Коли збирався їхати у цю чернігівську Тмуторокань, і Костомаров, що проводжав їх з Гулаком (Гулак подався до Петербурга), також просив прибути, але на п'яте квітня, коли вони з Аліною... Мов наслання чи пошесть якась страшна! Одружуються його друзяки, і тільки він... Нема йому подружжя, нема кутка, де прихилив би голову!..
— Налий-но ще по крапелині...
Віктор зняв руку з кобзи, хлюпнув йому й собі горілки.
— За що?
— За волю!
Випили, заїли мовчки. Тиждень отак сидять, потрошку п'ють, бесідують, співають, плачуть...
— То що мені сказать Миколі Костомарову? — спитав Тарас.
— Нічого...
— А як спитає?
— Скажеш, що я пустив коріння, немов кілок вербовий, — не виривати ж силою.
— Байдужий ти чоловік. А ще поет!
— Який вже є... Давно ти бачив Глинку? Постарів, мабуть... — мовив господар з натяком на те, що два романси написано не на чиїсь там вірші, а на його. Торкнувся струн і заспівав:
Гуде вітер вельми в полі,
Реве, ліс ламає.,
— Розкукурікався! — сказав Тарас сердито.— Залив горлянку, черево напхав сальцем та ковбасою...
— А ти дивився тільки і в рот не брав? — розплився в милій усмішці. — Не піст же в нас — водохреще: пий і гуляй!..
— А скільки тих нещасних, які не мають нині чим зароситися!
— Мої селяни не голодують.
— Цього, вважаєш, досить?
— Я ж не міністр чи губернатор — простий гусар, та й то, вважай, колишній.
— А маєш коня, сідло та шаблю?
— Все є, і все напохваті! — узяв якийсь гучний акорд на кобзі.
— Ти глянь... А сів би ти на коня, коди б народ піднявся на бій за волю?
— Сів би, але не сяду.
— Тобто?
— Ти бачив, який на річці товстенний лід? — сказав не скоро Віктор. — Замерзло вельми...
— Буде ж колись весна!
— Напевно. Та нині ще й не пахне нею... Вип'ємо?
Тарас посунув чарку.
— Глядів би й ти себе, Тарасе, трохи... Взяв би на гаплики кожуха, а то, дивись, простудишся...
— Воля — не великодня крашанка, ніхто її не подарує, — сказав Тарас.
Забіла поклав на лаву кобзу і підійшов до геть замерзлого вікна. Продмухавши на шибці вічко, приклавсь до нього й мовив:
— Мете... В дорозі зараз, десь у степу, не солодко!..
Тарас повів плечима, немов відчув на них морозний вітер, поправив шарф на шиї, що ніби грів не тільки вовною, а й малиновим кольором.
— І треба ж було Панькові в таку хурделицю...
— Хіба він знав!
— О цій порі завжди морози, віхоли, — підвівся й собі Тарас. — Не хочеться мені чогось на те весілля...
— Треба. Сусіди й трохи родичі...
— То, може, ти поїдеш сам?
— Не можна.
— Страшно мене самого лишать на хуторі, біля дівчат? — спитав Тарас і нагерголився, неначе півень: — А я такий!
— Ні, — не підтримав господар жарту. — Мабуть, того не слід було б казати...
— Почав — кажи, — нахмурився.
— Все віно, яке дають за Олександрою, піде на те, щоб ти поїхав...
— Господи, то це Панькова наречена!
— Тільки ніде ні слова, — приклав до вуст Забіла пальця. — Я ж обіцяв...
— Мовчатиму... І треба ж!.. Хто б подумав!..
Його таки розхвилювала ця новина. Дівча, яке його не бачило ні разу в вічі, зробило те, про що ніхто і не подумав... Справді, недовідомі путі господні й серця жінок! Офіра варта пензля Мікеланджело чи Тіціана!
— Приїхав хтось? — припав до вічка Віктор. — Їй-бо, до нас! Розкутується... Встає... Іде до хати...
Рипнули сінешні двері, прогупотіли тверді поквапні кроки, і на порозі виросла засніжена висока постать з усмішкою на все лице.
— Чи тут боярин мій Тарас Григорович Шевченко? — спитала лунко голосом Пантелеймона Куліша.
— Тут, князю, тут! — пішов назустріч йому Тарас.
Щоб подивитися на це вінчання, зійшлася тьма народу, й, коли скінчилась служба, всі збилися на невеликій паперті й позиркували на шлях, яким приїхать мав із Мотронівки весільний поїзд. "Князь" нервував, виймав щопівхвилини годинник... Проте найдужче, мабуть, найнетерплячіше чекав княгиню боярин князя. Пантелеймон йому сказав сьогодні, що й познайомився він з Олександрою над "Кобзарем", що з того, як вона читала й відгукувалась на кожен вірш, він зрозумів її прекрасну душу і покохав...
— Вже їдуть, їдуть! — крикнув хтось із юрби.
У веремії, яка зчинилася, Тарас не зміг побачити як слід її, і тільки в церкві, в тиші перед вінчанням, він роздивився. Дивна була це пара: на нареченому санкт-петербурзький надмодний фрак, а наречена — в одязі свого народу, в стрічках, в разках намиста і чобітках. Вона була струнка, висока, зграбна; з лиця не дуже гарна, проте немов осяяна якоюсь диво-лагідністю і добротою. Очі швидкі, виразні, чисті — мов дві тернини...
Заговорити до неї зміг аж у Мотронівці, куди вони приїхали після вінчання. Підходячи із привітанням до молодих, Тарас згадав слова з колядки й вигукнув:
— Чи ти царівна, чи королівна?
— На чужий коровай очей не поривай да собі дбай! — пожартував увесь залитий щастям і, як завжди, упевнений Пантелеймон. А молода всміхнулася і мимоволі ступила крок йому назустріч.
Тарас обняв її легенько й поцілував у ще холодну з морозу щічку.
— Поздоровляю! Будьте щасливі й дружні!
— Будемо, — сказала так просто й щиро Олександра, що він, собі на сором, позаздрив другові. Бач, відкопав у цій борзенській глушині "перл драгоценный"!..
Його відтисли інші поздоровляльники, і він, чогось засумувавши, знайшов куточок затишний і сів, аби побути на самоті. Проте Панько, не бачачи свого боярина, розшукав його невдовзі й повів за стіл, де вже всідалися весільні гості. Княгиня йому всміхнулася і подала, замість серветки, вишиваний червоно-чорним сільський рушник. І далі вона весь час чим-небудь його підтримувала та виділяла з-поміж гостей... Пантелеймон не тільки не ревнував, а й сам чим міг виказував йому свою повагу. Нарешті встав і виголосив за нього тост.
— Панове! Сьогодні в нас з Олександрою великий день. Тому, що ми з'єднали свої серця, чого давно вже прагли, бо створені одне для одного. А ще й тому, що в радісну для нас годину тут, біля нас, як друг і брат, присутній відомий вам поет, художник і патріот Тарас Шевченко. П'ю за його здоров'я, за пристрасний його талант, якого довго ждала вся Україна!
Віддав дружині чарку, обняв Тараса, що також встав, і лунко поцілував.
З усіх боків до них тяглися келихи, чарки, обличчя, усмішки; дзвенів кришталь. Останньою була чарчина молодої — така ж струнка і граціозна, як і вона.
— Спасибі вам, — промовила тремтячим, тихим голосом. — До смерті ми не забудемо цієї честі!..
Тарас також розхвилювався і не знаходив слова, аби достойно відповісти. Напевно, Куліш чекав, що він щось скаже добре про молодого "князя" та й діяча на рідній ниві...
— Я вдячний вам за шану й славу, — мовив, здолавши ніяковість. — Радий, що голос мій знайшов відлуння в душах моїх землячок і земляків... — Помітив пильний погляд Вікторa, який сидів навскіс від нього. — А він, мій голос тобто, то, власне, крик братів молодших ваших, яких зневажили, впрягли в ярмо. Як бачите, у них також є серце і є душа, яка болить неволею, ганебним рабством. Як же воно так сталося, що на козацькій волі зросли пани й невольники?.. Сказав би вам ще більше, та в нас сьогодні свято, веселий день... Хай будуть щасливі князь з княгинею! Хай так живуть і трудяться, щоб Україна-мати раділа їхній праці й уславила навіки їх!
— Віват! — гукнув панок, що вже набрався зранку.
Почувся сміх, веселий гомін, дзенькіт чарок та келихів... Смеркалося, як почалися танці. Звичайно ж, панські. Свічі горіли ясно, музика гриміла гучно, весело.
Тарас стояв із Віктором, перемовлявся знехотя, а сам очима стежив за Олександрою. Не через те, що раптом він закохався в неї. Йому хотілось вивідати, що спонукало дівчину піти на жертву віна, кортіло взнати більше її химерну, як для цього оточення, жіночу душу…
Вихопив із виру танцю, одвів убік і став чомусь випитувати, чи гарний в неї голос, які пісні співає. Вона, ще часто дихаючи, відповідала то усмішкою, то жартівливим словом, напевно, теж бажаючи дізнатись спершу, нащо йому той голос і ті пісні.
— А цю ти знаєш, серденько? — спитав уже суворо й почав співати тихо:
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя!
Ой і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!..
— Не знаю. Вперше чую…
— А гарна?
— Дуже гарна!
— То вчись. Отак, разом зі мною...
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя...
Чудово! Ще спочатку...
Прийшов спітнілий Пантелеймон і також став підспівувати. А далі змовк, заслухавшись. Тарас підвищив голос. Тим часом стихла музика, і пісня вирвалася на простір зали.
— Боже, який чарівний, небеський спів!.. — сплеснула руками пані Олександра, як сплескувала колись його Оксана, його зоря...
І він уже не міг спинити пісні, як лету хмар, як вітру, як хвилі тирси в полі...
Рада б зірка зійти — чорна хмара наступає;
Рада б дівка вийти, так матуся її не пускає...
Коли замовк, побачив, що всі весільні гості зібралися довкола нього. Вибухнули гарячі оплески і не стихали довго.
— Тарасе, ще, будь ласка! Якоїсь ще... — благав Куліш. Його усі підтримали.
Задумався, поправив шарф і вволив їхню волю. Торкнув струну забуту, давню, болісну.
Ой Морозе, Морозенку,
Ой да ти славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче!..
Потому враз, без паузи, так ніби сльози змінив на сміх, розпуку на безтурботність:
Ой горе, горе, який я вдався,
Брів через річеньку та й не вмивався...
Співав одну за одною — сумні, веселі, мужні — й на подив бачив, як прокидалося в очах гостей Панькових щось геть забуте, витравлене із їхніх душ. Хтось ворушив губами, підспівуючи дзвінким словам, хтось плакав, не помічаючи цих світлих сліз, хтось пещену, у перснях руку поклав туди, де мала бути шабля...
А далі й сам вознісся на крилах пісні, злинув у синє чисте небо й дзвенів весняним жайворонком...
— Пробач... Здається, Паньку, я зіпсував тобі весілля, — мовив, коли настала пора прощатися.
— Ні, ти прикрасив його, Тарасе! — обняв Куліш, — Сьогодні ми почули першу вкраїнську оперу...
— От бач, уже й смієшся!
— Він каже правду. Дякуємо за все, за все! — всміхнулася крізь втому пані Олександра.
— Нехай і так... А що ви мені дасте на пам'ять, серденько?
Піднісши руку, вирвала з вінка біленьку квіточку і подала поетові.
Бабусі лячно охнули: це ж на біду…
— Спасибі, — сказав Тарас. — Щастить тобі, Пантелеймоне!
— Не все ж — тобі...
Лише махнув рукою. Поцілувався з князем, з княгинею, із Василем, що закрутився у господарських клопотах і тільки зараз попав йому на очі.
— Тарасе, коні мерзнуть біля порога, — квапив його Забіла.