія". "Шкода, що ота Харита зледащіла, а мені, б луччої жінки і не треба", – відповів Шевченко. Здається, що Варфоломей не все писав правду братові, але "романси з писарем" таки були: Харита за нього потім і заміж вийшла.
Одночасно ще жвавіше листувався Шевченко з Варфоломеєм і про садибу над Дніпром. 4 грудня виявилося, що з Парчевським не дійдуть до ладу. З того часу Варфоломей почав подавати інші проекти, – розшукував усякі гарні закуточки над Дніпром, описуючи їх поетові. Одні йому (теоретично – за Варфоломеєвими описами) подобалися, інші – ні. Були садиби вже й з будівлями і все в місцях одне від другого кращих, але все виникали або якісь перешкоди, або сумніви.
Осінь 1859 року вся проминула також у турботах і в справі видання творів, а турботи ці могли бути тим більші, що Шевченкові, як казав М. Максимович, "якийсь паливода навіжений… заграницею підпакостив": видрукувано в Лейпцигу без дозволу автора деякі його революційні поезії з 1843-1845 років, але, на щастя, це якось щасливо для Шевченка проминуло.
Аж у кінці листопада прийшов довго сподіваний дозвіл цензури, але вона "так, проклята, обчистила" його твори, що він "ледве пізнав свої діточки". Видавець Кожанчиков, що згоджувався вже рік тому дати за них 2 000 карбованців, і половини тієї суми за такі "обчищені" твори не хотів тепер давати. Але це було добре для Шевченка, що мав уже обіцянку Симиренка на фінансування видання. Звернувшись до Симиренка з відповідною просьбою, він зараз же дістав потрібні 1 100 карбованців, що їх мав віддати навіть не готівкою, а книжками. Вирішив друкувати 5 800 примірників [Видрукувано було 6 050 примірників]. Увесь грудень сам стежив за виданням, правив коректи і сам зробив кілька нецензурованих примірників для роздачі приятелям, наклеюючи в них не пропущені цензурою місця, надруковані на окремих клаптиках паперу. У кінці січня сам висилав на Україну свою книжку, яку, на вимогу цензури, мусів назвати "Кобзарем", хоча сам хотів її випустити, як перший том "Поезії Т. Шевченка".
Хоч як понівечила цензура його поезії, а все таки вихід їх у світ, та ще й у значно збільшеному числі (додалася "Наймичка" і "Псалми", ранні твори, розкидані по альманахах) був великою радістю для Шевченка. Радів із того, що видання добре розходилося й приносило йому чималий дохід: уже 1 лютого 1860 року писав Варфоломеєві, що "Кобзар" "добрий чинш платить". Тішачися з цього, цікавився успіхом самої книжки, думками різних кіл читачів. Писав на Україну, що "пани дуже кривляться на сліпого старця" ("Кобзаря"), і питався, що там вони про книжку говорять.
Усю зиму 1859-60 року систематично, щотижня, а то й частіше зустрічався з Костомаровим, що оселився в Петербурзі, діставши в тутешньому університеті кафедру російської історії. Над ученим приятелем Шевченко любив іноді пожартувати. Костомаров якийсь час мешкав у гостиниці, а за стіною його кімнати містився ресторан. Шевченко, кепкуючи з Костомарова, казав, що це помешкання "істинно гусарське, а вже ніяк не професорське". Якось він навмисне пішов до того ресторану й казав завести автоматичний орган, довідавшись перед тим у Костомарова, що він пильно готується до завтрішньої лекції. Безконечні арії так роздратували нервового Костомарова, що він, схвильований, вбіг до ресторану і просив Шевченка "в ім’я людяності" перестати його тортурувати, але поет і далі наказував грати, кричачи: "Ні, ні! Валяйте з "Трубадура", "Ріґолетто", з "Травіати", – я це дуже люблю". Але це зовсім не перешкодило їм і далі зберегти якнайприязніші відносини.
Що вони були дуже сердечні, про це найкраще свідчить таке оповідання самого Шевченка: "Приходжу я вчора до Костомарова, дзвоню, він сам відчиняє: "Чорт – каже – приніс тебе перешкоджати мені працювати". – "Та мені – кажу – тебе, коли хочеш, і не треба – я до твого Хоми прийшов, хочу поклін твоїй мамі передати, ти мені й не потрібний". – І просиділи з ним по такій зустрічі аж до глибокої ночі. Я хочу йти, а він не пускає". Часто вони полемізували, але ніколи не сварилися: "У самій оживленості їх суперечок, у нападах одного, у добродушному підсміюванні другого проблискували їх взаємне довір’я і приязнь". Приязнь та була особливою: в особисті свої справи Шевченко Костомарова не втаємничував, зате охоче читав Костомарову свої недруковані твори. Від весни 1860 року Костомаров мешкав на Василівському острові, і Шевченко щотижня бував у нього по вівторках, визначених для приймання гостей.
1860 рік був роком найбільшої за життя поетового слави й популярности. У середині січня вийшов "Кобзар", а 13 лютого з’явилася в журналі "Народное чтение" його автобіографія в формі листа до редактора. Публіцистичне оформлення надав їй Куліш і зробив це блискуче. Сумна історія життя поетового кінчалася його нібито словами: "…мої рідні брати й сестри, про яких мені тяжко було згадувати у своєму оповіданні, ще й досі – кріпаки. Так, Пане Добродію, вони ще й досі кріпаки". Автобіографію цю передрукували інші органи російської і польської преси.
Літом Шевченко опублікував свій лист до поміщика Фліорковського, дідича його братів і сестри. Сталося це по тому, як т. зв. "Літературний фонд" – Товариство допомоги літераторам і ученим звернулося (це було ще 20 березня) до Фліорковського з просьбою звільнити братів і сестру Шевченка з кріпацтва. Фліорковський відпускав їх на волю, але не погоджувався, дати їм ні садиб, ні орної землі, навіть "за викуп" – за гроші. Він опублікував листування Фонду і вступив при цьому в полеміку з Шевченком у пресі з приводу автобіографії, доводячи, що кріпакам під владою "вельможної шляхти", зачепленої Шевченковою автобіографією, поводиться непогано. Повний саркастичних "подяк" лист Шевченка викликав велике зацікавлення в громадянстві, бо був демонстрацією проти уряду, що зволікав із селянською реформою, як демонстрацією була й Шевченкова автобіографія. Фліорковський залишився на своїй позиції. Моральна перемога була за Шевченком.
Був цей рік також і роком оживлення в громадському й літературному українському житті. У Петербурзі заснувалася "Громада", збори якої систематично відбувалися в помешканні інженера Ф. Черненка. Шевченко завжди на них бував. Вийшла з друку ще на початку року "Хата" Куліша, у якій був і "Кобзарський гостинець" – низка нових Шевченкових поезій; обмірковувалося видання літературного українського місячника – "Основи".
Аж тепер дочекався Шевченко признання від російської критики. У "Современнику" з’явилася велика рецензія Добролюбова на нове видання "Кобзаря". Добролюбов підкреслював народний характер творчості Шевченка: "Він – поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе". У "Русском слове" вмістив похвальну рецензію поет М. Михайлов. Обидва критики підносили народно-національний характер Шевченкової творчості, – те, чого не хотів бачити й признати в 1840-их рр.