На ці підвалини стаємо, на них і зводитимемо обитель злагоди та сунокою.
У сла аварського, котрий приймав присягу ромейського імператора, не було й тіні сумніву, що може бути інакше. Обидві сторони он як вдоволені злагодою, як і засадами та підвалинами, на яких зводиться вона. Тож і в кагаиат повертався неабияк піднесений, і кагана та сородичів своїх зумів утвердити в мислі: буде так, як домовились. А що може бути ліпше для сородичів за мир і злагоду, тим паче після невдалого походу? Жарти хіба, двадцять тисяч мужів поклали на бородищах. Не убілених сивиною старійшин — мужів. Хай береже Небо від таких походів. Мусять угомонитися на якийсь там час та подбати, аби на місце потятих мужів стали отроки, а на місце отроків — новонароджені діти. Тож і задиміли вогнища біля наметів, запарувала страва на вогнищах, розносячи по долах та улоговинах Паннонії пах свіжої кобилятини, телятини, баранини. А де є пахощі страв і тепло вогнищ, там зроджусться тепло серця, як і єдність поєднаних кровними узами сердець. Мужі хвалилися на дозвіллі комонями, об'їждженими і не об'їждженими ще, жони — дітьми, меншими, Старшими і найстаршими. А ще — достатком, що його 'примножують старання роду у стійбищі і на випасі.
Хвала Небу, що посилає злагоду і достаток! Хвала каганові, що дбає про роди і ту ж злагоду між родами! Слава й хвала! Слава й хвала!
Каган не міг не чути ту хвалу (чи є на світі володар, що покладався б лише на власні вуха, земля слухом повниться, ано). А хвала не тільки тішила, вона й спонукала Баяна дбати, аби ім'я його возносилося все вище та вище. Як тільки збігла половина наступного літа, аз нею й визначений домовленістю з Візантією день про сплату обіцяних ста тисяч, покликав Таргіта й повелів йому:
— Бери ліпшу серед вірних нам сотню і їдь до Константинополя. Нагадай імператорові, хай платить, що обіцяв.
Таргіт заприсягнув, як водиться, й подався за Дунай. І в путі не барився, та замість сподіваних солід привіз чергове, і чи не найприкріше розчарування: імперія поскаржилася на скруту, на те, що фіск геть спорожнів з багатьох причин (одне, не пощастило припинити розбрат із персами, а друге, земля геть обібрана варварами), і утрималась від сплати боргу, їм не сказали: авари також .Причетні до поборів, зате недвозначно натякнули про це, ,а вже потім розвели руками й мовили:
— Слід зачекати.
Вислухавши свого сла, каган спершу видивився не знати як, далі засопів і налився кров'ю.
— Як це розуміти? — поцікавився в Таргіта. — За кого вони мають нас, ти запитав?!
І знову поскакали в Константинополь і з Константинополя гінці.
"Високий царю! — писав рукою писця свого Баян. — Імператоре земель від сходу до заходу сонця. Не пом'яни мене гнівом своїм, та знай: несплата обіцяних солід робить турми ворохобними, і я не певний, чим завершиться сьогоднішній день, що буде завтра. Знаю і вірю: державний фіск Візантії може переживати скруту, та знай і ти, дарю: цьому вірю липі я. Люд аварський не хоче вірити, він жадає одного: обіцяних солід і тому перебуває у великому гніві на державців твоїх, на всю імперію. Благаю тебе, умилостив його сплатою обіцяного, коли не зараз, то в кінці літа, А щоб до того часу він не возбуяв гнівом і не став із содруга супостатом твоїм, поступись заради супокою однією дрібничкою. Ходить з-поміж аварів пересуд, ніби люд константинопольський забавляється в годину занеі^ДУ Духу чи в ім'я уникнення такого цирковими вистава,ми. І найбільше ваблять його в тих виставах навчені спритними наглядачами слони. Чи не могли б підлеглі твоєї милості доправити нам бодай одного з таких слонів? Певен, ,,те видовисько заколисало б гнів, а відтак і схильність до ворохобні підлеглих моїх і передусім тих, що мають при собі бронь.
Каган аварів, гепідів, слов'ян подунайських Баян".
Маврикій, певно, не знав, як бути з тими баламутними аварами, і вхопився за вимолюваного каганом слона, гейби потопаючий за соломину.
— Соліди справді не можемо зараз сплатити, хай потім, колись, а слона доправимо негайно.
Йому що, повелів та й забувся, радів, певно, що бодай цим відгедзькався від аварів. А чого коштувало його повеління підлеглим і найперше наглядачам, що мали доправити слона аж оп куди — за Дунай?
Говорили-радились і стали на одному: гнатимуть імператорів дарунок сухопуттю. Хай і довше правитимуться, зате більше буде певності, що доправлять.
І пішли зі слоном через усю Фракію, Мізію та Дакію до того місця між Дунаєм і Дравою, де стоїть великоханське стійбище. Забрали ті мандри не багато й не мало — всю решту літа і добрий шмат поліття. Погоничі й наглядачі не приховували втоми й полегшено зітхнули, коли впевнилися: таки доправили каганові заморську диковинку. А дійшло до передачі її на руки аварів, каган сам вийшов глянути. Вийшов — і стетерів, а далі й скривився бридливо.
— То це таке велике диво? Ведіть його назад. Коли я, каган, не бачу в цій потворі чогось знадного, вої мої теж не побачать.
— Зима не за горами! — силились урезонити погоничі. — Куди подінемося з сею твар'ю?
— Куди хочете, туди й ведіть імператорський дарунок, він мені не потрібний. Соліди хай шле, плату за пролиту на бородищах кров!
А плати не було та й не було.
"Милостивий володарю найбільшої в світі імперії, — вкотре уже нагадував Баян. — Чуємо та й бачимо, на полуночних обводах землі твоєї громадяться хмари: склавини гуртують силу, і неабияку. Дуже схоже, що знову підуть за Дунай із сім'ями, на поселення в землях твоїх. Як накажеш бути, що чинити з такими? Стати супроти них стіною чи одкрити путь, хай ідуть і селяться? Ходять між нас, як і між склавинів, пересуди, ніби землі Фракії, як і Іллірика, пустують після численних вторгнень та полонів, ніби твоя милість може й не перечити поселенню, коли воно буде мирним, без січ і татьби".
Відповідь надійшла невдовзі і була категорична: ніяких поселень; всім, хто правитиметься за Дунай, заступати путь і повертати восвоясі. Коли ж не коритимуться, брати на меч і сулицю.
"Он як! — зле повтішався Баян. — На меч і сулицю склавинів беріть, плати ж як не було, так і немає".
І не забарився з черговим посланням: "А як же буде з субсидією? Де наші сто тисяч?"
Внизу ж, ніби між іншим, дописав: "Люд візантійський подейкує, ніби імператор спить не на звичайному, з дерева, ложі, а на золотому. Чи не був би вія ласкавий явити щедрість свою й прислати каганові аварів бодай одне з таких лож?"
Видно було: у Маврикія ледве стає терпцю слухати аварського сла, котрий з якогось часу перебуває в Константинополі й доволі набрид уже з посланнями свого привідці. І все ж за цим разом у нього стає сили волі слухати, а вислухавши, стерпіти: покликав підлеглих і велів їм вдовольнити й цю каганову забаганку. Зате наступна і імператора вивела з рівноваги.
— Каган ваш занадто багато дозволяв собі! — вибухнув гнівом і кинув Баянове послання його слові. — Ніяких субсидій, тим паче в сто тисяч солід! Вісімдесяти не матимете, коли так!
Хто-хто, а Таргіт догадувався, що обурило Маврикія. В кагановім посланні до нього йшлося про те, що повелитель аварів передумав і повертає дароване імператором ложе. Одне, воно не таке вже ліпотне, хоч і золоте, а друге, що скажуть йому, каганові, турми і привідці турм, коли довідаються про такий дарунок? Сумніву немає: скажуть, каган проміняв своїх родаків на золоте імператорське ложе. Тож повертає його й нагадує: імперія мусить платити нарешті те, що обіцяла, укладаючи ряд. Коли того не станеться, авари візьмуть своє силою.
"Нелегко буде мені примирити тепер імператора з привідцею родів наших, — думав Таргіт, полишаючи Августіоя. — А мушу, на те посланий сюди".
Усякий віруючий сподівається: віра його восторжествуе. Сподівався й Таргіт. Та даремно. Не того хотів Баян. Тільки-но почув з уст гінця, що сказав імператор ромейський иа його вимогу — сплатити обіцяне, повелів скликати турми й крикнув на всю широчінь ураженого серця:
— Авари! Нас знову обмануто! Чули, зновуї!
— У-у-у-у!!! А-а-а-а! І! — гриміли турми, знявши над собою бронь і погрожуючи нею. Лише ті, що стояли ближче до кагана, й могли второпати, хто обманув, в чому обмануто їх. Решта і так догадувалася а чи й наперед знала, тому й стрясала тисячоголосим криком не лише ближні, а й дальні околії.
— Діти мої! — підливав масла до вогню Баян. — Авари ми чи не авари? Доки ходитимемо у веригах ромейських і терпітимемо наругу? Один імператор зламав дане нам слово, потоптав нашу гідність і нашу честь, сказав, нам належить лиш те, що належить рабу за вірну службу, і другий те каже. Доки це буде? Коли і перед ким хилили ми голови? Хіба для того вибилися свого часу з турецької кормиги, аби завдавати себе в ромейську? Доста! Ми не раби їм, щоб ждати здобуте потом і кров'ю яко милостиню — з простягненою рукою. Не хочуть платити обіцяних субсидій, підемо і візьмемо їх силою. Були учора супостатами склавинам, нині станемо содругами й підемо на ромеїв спільною силою. Хай понуртують тоді, коли рушимо, хай побачать, яких солід і якої крові це їм коштуватиме. Це я вам кажу, ваш каган! Ставайте плече в плече, примножуйте мужність свою на достойну справжніх воїв буєсть — і на ромеїв. Кара і смерть відступникам! Кара і смерть!!
Турми не стали вимагати в кагана кілька діб на приготування — вони у нього завжди готові. Меч і сагайдак при боці, сулиця і лук цри сідлі, їжа для комоней у полі, а для себе — у чужій оселі. Тож одразу й рушили в похід. Йшли повз привідцю й заприсягалися: вони не осоромлять свого імені — славного імені аварів, повелить — Константинополь візьмуть на меч і сулицю. А каган знай промовляв та й промовляв до них: "Хай не забувають ромеї, пині не ті часи, що колись. Тепер авари не є билиною в полі. Мають свою землю за Дунаєм, мають сусідів-соузників. Я не просто ото похвалявся залучити до походу склавинів, так сказав, так і буде, а визрів потреба залучити франків — залучу і франків. Чули, хоробрі авари? Яка не б Візантія, а й вона впаде, коли те станеться"!
Для захисту стійбищ і люду аварського в паннонських та гепідських стійбищах Баян залишив кепдер-хакаиа і десять турм. Всіх інших повів на ромеїв. В путі уже взяв під свою руку тридцять тисяч і спрямував їх спершу до переправи в Сірмії, а там ромейським берегом — на Сінгидун.