Я завжди почував і почуваю себе сином своєї землі. Коли треба, за неї і на вогні, і на тортури піду... Спасибі за довіру, за честь. А чи вистачить хисту командувати — не знаю.
— У боях узнаєш! Вітаю тебе і надіюсь на тебе! — обняв його Погрибінський і повернув напатлану голову до вікна.— Здається, твій зв’язковий об’явився. Завтра ж у заметіль підеш із ним до свого загону.
— Везе мені на заметілі,— похитав головою Богдан і пригадав ту давню хуртечу, яку б уже треба давно забути. Та не забувається, а живе й оживає вона, тривожачи душу чи болями, чи туманами сподівань.
У сінях загупотіли чоботи, потім відчинились двері, і за дідом Володимиром у хату зайшла зовсім засніжена жінка. Вона стала біля порога, струсила з великого платна сніг, трохи розкуталась і співуче вронила звичайні слова:
— Добрий вечір добрим людям.
Богдан здригнувся. Далеке дитинство і недалекі роки одразу налетіли на нього. Він вражено підвівся з лави і, не вірячи собі, запитав:
— Ярино, це ти?
— Ой!.. Богдан! — скрикнула Ярина і тихо відповіла йому чи собі: — Це я...— З платком в руках, з якого ще обтрушувався сніг, вона розгублено підійшла до нього, і з-під вечорових вій глянули ті очі, що тримали синій ранок, і росинки далекого сонця, і роки його сподівань.
І, не знаючи, що сказати, як подивитись, як посміхнутись, він питає чиїмсь далеким голосом:
— Як же ти потрапила сюди, Ярино! — І це слово "Ярина" бринить йому печаллю і радістю.
— Мене послали зв’язковим...— Вона ніяково подивилась на діда Володимира.— І, виходить, послали... до тебе.
"Невже це може бути?" — вірить і не вірить собі Богдан, і не зводить погляду з її обличчя, і відчуває на собі її схвильованість, і подив Погрибінського, і добру посмішку того діда, що схожий на сивий сон.
— Богдане, запрошуй гостю до столу! — нарешті гримнув Погрибінський,— Бачиш, як замерзла вона. От і в нас зараз буде тайна вечеря.
— Авжеж, авжеж! Сідай, Яриночко, сідай, донечко, сідай, молодість,— заметушився старий пасічник...
І справді, в них була партизанська тайна вечеря, з тією різницею від біблійної, що не було тут Іуди, а були справжні діти своєї землі, була вірність, була любов.
А раннім ранком Нового року Ярина і Богдан, обсіяні зерном старого пасічника, пішли своєю дорогою — у стогін лісів, у рокіт вічного вітру, у шал хуртовини, бо кожна людина має долати і пройти свої хуртовини...
Київ — Дяківці — Ірпінь
1966-1969 рр.
* Так звані дружини українських націоналістів в 1941 році складалися з двох відділів — північного ("Нахтігаль") і південного ("Ролланд"). Військові навчання ще до початку війни проходили в Німеччині й Австрії.
** В і д у м е р щ и н а — земля померлих.