— Так балакав старий, продуваючи молоко та повертаючи кухликом у руці. — Тепер ходімо.
Ввійшли всередину. Петро лежав на постелі горілиць і слабо дихав. Через відчинене вікно весняне сонце пускало сюди свої ясні промені й освічувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусі билось серце, коли сюди ввійшла, мов у пійманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.
Онисько прикликав Марусю рукою ближче, підвів голову Петра і казав дівчині напувати його молоком. У неї дрижали руки, і трохи вилилося на відкриті Петрові груди.
Він здригнувся і глибоко відітхнув. Дівчина стала ще більше дрижати.
— Ні, так не буде, — каже Онисько, — ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще і зубів розвести.
Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а відтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевіло від сходячого сонця.
Маруся держала руку під головою, яка ще не висохла від недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на білій подушці, наче гадюка.
Опісля Петро відітхнув ще раз глибоко і відкрив очі. Перший його погляд впав на Марусю, та він зараз заплющив очі.
— От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його і горівкою заливав, і це, і те, та й нічого не вдіяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти мені помагай, ти тут більше вдієш, як я.
Маруся стояла, мов на вуглях. Почервоніла уся, мов рожа. По тілі проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще ніколи.
— Тепер він спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.
Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його віддих і хотіла б тут якнайдовше остатись.
Аж дівчина Горпина, її подруга і повірниця, відчинила легенько двері і вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:
— Матінко рідна! Який він гарний, цей козак!
— Тихше, Горпино, він спить, не можна його будити.
— А який він, бідний, немічний, коли б хоч не вмер.
— Не дай боже! Дід Онисько казав, що видужає. Він лиш багато крові втратив.
— Марусю, я від нього очей відірвати не можу.
— Ходи звідсіля, а то ще наврочиш, — говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав. –
— І що ж, він не отямився?
— Ні, лише раз відкрив очі і знову заплющив.
А тим часом сотничиха питала чоловіка, кого він привіз із собою.
— Гарний то чоловік і вчений. В Острозі, в цій великій школі, вчився. А на Запорожжі він теж неабищо. Пішов, сердега, перший раз у похід, та й не повезло. Зразу піймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потім у битві трохи не пропав так, його коні потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.
— А може, не вийде з того.
— А от Онисько йде якраз від нього. Гей, діду! Ходи сюди, а що там хорий?
— Нічого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої крові не придбає.
— Пам'ятай, Ониську, піклуйся ним, доглядай, а коли його вилічиш, нічого тобі не пожалію. Ти знаєш, що сотник Чепіль вміє нагороджати.
Онисько усміхнувся, а Чепіль говорив далі:
— Із нього кошовий вийде.
Маруся ввійшла в хату запаленіла, мов рожа.
— Ти була коло недужого? — питає мати.
— Була. Дід Онисько напував його молоком, а я піддержувала йому голову.
— Ну, ладно, —каже сотник, —доглядай його, доню, мов брата, а він тобі, певно, подякує.
Того не треба було їй двічі казати.
Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Івана Чепеля. Старший його син поліг, а більше дітей не було. Маруся була тою зіркою, тим сонцем ясним на батьківському хуторі, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дівчина. Всі її любили. І старі бабусі-удови, що у сотника на хуторі віку доживали, такі ж старі діди, і молодиці, і козаки, і малі діти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нікому не відмовляла своєї помочі.
Батьки дивились на неї, мов на того янгола, і нічого для неї не пожаліли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не сміли їй відмовити. Маруся вміла вибрати хвилю, попрохати так гарненько і так кріпко обняти за шию, що старий суворий сотник м'якнув, мов віск.
Для всіх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.
Від рана до ночі всюди було її повно, всюди було чути її срібний голосочок, її солов'їне щебетання.
Марусю любило усе село. Всі молили для неї щастя, долі, бо вона всіма піклувалася. А особливо ті немічні, недужі знаходили у Марусі щире прихильне серце і помічну руку.
Сотничиха роздивлялася між козацтвом за парою для своєї доні, та не знаходила нікого під пару. Тоді сотник потішав її:
— Не журись, жінко. Бог — батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.
— А може, князь? — жартувала сотничиха.
— Цур йому! За князя дочки не віддам, хіба за козака. Хай буде і вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусі був по серцю, бо я силувати дочки не стану.
Так міркували собі батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила поріг їхньої хати, та судьба Марусі вже була вирішена.
Від тої хвилі щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славні і гарні козаки, та ніким вона дотепер не зацікавилась. Тепер, як побачила це бліде терпляче лице з заплющеними очима, як діткнулася своєю рукою цієї бідної, розбитої голови, то начеб стрілою її серце прошибло. А тими синіми очима, що на одну мить на дівчину глянув, зачарував її зовсім.
Вона не могла того погляду ніколи забути, і образ Петра ставав їй навіть у сні перед очі. Вона бачила його на воронім конику у боротьбі з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як він впав з конем і попав під кінські копита. Маруся стала крізь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в світлицю.
— Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.
— Поганий сон мені, мамо, приснився. Таке страхіття, що господи!
— А розкажи мені!.
— Не можу тепер, хіба вранці, коли не забуду. Тепер спати хочеться.
І вона буцімто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по імені, не сходив їй з думки, і так мучилася до рана. Уставши, вона поміркувала, як дуже вона змінилася. Де поділась її веселість, щебетливість? Вона посумніла і стала мовчазливою. Стільки в неї тепер роботи, що біля недужого сидіти та за Ониськом у пасіку бігати. Завважали цю переміну в цілому хуторі. Тим часом Петро із кожною дниною очевидячки приходив до себе.
Третього дня, як його привезли сюди, він відкрив очі і став розглядатися довкруги. Біля нього сиділа Маруся сама.
Петро довго дивився на неї своїми синіми очима. Йому здавалося, що він вже не на цьому світі, а біля нього сидить якесь надземське явище.
Маруся усміхнулася до нього і заговорила:
— Здоров будь, козаче, як тобі тепер, полегшало?
— Я не відаю, де я тепер, — сказав слабим голосом.
— Ти у добрих людей в гостях.
Петро задумався, щось собі нагадував, і каже:
— Чи ти дівчина, чи ти, може, янгол з неба?
Маруся запаленіла вся, понизила очі та закрила їх своїми довгими гарними віями.
— Я донька сотника Івана Чепеля, а ти у його хуторі спочиваєш.
— Сотника Чепеля? Підожди. Не тямлю.
— Ти був у поході з моїм батеньком, тебе ранили і батенько забрав тебе сюди лікувати. Ти довго лежав без пам'яті.
— Так, так, вже нагадую. мені коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де мій побратим Марко Жмайло дівається? Ох, як мені голова болить!
— Підожди, я батенька спитаю. Я зараз.
Маруся вибігла з кімнати, їй спішно було поділитись зі всіма вісткою, що недужий ожив.
— Батеньку! Та він вже говорив до мене.
Сотник з жінкою пішли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очі і спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли він знову отямиться і заговорить?
Дівчина не могла зрозуміти, що з нею сталося. Не могла собі цього пояснити. Не мала відваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нічого скритого. Маруся стрінула її і виговорила в кутку цю свою турботу так, як дівчина перед вірною подругою виговоритися вміє.
— Так мене все до нього тягне. Не можу очей від його лиця відвести, а коли на нього не дивлюся, то мені все перед очима стає.
— Батеньки! Я вже знаю, що це є. — Горпина нахилилась до вуха Марусі і прошептала: — Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.
— Не говори так, Горпино, бо мені аж соромно. Коли б так хто підслухав, пішла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздів. Як можна влюбитися, коли не знається, чи він мене любить? Я навіть не знаю, як він називається.
— А я знаю, як він називається, — каже Горпина, посміхаючись, — але я не скажу.
— Скажи, голубко, скажи, — просила Маруся, обіймаючи її за шию, — я тобі щось гарного подарую за це.
— Ха-ха-ха! — сміялася Горпина, плещучи в долоні. — А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пізнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемінилася! Де поділась твоя веселість, шебетливість? Відколи тут Петро лежить, ніхто від тебе пісеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
— Так він Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годі мені співати та вигойкувати, як в хаті недужий чоловік лежить. Дід Онисько казав, що йому супокою треба, а годі мені веселитися, коли він зі смертю бореться.
— Те-те-те. Чимало було у вашій хаті недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. — Горпина обняла Марусю, і поцілувала, та каже: — Воно й не жаль такого козака полюбити.
— А може, й ти його любиш, Горпино?
— Я? Ні. А втім, я не можу.
— Хіба ти вже кого любиш? А бачиш, ти переді мною затаїла.
Горпина зітхнула важко:
— Я тобі нерівня, моя ясочко. Ти сотниківна. У тебе батько — дука, а я — бідна сирота. Мені хіба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
— Гріх тобі таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе, мов рідну дитину, і нічого тобі не жаліють. І віно для тебе буде. Та ж твій покійний батько з моїм приятелювали. А тепер ти мені скажи, кого ти любиш? Я дуже цікава знати. Ну, скажи.
Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи ні?
— Тобі, Марусю, я скажу, а більше нікому, а ти теж нікому не кажи.