Так заробив йон грошей і на парову машину стягся. Се уже перед миколаївською війною було.
А у вісімнадцятім годі повернувся до села Юхим, брате-ник його. І почав Юхим вимагать, щоб хазяйство ділити, бо на батьковім дворищі Федір із своєю родиною проживав. Почав йон вимагать, щоб хазяйство ділить, хоч багато вже було самим Федором нажито. І поділили вони господарство. Та не було миру між братів, і ворогували вони гірше, аніж би чужі. І одного вечора, як вертався Федір з поля, у спину братові стрелив Юхим. Тоді ж бо диявол чи Бог, а хтось із них зло у душі людські щедро сіяв. І помер Федір од руки братеника свого меншого безневинно.
Зійшлися люди з усього села хоронити Федора, бо шанували його як роботайла доброго. Споминали вони Федора добром, а Юхима проклинали словами останніми. Юхим же був зник із села. І стали люди казать Насті та дітям її: "Стережіться Юхима, бо се — звір, а не людина, йон і вас повбиває". А врем'я було таке, що власті ніякої в селі не було, і кожен робив, що хотів, що совість його дозволяла. А в таке врем'я громада живе наче ліс темний: хто дужчий, той і правий. Зачинялася Настя з дєтками на всі засуви, а Фросина маленький жіночий пістолет роздобула і під подушку клала. Оружжя тади було — як сміття. І був у Насті з Федором синок найменший, годків п'ять йому тади було. Знайшов йон пістолетик той, прицілився в сестру свою Фросину, бавлячись, а пістолет і стрелив. І поклали Фросину, розумницю, у землю сиру, у сімнадцять юних літ її. Як минуло сорок днів по Федору і справили поминки, з'явився в селі братеник його Юхим. Прийшов йон на дворище і сказав до Насті: "Будемо хазяйнувать, братова". Нічого не відповіла на слова його Настя, чорна з лиця після наглої смерті чоловіка і дочки, тольки очі її ще більше стемніли. І ходив Юхим по дворищу наче господар, багатів подумки, страшних Настиних очей не завважуючи.
І покликав йон сусідів, щоб колодязь біля двору чистити. А як вичерпали воду і треба було комусь опуститися на дно, щоб глей вигорнуть, ніхто не захотів опускатися, довелося — Юхимові. А як опустили люди Юхима, братеника Федора Затирахи, на дно колодязя, вийшла з хати Настя, жінка Федора, Юхимом застреленого, і гвинтівка була у руках її. І розступилися люди. І стрелила Настя в колодязь, і відлупило голосно, до самого неба, а Юхим заревів голосом скумасним, наче звір поранений: "Підніміть мене, бо смерть страшна!" І сказала йому в колодязь Настя: "Се — за мужа мого Федора, а твого братеника, якого ти із світу безневинно звів. — І стрелила вона вдруге: — Се — за дочку мою Фросину, бо її смерть рання — на совісті твоїй". А ще стогнав Юхим на дні колодязя. І стрелила вона утретє: "А се — за дєток моїх малих, що сиротами залишилися". Але не чув уже цих слів її Юхим, бо мертвий був.
А як хоронили Юхима, казав до людей сільських отець Олександр: "Люди, простіть йому, Бог його судитиме на тім світі, а ми — прощать маємо". Але мовчали люди, як німі. Коли ж загортали могилу, ніхто й жмені землі на труну не кинув. Се вписую, як було насправді, А ще люди розказують: як хоронили Юхима і вже могилу загортали землею, з'явився на хмарі, над горою Вишневою, Нестор Семирозум. Очі людські розбіглися по ньому, такий йон був весь дивоглядний; наче з райдуги зітканий. І мовив йон з неба голосом громовим: "Люди-люди, що се з вами діється, що про добро ви забули, а в злі лютому купаєтеся?!" І заплакав Нестор Семирозум, і полився дощ ряснющий з хмари білої, ще ніколи в Пакулі, ні ранєй, ні потім, такої леї не було. Отакеє люди балакають, і для історії вписую я, хоч сам, учитель сільський, краєзнавець, у забобони пережиткові не вельми вірю.
А ще ж був у Федора та Юхима Затирах братеник Іван, про сеє в Книзі днів досюль не сказано, і я, Прокіп Мшар, вписую. А був йон серед них найменший. Я з ним парубкував і знаю. Тольки мало він щось парубкував, а скоро пішов у прийми до вдови молодої на Болотницю, земельки в неї трохи було і хазяйство обстроене. Хитрякуватим йон вродився, се правда, та й нічого йому, конєшно, на батьківщині, коло Федора, большака, не світило. І взяли його на війну у годі вже п'ятнадцятім. І два годики про нього не було чуть, уже жонка й за упокій у церкві подавала. Калі ж прокотилося по язиках — Іван Затираха прийшов! Подалися ми до його на Болотницю розпитать, що воно у світі здурілому діється. Тольки ж йон нічого не знав. А про себе — розказать любив, і розказував увесь вечір, докуль ми у його сиділи. І я переказую гомонку Іванову, а люди збрехать не дадуть, бо не я один тамочки був.
Приїхали ми, значить, на фронт, се Іван Затираха нам розказує, зайняли позицію з батальйоном піхоти. А німець іде на нас зімкнутим строєм. Одкрили ми вогонь шрапнеллю. Ну, германці розгорнули стрій і зайняли позицію. Одержую я, значить, наказа доставити на батарею гранати. Тольки я доставив гранати, а вже — команда: передки на батарею! Виконали ми сюю команду і пішли розгорнутим строєм по полю, фалєй — галопом називається. А німець зверху — сипле та сипле. Вибралися ми на сашшу, аж тут у третій гарматі випала чека з осі, а гармат у нас було вісім. Випала чека з осі, колесо спало, усе — перемішалось, як на Страшнім суді, їздові одчепили коней і залишили гармати. А командира батареї і близько нема, і офіцерів, вони пішли кар'єром, на конях попереду, паніці піддалися. А мені що — болєй усіх треба? Так оддали ми германцю три гармати і три ящики зарядних.
Послі того нашого командира батареї зняли. А прийняв батарею капітан один. Йон давно мусив буть полковником, сильно бойовий був, мав саблю з ефесом золотим. Але сильно йон випить любив, і — не представляли. Дак мені вже біля того капітана було лучшенько. Тольки побачу, що командир вийшов у двір, підбігаю до його, честь оддаю: "Здравія желаю, ваше високоблагородіє!" А йон, бо вже мене запримітив, знав, що й відро можу у себе влить, калі треба, йон мною любувався. "Што, хохол, вмпить желаешь?" — "Так точно, ваше високоблагородіє!" І капітан веде мене, як рівного, у свою квартиру, і п ємо ми з ним за компанію, хто кого переп'є. Тольки йон перший упивався. Як уп'ється, командує: "Хохол, бабу!" Сідлаю коня — і в ближчий городок скачу, привожу йому бабу, на фаетоні. І казав йон мені часто: "Ну, хохол, привезешь хоть один раз бабу, бальную триппером, отправлю на передовую, в пехтуру!" Але Бог милував.
І була б моя служба коло того капітана й далєй сильно льогка, але чорт позаздрив і ніжку підставив. Роздобув я в одному городку галіційському три літри спиртяки і піддобрився своєму командиру. Увечері піддобрився, а уранці кличе мене ординарець. Аж лежить наш капітан на лавці, а з рота його кривава піна тече. Привезли лікаря. "Що пив?" — "Спирт". До спирту, аж не той спиртик. Для машини, приміром, йон годиться, а для людяки — ні. "А хто приніс?.." Дак поховали капітана з почестями, як героя, а мене — за шкірки і на передову, в піхоту.
Недовго, правда, я повоював. У першому ж бою пробила мені куля груди, біля самого серця, а вийшла — під лопаткою. І лежав я серед поля чистого, під небом галіційським. І вже смерть із косою коло мене стояла, і вже я ту смерть бачив, як ось жонку свою. А жить хотілося, бо ще ж не нажився. І почав я Бога просити, але — мовчав Бог, наче не до нього. І згадав я туточки баляндраси бабські про Нестора Семирозума, хоч досюль сміявся з них. І прошепотів я, а вже кров на губах, як у того капітана після спирту, бо легеню мені пробило: "Чи ти мене чуєш, чи ти мене бачиш, Несторе?!" Але не чув йон і не бачив. Дак мене такеє зло взяло: "Як бабам пакульським голови дурні макітрити, ти завжди напохваті. А як земляк твій на полі бранному помирає, дак ти й очі заплющив, і вуха затулив!.." І згадав я його туточки матірно, бо смерть з косою усе ближчей підступала, а помочі не було ні од кого.
Калі ж я дивлюся, після слів моїх матірних, а я на батареї добре вивчився, там такі прохвесори були, дивлюся, аж смерть із косою розтає на очах моїх, як мороз на шибці, а вже стоїть біля мене сам Нестор Семирозум. Стоїть Нестор Семирозум, зовсім як на портретах, що їх баби пакульські на божниці тулять. І каже мені Нестор Семирозум: "Чого ти, Іване, роззіпався, хіба ти один такий у мене, думаєш?" Мовчу я, напужаний, а йон далєй гомонить: "Мо', на тому світі тобі луччей буде, як на цім, а вже тобі доріжка простелена". Тут я на слово здобувся: "Ні, там мені не наллють, а я ще не усе своє випив…" йон посміхнувся, губами самими: "Тади живи ще сто літ. Уже й Пакуля не буде, а ти — будеш". Сказав йон сеє і зник, наче й не було. А вже ідуть на мене австрійські санітари. Наші ж — давно відступили. Підібрали мене австрійські санітари, і опинився я в госпіталі їхньому. І ходили за мною австріки, як за своїм, і виходили мене. І ніколи в жисті своїй я так добряче не їв, як тамочки, у госпіталі австрійському. Не повірите, а такі конфети, що ви їх зроду не бачили, шоколад звуться, дак мені їх сестри в празники під подушку клали. І пролежав я місяців шість у тому госпіталі, а тади вість прийшла: полонених обмінюють. І повезли нас санітарним поїздом. Аж у самий Стокгольм завезли, ви туточки, у Пакулі задрипаному, про такий город і не чули. І зустрічали нас на вокзалах, як героїв, і з посольств наших, і з Червоного Хреста, і власті місцеві. Квітами й подарунками нас обдаровували, і по городах своїх возили, усілякі дива показували. І надивився я світу і людяк різних на усю свою дальнішу жисть столітнюю. А в Пітері повели мене на медичну комісію, і та медична комісія за бумагами з австрійського госпіталю призначила мені пенсію — аж сто вісім рубчиків, докуль і житиму. Отак мені самим небом ще сто літ одміряно, і сто вісім рубчиків мені капатиме, і усіх я вас переживу, і сам Пакуль, нетруджено, у стелю попльовуючи, ситно ївши і по зав'язку пивши…
А теперечки я правдиво вписую, що далєй з Іваном Затирахою, хитруном і пиякою, було. Як ото стріляли хлопці Вовчара по пароплавові більшовицькому, і вискочили червоні на берег, і стали край села, од Невклі, палити, про що в Книзі днів уже розказано, не скінчилося на сім. А запопали вони по селу сімнадцять мужиків наших, хто не встиг у яри та ліси околишні драла дать, запопали вони сімнадцятеро мужиків пакульських, і Затираха Іван — серед них.