Чорт би взяв цей край увесь, що він непрохідний, а люди в ньому — невловимі.
А втім, пана Пшелуського чекала приємна несподіванка: люди поставили бер, отже, переїзд був. За бером царинка. Така весела — аж сміється, аж кличе відпочити. Молодиці є такі на світі, що як гляне на чоловіка, то стільки тим поглядом наговорить…
Але пану Пшелуському ніколи розглядатися по царинках. Він їх цінить постільки, поскільки вони зможуть дати паші для коней смоляцьких.
Через рожеву від сонця дорогу лягають упоперек тіні дерев, і здається тоді, що величезна драбина лежить на землі, ген простяглася з темними щаблями.
Потік круто завертає наліво. Дорога перейшла через воду–таки прямо, а потік уже далеко шумить ліворуч.
Але от що дивує пана полковника: таке велике село, оця Дідушкова Річка, а ні одної душі не побачив, он скільки вже проїхав. Мов вимерли люди. Баба тільки якась. Пан Пшелуський крикнув їй, а вона влипла у вориння й тільки показала рукою вперед.
От церква і горб, де обійстє Дідушки, хата в огорожі. На горбі й кругом чомусь повно людей, а ні хати, ні інших будинків нема, лиш стовпом дим.
XXVI
Вдарив коня острогами пан полковник і поскакав.
Одно величезне пожарище на місці Дідушкових будівель. Люди блукають по згарищу, щось витягують. Хлопець, Дідушків син, стоїть, плаче.
— Що таке?… Що це?…
Двадцять голосів одразу обізвалося. Довели до відома пана полковника, що се Довбушева робота.
— Не вийшов великов ротов, а самотретій си євив.
І в тоні, як говорилося оте "самотретій", чулася якась гордість. А от ти, мовляв, два роки дві сотні за собою водиш, та нічого у тебе не виходить. Зрештою, це, може, тільки так панові здавалося.
— Давно?
— Сночі.
— Ну, як сночі, то вже гнатися пізно.
Стоїть пан Пшелуський, і різні почуття ворушать його душу. З одного боку, досадно і стидно, що от знов під самим носом Довбуш зробив що хотів, а ти приїздиш лише на згарище, в пустий слід, як і завжди. А з другого — таки приємно було почувати, що Довбуш уже з одним розправився.
— Це ж він головний стовп повалив. Що ті без Дідушки?
Зліз з коня, пустив людей вільно, а сам почав робити допрос. Велів скликати наймитів.
— Ти як ся називаєш?
— Волошук… Семен Волощук…
— Тутешній?
— Ні… Я з Лючі… ніби з–під Сиготу… То на Угорщині, проше пана…
— А як же ти тут опинився?
— У нас голод, то я пішов суда шукати роботи.
— А може, опришків шукати?
— Ні… Боже борони… у Косові на торзі здибав вуйка… Кіндераш си називає… то мій вуйко з–за гір. А він уже кілька рік служив у Дідушки. То він і мені сказав. "То, — каже, — ґазда великий, у него отари, наймитів лиш давай…" То я й прийшов суда і наймивси…
— Давно?
— Два тижні тому.
Пшелуський звертався до оточення:
— Правду він каже?
— Все правду. Все так…
— То ти був тут, як Довбуш нападав твого ґазду?
— Ає, ає… Тут, тут…
— Як же це вийшло? Тільки кажи правду, а то знаєш мене.
— Та ми доїли саме вівці під вечір. І Йван цес (показав на хлопця, Дідушкового сина) теж із нами був, помагав доїти. Дивимоси — пробігає йкийс леґінь. Ми перестали доїти, дивимоси, шо буде далі. А він крикнув на нас: "Лишєйте молоко з дійничками та йгіт ід'хаті!" А Робчук тогди…
— Який Робчук?
— А цес, Павло. А йди суда. Пан кличют.
Із товпи виступив один.
— Ти Робчук?
— Я.
— Ти теж служив у Дідушки?
— Ає. Був–сми старшим при наймитах.
— Ти теж усе бачив?
— Ає… Вигів–сми усе.
— То кажи ти.
— А що маю казати? Прєтав–сми набіл, єк тот надбіг. "Лишєйте, — кае, — молоко…" Я му кау: "Єк же то, лишєти? Можут пси надбігти, самі вівці обернут, — то, — кау, — так не йде…" А він тогди, опришок тот, вдарив мене бартков, оту–о. Я му кау: "Шо б'єш? Я лиш си наймит. А то син Дідушки", — і показав на Івана. А він тогди, опришок, до Івана. Узєв го за потилицю й питаєтси: "А де твій гєдя?" А тот тогди лиш: "Не знаю. Ци у Кутах, ци на селі". А опришок тогди люто: "Шо брешеш? Гадаш — не знаю? Я від рання на вас чатую". І вдарив хлопцє балтов по голові. Хлопец упав. Я вже гадав, що неживий. А опришок тогди до нас: "Єк, кажу вам, д'хаті йдіт. А не мете йти, й вам таке буде, єк цему хлопцеві". Шо ми мали гієти? Ішли ми д'хаті. А в хаті він звелів нам усім лізти під лавицю.
— І ви лізли? — вирвалося у когось із товпи.
— А шо робити, єк у него і пістолі, і рушниця, і балта, а у нас і прута в руках нема.
— А де ж справді був Дідушка? Невже в Кутах?
— Нє. То хлопец лиш так ісказав. Ґазда був на варті. Вівці там стригли, то він коло того.
— А як же Довбуш його знайшов? Ви сказали, де він?
— Ні. Ми не говорили. Бігла дівка, а опришок переймав, ударив раз у лице, то вна й сказала. Аж ту і сам Довбуш прийшов ішє з одним опришком. Чорний такий, низький. А тот перший білєвий, молоденький. Довбуш посилає того білєво–го: "Іди скажи Дідушці, най ідет ід'хаті. Пан, скажи, йкийс приїхав". Тот білєвий побіг, а Довбуш із тим чорним пішли д'хаті.
— А хто був там, коло Дідушки?
— Та були наші наймити. Отцес Марко був.
— Ну, тепер ти кажи. Я хочу знати все від очевидців.
— Та й що… Прибіг тот білєвий ід'нам. Каже ґазді: "Іди, — кае, — до пана, твій пан приїхав із Кутів". А ґазда тогди: "А йди собі. Або мені пан дивний? Не маю чєсу". — "Та–бо йди. Казав — конче…" — "А ти, панський наймитчуку, ше меш мені тут… Забирайси гет із своїм паном, бо кутюгами му травити". А опришок тогди вдарив ґазду плясом сокири по голові. Але ґазда були моцні, то не впали, лиш таки до опришка. Узєли го попід сили, а на мене кричют: "Не дай мене". Я підбіг до опришка та й ухопивси за ліву руку, а він мені балтов по голові. О, знак, — і нахилив голову, показуючи велику ґулю. Сам гигикав при тім, наче йому було весело, що таку здоровенну ґулю заробив.
— І що ж тоді?
— Укік–сми…
— Добре. Тепер ти, Робчуку, кажи.
— Та й шо? Привів тот білєвий ґазду д'хаті, а Довбуш тогди: "Ага, пане Діду! І ти тут. А я ті не присилав на знак чепелика, аби ти мені дав терх сиру? А ти не дав та шє казав, шо мою голов даш до Станіслава?" І вдарив балтов у груди, аж ґазда застогнав. "Пізнаєш мене, Олексу? На, рубай мою голов! Обіцєв–єс повен наголовник червоних, аби мене йми–ли. А от я тебе скорше ймив…" і вдарив другий раз так дуже, що ґазда впав і сконав… Опришок, отой чорний, припав із пістолем, хтів шє стрілити, але Довбуш не звелів: "Не тра гуку робити".
А тут білєвий тот веде сина Дідушкового та й цего Андрія із жінков. Довбуш завидів сина.
"Ано–ко з'єжіт їх двох, гєдю із сином, плечима". Іван плаче, бо гадає — смерк. Але опришки поклали го на землю й з'єзали з гєдем. Довбуш тогда узєв за посторонки однов руков, піднєв їх обох високо, трусит там ними угорі й кае: "Отак в'єже Довбущук, пане Діду".
Та й шворкнув відтак ід'землі.
Пшелуський зробив великі очі.
— Підняв таку тушу, як Дідушка, однією рукою? Із сином?
— Ає… Бігме Боже… Самий–сми вигів. Та й оці всі вигіли.
Наймити загули, що справді так було. Пшелуський тільки хитав головою.
— А як же він кинув їх, батька із сином, на землю, а син живий зостався?
— Бо він, проше пана, попав на зверхє, Іван ніби. А коби успід — і мокрого би си не лишило. А так лиш линви пукли та й устав він із гєді, ніц му си не стало. Тогди Довбуш до него, до Івана: "Де ваші коні? Мені тра пару коней". А Іван кае: "Не знаю… Дес, видев, у царинках". Тогди Довбуш до цего Андрія: "Іди за кіньми". А цес Андрій: "Я, — кае, — мельник, а не слуга". — "О, йкий ти великий пан", — так сказав Довбуш та вдарив Андрія балтов, аж тот упав. Андріїха скричєла, а чорний опришок її балтов, аж і вна впала. Потому до нас — і до мене, й до цего Семена: "Вилазіт з–під лавиці та йгіт по коні".
Ми побігли по коні, але таки–сми направду не знали, де коні, та ходимо царинками, шукаємо.
А Довбуш тим чєсом велів палити домівство. Виходячи з хати, заковтав бартков по лавиці й ізрик до всіх наймитів: "Чюєте! Абе–сте за мнов не гонили. Та й не кажіт нікому, що я був…"
Опришки вже підпалили хату, пішли палити стайню — аж там коні. Довбуш узєв пару коней, велів Дідушковому синові йти за собов.
Пшелуський підманив до себе хлопця.
— То тебе Довбуш узяв із собою?
— Ає…
— Ну. А потім?
— А витак пустив… "Вертай, — кае, — ід'хаті. Та як будеш, — кае, — отаманом, то абе–с за мнов не гонив".
Пшелуський звертався до наймитів.
— А на тих коней Олекса клав здобич? Гроші, одежу — усе? Клав?
Всі слуги підтвердили, що не брав Довбуш ні одної тріски. Здвигнув пан Пшелуський плечима і не міг зрозуміти.
XXVII
Олекса бистрим маршем ішов до Ясеня. Йому здавалося, що тепер, коли все вияснилося, коли від подорожі відділяє всього кілька днів, Єлена, мабуть, опритомніла й буде тою самою, якою була давніше.
Але перемін жодних не помітив. Та ж байдужість, та ж рівнодушність. Їхати то їхати, а зоставатись то зоставатись. Все одно.
— Ти рада, Єлено, шо таки врешті на твоє вийшло?
— Рада…
Але в погаслих очах не світиться ні радість, ні смуток.
Гірко Олексі. І знов таке почуття, що посвяту не оцінено. Коли би не Єлена — таки ж не кидав би своєї справи. То дрібниця, що Пшелуський та інші. Набрав би ще людей і воював би. І коли тепер віддав поле, а з ним і честь ворогові, то се виключно ради Єлени — так бодай здавалося Олексі.
І от всі ці жертви не оцінено… Можна було їх і не приносити.
Але раз слово сказане — треба його держати. Велів жінці збиратися, бо вона ще нічого й не розпочинала. Сам їй помагав — і вже переймався хазяйськими інтересами. Опришок, як у нього що ламається чи псується, не робить собі з того жадного фрасунку. "Ет. Пусте. Ше добудемо…" Коли ж що ламається у ґазди — сей не може собі того простити: значить, не доглядів або не вмів.
Навіть у гості пішов Олекса разом із Єленою, так ніби вже був ґазда, а не опришок іще. Ващук Федір справляв хрестини, то запросив і Довбушів обох.
Зійшлися люди, все так по–смирному, спокійно, без оприського гуку, без стрілянини. Відвик якось Олекса…
Оприська гулянка гучна. За пару годин опришок хоче набутися на цілі місяці, отже, йому треба, щоб кожен мускул, кожен нерв не зосталися в бездіяльності, кожне найменше почуття щоб було задоволене. А тут сидять люди, балакають, зрідка вип'ють, знов балакають. Знаходять приємність в цій послідовності.
— А знаєте, пане ватажку, — говорить між іншим Ващук. Він уже підохотився трохи, частуючи.