д. І ак само в ООН строго дотримується порядок старшинства: голова Генеральної Асамблеї, Генеральний секретар ООН, прем’єр-міністр, заступник голови Генеральної Асамблеї в ранзі міністрів іноземних справ або членів кабінетів, голова Ради Безпеки, заступники прем'єр-міністрів або заступники голови Ради Безпеки, міністри іноземних справ і т. д.
Листоноша говорив квапливо, наче наваривши та напікши, тепер розкидап і парене, й печене. Мовляв, коли в "Барвінку" своє старшинство, а в ООН—своє старшинство, то годиться одне старшинство узгодити з другим старшинством. І все тому, що зустріч у Яблунівці має пройти за протоколом, а міжнародний церемоніал — є міжнародний церемоніал. Це вам не школа передового досвіду, де спілкуються як попадя. Ну, гаразд, голову колгоспу прирівняємо до голови Генеральної Асамблеї, старшого бухгалтера яблунівського колгоспу — до прем’єр-міністра якоїсь країни в Карібському басейні, старшого агронома — до заступника голови Генеральної Асамблеї в ранзі міністра закордонних справ однієї з центральноафриканських країн. А до кого прирівняєш агронома? Треба, значить, до голови Ради Безпеки?
Оченята в листоноші злякано й прудко бігали, як два шевці наввипередки з чобітьми на місто.
— А зоотехніка, значить, прирівнювати до заступника голови Ради Безпеки?
Погляд у листоноші був безпорадний, метушливий, як миша, що вискочила з борошна.
— А ветеринара, значить, до міністра іноземних справ?
І щоки, які трусились у листоноші Федора Горбатюка,
й перекошений рот, і клинцювато скривлене підборіддя наче так і хотіли сказати: "Здрастуйте, індики! Я ваша сваха". Листоноші заперечували, мовляв, міжнародного скандалу не станеться, на такій зустрічі кожен хай зостається сам собою — знатний механізатор хай зостається знатним механізатором, а голови Консультативних комітетів із адміністративних та бюджетних питань, Комітету по внесках і Адміністративного трибуналу хай зостаються самі собою. Проте ці докази (найдужче заперечували дід Гапличок та дід Бенеря, що, палячи козячі ніжки увечері на колодках, на дипломатичному церемоніалі собаку з’їли) не впливали на листоношу Федора Горбатюка, ще дужче розпалювали його страхи й побоювання. Мовляв, добре, що Хома, за океаном будучи, запросив до Яблунівки таких гостей, та чи приймемо на належному рівні, чи не пришиємо кобилі хвіст, а в кобили і свій довгий?
Пусти вуха межи людей, то багато почуєш. Отак і Яблунівці: пустили одні Яблунівці свої вуха поміж вуха інших яблунівців — і почули! І почули, чому такі страхи опосіли Федора Горбатюка, зізнався він поміж теплої компанії у буфетниці Насті. Виявляється, ніяк не міг утямити чоловік, хто ж він, листоноша, за старшинством у Яблунівці? Після кого і перед ким? Бо й він же мав на яблунівській ієрархічній драбині посідати цілком певне місце — після когось і перед кимось! Скажімо, після завклубу чи завбібліоте— ки. Скажімо, перед директором школи чи перед секретарем комсомольської організації колгоспу. Скаржився у буфеті п’яній компанії:
— Бачте, немає в нас такого порядку, як в ООН, а надумали обійматися з ними та цілуватись! А може, я теж хочу з кимось обійнятись та поцілуватись за протоколом, але ж бо не відаю, з ким. Нема порядку в нас! Може, догадаюся, з ким обійматись, як отой цуцик, котрий догадався вже тоді, як хвіст одпав?
Листоноша Федір Горбатюк потай підозрював, що його ранг у Яблунівці відповідав би під час цієї вікопомної зустрічі колгоспників із дипломатами рангу голови ВПС, себто Всесвітньої Поштової Спілки. Оскільки ж із його, листоноші, старшинством діло було таке заплутане, оскільки ж найближчим часом туман не мав розсіятись, бо безтурботному правлінню колгоспу ні свербіло, ні боліло, воно в ус не дуло і вухом не вело,— то як йому було не переживати, як йому було не потерпати? А що, як відшиють від обіймів із головою Всесвітньої Поштової Спілки, упослідять яблунівського листоношу неповагою? Е-е, треба перехреститись ще до того, як грякне і дощ за шию поллється!
Ех, Федоре, нам би ваші турботи! Нам би ваші турботи — й ми б стали схожі на отого вола, якому голова не боліла, коли корова теля родила...
Та забудьмо листоношу з його марнославними клопотами, бо прийшла в Яблунівку міжнародна телеграма з-за океану від старшого куди пошлють. І хоч приніс Мартосі телеграму таки листоноша Федір Горбатюк, проте забудьмо про марнославця, бо того потребує хоча б зміст телеграми.
Хома повідомляв: "Хто в світі не бував, той і дива не видав, а кілько світа, тілько й дива. Дома рука й нога спить, а в дорозі й голова не дрімає. Та вже пора волочити вовчого хвоста, бо не коні нам запрягати й не на возі кластись. Нема науки без муки, як нема муки без науки. Тепер я учений, та недовчений, иепровчений, нетовчений, Всюди добре, а дома найліпше. Або будемо на Русі, або пропадемо усі, бо кожен край має свій звичай, і який народ, такі й порядки. Мабуть, у лісі щось велике здохне, коли я в Яблунівку повернусь. Зоставатись не збираюсь, хоч, може, завтра тут повечеряю, корова отелиться — молока нап’юсь. Нехай удруге до них піп із кадилом прийде, а не я. Миліша Мартошка-душка, аніж чужа подушка. Цілую. Хома".
І тепер уже всі знали, що грибок маслючок не за горами, бо він такий скорий, яких і чорти не беруть!
РОЗДІЛ ШІСТДЕСЯТ ПЕРШИЙ,
у якому сказано про відвідини районного стоматолога, про феномен комірника із села Чудви, а також про феномен чередника з Аргентіни
Радіобіологічні та телебіологічні мої здібності, як ви правильно зрозуміли, підупали на силі саме тоді, коли Хома розлучився з радником президента, котрий у розпачі прошепотів: "Не вдалось, то й хай: сім років мак не родив і голоду не було!" Про подальші події я спільно з яблу— нівцями та зі світовою громадськістю довідувався з преси, яка докладно писала про реорганізацію ЦРУ, спричинену провалом із грибком маслючком, і про можливе ви— краденння старшого куди пошлють, і про цілодобове стеження за ним агентів ФБР, і про шпигунське стеження за роботою внутрішніх органів яблунівського колгоспника, й про невдалий замах, коли в "кадилак", де їхав Хома, підклали міну. А знаменитий лист позиченого чоловіка до Генерального секретаря ООН друкувався в газетах.
Радіобіологічні та телебіологічні здібності тепер майже не давали ніякої інформації, яка стосувалася б Хоми. Кажу "майже", бо на вулиці чи в сільській чайній, де я снідав вермішеллю з консервованими сардинами в томатному соусі, мене раптом пронизував зубний біль. Я хоч і кривився від зубного болю, проте радів (нарешті налагодиться контакт із Америкою, звідки я почерпну свіжі дані про грибка маслючка, про останні дні чи години перебування його на далекому континенті), проте біль раптово минав. Я встигав почути в своїй голові хіба що джаз-банд, у якому своєю голосною грою виділявся тромбон чи саксофон, встигав побачити якусь бліду картинку (бій півнів на заштатній фермі чи гусеницю танка на безмежному танкодромі десь у пустелі в штаті Невада) — й тоді біль раптово минав, а разом із болем і звуки та візії світу, який так і не міг пробитись до моєї голови аж у Яблунівку.
Особливо ж мені кортіло побачити відліт Хоми з аеропорту імені Джона Кеннеді. Вже не сподіваючись, що зубний біль повернеться сам собою, я вирішив удатись до послуг районного ескулапа. Й оскільки районний ескулап не квапився в Яблунівку, щоб своїм хитромудрим мистецтвом лікування завдати сподіваних мук, я сів на свою "Волгу" й подався до цього Магомета від стоматології.
— Ось і ви! — здивувався стоматолог, і його непевна зовнішність людини, якій можна дати і сорок, і п’ятдесят років, відобразила і страх і цікавість водночас.— Ну, ну, розповідайте...
Нічого не приховуючи, не применшуючи й не перебільшуючи, я розповів про всі напади зубного болю, який мене терзав у Яблунівці.
— А тепер? — плюсклим голосом поцікавився стоматолог.— На що скаржитесь? Що болить?
— Усе болить,— не кліпнувши й оком, збрехав я.
І тоді, не спускаючи з мене бляклого погляду бляклих очей, стоматолог наказав сісти в зубопротезне крісло. Зацікавлений таким екстраординарним пацієнтом, він почав своє знамените обстеження, якого я не проходив раніше ні в нього, ні в будь-якій столичній поліклініці.
Очі районного стоматолога, коли він відривався від спеціального апарата, в своїх бляклих водах народжували якусь підозру, якесь гостре здивування.
— О!—тільки й мовив районний ескулап, знову приліпившись до медичного апарата, як п’явка до тіла.
Значить, до апарата прилип, як до тіста сліпий Пилип, і давай роздивлятись цілі зуби та зуби вставлені, а також дупла, що появились у живих зубах. А потім каже:
— Колись у дитинстві оперувалась нижня щелепа, коли там виросла пухлина?
— Оперувалась,— відповідаю.
— Вас виписали зі стаціонару з ортодонтичним апаратом?
— Ага, з ортодонтичним апаратом,— відповідаю.
— Згодом, коли хворіли на карієс зубів, проходили диспансеризацію?
— Проходив,— відповідаю.
— Ага, значить, тоді в таблетках ви споживали фторид натрію,— каже глибокомудро.— А також таблетки, які в своєму складі мали сульфат цинку. 1 гліцерофосфат кальцію.
— Очевидно,— мовив я непевно, бо тепер важко було пригадати, які саме таблетки доводилось ковтати в далекому дитинстві, коли хворів па карієс.
— Чи не можете похвалитися струсом мозку у рожевому віці?
— Можу похвалитись і струсом мозку,— відповідаю.— Коли грав із хлопцями у футбол. Ох і загилили ж мені бутсою в обличчя! Із рваної рани кров так і юшила...
— Еге ж, значить, грубі келлоїдні рубці та рубцеві деформації,— глибокомудро сказав районний стоматолог, усе глибше проникаючи, напевне, в якусь таємницю.— А також кісткові деформації, порушення прикусу... Лікували вас масажем, парафіновими аплікаціями, електрофорезом лідази... І колись ви казали, що мали перелом нижньої щелепи?.. Значить, вдавались не до пластмасових шин, а до дротяних.
Слухаючи всі ці міркування районного стоматолога, я почувався ні в сих ні в тих, наче ота пришалимонена жаба, якій бог не дав хвоста, а то б вона всю траву потолочила. Хотілося б випростатись, як семисотній верстві, та як ти випростаєшся, коли прийшов до стоматолога по зубний біль, а стоматолог не квапиться з лікуванням.