Закони життя були в усі часи однакові.
Претич стояв ще в прнпалих пилом чоботях і витяжному корзні через ліве плече. Старий мусив спочити після дороги, але за воротами стояв щойно пригнаний полон, і вони разом вийшли з хорому.
На вигоні Доброчина охопили інші думки. Він дивився на тисяцького воєводу, який порядкував серед дружини та малих воєвод, і намагався сам собі пояснити, чому й досі немає вісті від Вовчого Хвоста. Після його виходу минав одинадцятий тиждень, хоча за місяць можна було зламати князя Родю й давно повернутися назад. Змогти тих радимичів мечем не важко, сам собі думав Доброчин, бо скільки в того Роді лапотників! Але Вовчого Хвоста нема...
Щось мало статися.
І раптом Доброчин згадав, що не про все встиг розпитати старого воєводу.
— А варягів у Булгака-хана не було?
— Отой лише, — Претич показав пальцем на задній ряд. — Местишин гридень.
Доброчин пішов у задні ряди. Скуті по четверо в ряд натомлені бранці сиділи просто в поросі. Цього низького опецькуватого варяга князь добре пам'ятав, не міг згадати лише на ймення.
— З ним був ще один, — сказав Претич. — Довготелесий такий. Звався Карлом.
Доброчин кивнув. Коли Лідулфост вирішив одкинутись від Актутруяна, він прислав був до Доброчина двох своїх. Одним із тих двох був цей опецькуватий.
— А де ж той?
— Десь його клюють ворони. Ці обидва були Местишині гінді" Булгак обох видав, але Карл хотів утекти в степ...
— Де Местиша Варяжко? — спитав у опецькуватого світлий князь.
— Не відаю.
— Ти був його гінцем.
— Це було того літа.
— Де він тоді був?
— У вятичах.
— А чого слав вас у степ?
Варяг здвигнув круглими плечима:
— Ясно чого... Хан мав ударити Київ знизу.
Все впиралось у Вовчого Хвоста. Тепер Доброчин був уже майже певен, що Вовчий Хвіст не з доброго дива затримавсь у Радимицькій землі: це могло статися тільки через Местишу Варяжка.
По обіді він призвав Ждана Будимировича й звелів нарубати полк — сотень п'ять свіжої верхової дружини, яка не була з Претичем у степу. Він подумки картав себе останніми словами, що послав переяславльців на човнах, хоча для радимицьких боліт човни здались були йому тоді найпридатнішими.
Ждан Будимирович несподівано сказав:
— Прийшов гонець од переяславльського посадника.
— І ти кажеш мені це аж тепер! — Доброчин зрадів і розсердився на головного воєводу.
— Аж тепер, — підтвердив Ждан Будимирович. — Бо гонець уже два з половиною місяці як не бачив Вовчого Хвоста.
— Хай прийде, — зітхнув Доброчин, через силу посміхнувшись. — Що він рече?
— Судка знову чинить якісь кови[22].
Світлий князь нагадав:
— У нас його син Ходота.
Ждан покликав гінця, разом з гінцем до світлиці увійшов Претич.
— Коли ти бачив Вовчого Хвоста?
Гонець замислився:
— Сьогодні яке? Десяте? Він послав мене на третій день по Юровому дні... У двадцять шосте цвітня.
— З радимичами була рать?
— Не виділи й лаптя радимицького! — запевнив гонець.
— Тоді отой Флелаф щось плутає або бреше, — дійшов висновку Доброчин. Але згодом і цей здогад перестав триматися купи. За останні два з половиною місяці Вовчий Хвіст міг перетягтись волоками на Оку, якщо вятицький князь переступив клятву й знову заратився.
— А чого ти так "швидко" прибіг? — зайшов у розмову Претич, глузливо дивлячись на переяславльського гінця.
— Впіймали були мене радимичі... — зізнався гонець. — Тоді одпустили, але вже без коня...
— За два з половиною місяці можна було доповзти на череві. А де ж твій кінь?
— Погинув.
— Чому ж ти не зладнав плота? — спитав. Ждан Будимирович.
— Та ось через оце, — сказав гонець і зняв із себе штани та сорочку. Над правим ліктем і правим коліном видніли ледве загоєні рубці. Бояри й Доброчин мовчки відвернулися до вікон. Тепер, коли вони повірили йому, гінця взяв сором. Він заходився тремтячими пальцями натягати штани. Помахом руки Доброчин вирядив гінця із світлиці.
А надвечір прийшов ще один гонець: його привів до свого вуя великий князь Володимир:
— Од Вовчого Хвоста.
— Що переказує твій воєвода? — спитав Доброчин гінця.
— Вовчий Хвіст убив Местишу Варяжка.
— Хто це тобі сказав?
— Сам видів.
— Коли?
Гонець відповів без найменшого вагання:
— На п'ятий день од Юрового дня.
Доброчин розлютився: знову той самий Юрів день! То було якесь чортами зачакловане коло, а не божий день.
Але гонець розповів про січу біля гирла річки Піщаної та про те, як Вовчий Хвіст сам задавив татя Местишу. Потім вони ще півтора місяця ганялися за радимицьким князьком, ганялися й сміялись, мовляв, радимичі втікають на самий вигляд Вовчого Хвоста. А потім була друга січа на тій-таки Піщаній, вони розбили радимичів і взяли лапотника Родю в полон.
— Днів за два-три Вовчий Хвіст буде тута, — закінчив гонець.
Доброчин відчув себе молодим і безтурботним.
— Перелопатив уже Претичів полон? — весело спитав він у Володимира.
Великий князь київський байдуже кивнув:
— Дав Претич зо два десятки.
— Та забирай хоч усіх! — озвався тисяцький воєвода. — Ти більше сам не взяв. — Він виправдовувався задля Доброчина.
— Де посадив нових? — спитав світлий князь у сестриного сина.
— В Ольжиному дворі.
— А нам покажеш? Воно-то, щоправда, скоро ніч... але ми й уночі бачимо.
Претич відмовивсь їхати до Щекової гори, він був надто втомлений і хотів спати, але Доброчин, Ждан та Володимир посідали верхи й майнули на Поділ. На Ольжиному дворі ще не зайшло сонце, коли Володимир звелів повиводити на терем нових дшчат.
Очі Доброчинові знову розбіглися, як і сьогодні на вигоні за Красними ворітьми, і йому стало шкода себе й чогось назавжди втраченого.
— А мені на те літо вже буде п'ятдесят, — несподівано сказав він неначе сам до себе. Дівчата тислись на теремі біля дверей, мов отарка наляканих молодих ягничок, лише одна стояла осторонь і крутила пальцем кінчик коси, зрідка позираючи в бік світлого князя. Володимир теж помітив це й шепнув.
— На тебе накидає оком.
Доброчина мучили суперечливі почуття. Коли дівчата побігли до своїх світлиць, ота дівчина сказала, не потуплюючи зір.
— Я тебе знаю.
Доброчин аж похолов. Голос у дівчини був тихий і грудний і мовби закрадався видушу
— Звідкіль знаєш мене?
— Бачила у Перемислі. Ти світлий князь Доброчин.
— І що з того? — спробував засміятися князь, але усміх вийшов кислий і жалюгідний, і він це відчув.
— Нічого... — Дівчина аж тепер знітилася й потупила зір, а він побачив у неї в пазусі мотузочку То могла бути ладанка від уроків або хрест.
Наложниця пішла до сіней за іншими дівчатами, а домажирич Ольжиного двору сказав, що Володимир запрошує до вечері Стіл, у красній світлиці був накритий на трьох, і Доброчин відчув раптовий напад голоду
Володимир цілий вечір говорив із Жданом про дівчат, яких прислав йому Булгак-хан або взяв у полон сам Претич Він виказував неабиякі знання, й Доброчин не впізнавав загалом небалакучого небожа...
Вечеря затяглася до перших півнів
До своєї одрини, де спав сам, Доброчин ступив непевним кроком. Біля божниці блимав свічничок, який освітлював лише найближчий кут одрини, але Доброчин раптом відчув, що він не сам у напівтемнім приміщенні. Він підійшов до єдиного вікна. В сінях затихали кроки челядника, який завжди скаржився князеві на життя; сьогодні Доброчин не мав бажання слухати його скарги й нетерпляче махнув рукою. Світлий князь стояв і ждав, поки причаєна в одрині жива душа сама озветься Його знову посіли ті самі невиразні відчуття, що й на теремі Ольжиного двору
Нарешті в кутку за вогнищем хтось ледь чутно зітхнув, на середину одрини вийшла жінка в довгій світлій сукні
— Хто тебе сюди впустив? — Доброчин упізнав ту дівчину з Ольжиного двору. Він здогадався про неї ще тоді, коли ввійшов і відчув, що не сам в одрині.
— Молодий князь, — відповіла дівка — він оддає мене тобі, бо я знаю тебе ще з Перемисля.
Доброчин спитав:
— Ти русинка?
Для русинки в дівчини була надто світла коса, але говірка здавалась досить чистою.
Вона підступила ще на крок.
— Я не відаю... Торік мене взяв хазарський купець, а навесні перепродав ханові Булгаку. Тепер я тут...
— Була наложницею хана? — зверхньо посміхнувся в темряві Доброчин.
— Я незаймана, — майже спокійно відповіла вона. — Отой молодий боярин чи князь прислав мене до тебе. Він твій син?
— То великий князь київський.
— Він любить тебе.
— Я рідний брат його матері. Що він сказав?
— Щоб і я тебе любила.
— Взавтра княгиня тебе прожене. — Він казав про свою жону Богуславу.
— Не прожене, — відповіла дівчина — Княгиня сама привела мене сюди.
— Богуслава? — недовірливо перепитав князь. Він раптом витверезів Поряд із цією дівчиною йому стало самотньо й важко на душі Вчинок Богуслави його вразив. У щоденних клопотах він забував про свою жону, а вона так несподівано про себе нагадала Богуславі, як і йому, минав сорок дев'ятий, вона вже втратила божий дар народжувати дітей, навіть не робила з того таємниці, як декотрі княжі та боярські жінки. Одного разу навіть сказала була мужеві: "Стала вже я стара, візьми нову жінку чи наложницю, он скільки холопок у дворі..." Доброчин вважав ці її слова нещирим жартом. Але сьогоднішній вчинок його спантеличив і розчулив, і Доброчин не знав, що казати й що думати.
— Яке твоє ім'я?
— Було Ліла, — відгукнулась дівчина й підступила ще на крок, — а тепер Софія.
— Чому "тепер"? — спитав Доброчин і тут-таки здогадався: на шиї в дівчини висіла мотузочка чи тонесенький ремінець. — Ти хрестата?
Дівчина витягла хрестик з пазухи й показала йому:
— Я день і ніч молила бога..
— Про що?
— Щоб не дістатись печенігові, — сказала вона — Й тепер також молитимусь.
— А про що тепер?
— Щоб навернув і тебе до себе.
Вона стояла навпроти нього майже впритул, од її коси млосно пахло любистком — аж йому наморочилося в голові Коли и устигла змити голову? — подумав Доброчин, бо запах любистку ще й змішувався з духом юного дівочого тіла. Але останні слова Ліли-Софії вдруге витверезили його Йому стало прикро й гидко. Все життя його примучували до того грецького бога Христа, намагаючись мати з того якусь користь для себе. Ця дівка навряд чи сподівалася на зиск, але Доброчин уже не міг здолати чуття відрази, що його викликали в ньому її слова.
— Можеш ночувати тута, — сказав він і, обминувши дівчину, потяг ноги до сіней.
Ліла-Софія навіть не обізвалась.
ТОГО-ТАКИ ЛИПНЯ
В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Рогніда просто наступала Володимирові на п'яти, з ранку до вечора ходила за ним назирці й робила все, аби тільки чимось привабити ввечері до своєї одрини.