Оце і все, що я довідався, розуміється, від Мар'яни, бо ані мій брат, ані син мене не знають... І Бог з ними. Але Ольги шкода, востаннє, коли її бачив, була наскрізь жовч, Андрія ненавиділа, возилася з сином, допускаю, що в тих урядах наробила халепи... Змарнувалось таке життя, хто бачив її за дівоцтва, не повірив би...
Нестор це слухав і чув, такий тобі протокол серця, така тобі панорама чудес, реальність і надреальність, віриться і не віриться і як би воно не було суджено, в остаточному хотілося б бачити це очима доброго. Хто одважиться першим підняти той камінь, що мав би каменувати нас, грішників? Були, які були, є, які є, будемо, як будемо. Так воно виписано на зорях і так вложено в чудову мозаїку всесвіту, як не повторність, і як не змінність. Це істина. І в пошуках за нею, було проведено і ці останні три дні зустрічі цих протилежностей: Іван — Нестор. Будьмо уважні! Горі серця!
А згодом, коли Нестор виряджався до свого Торонта, та всідав до машини, він, мов би для жарту, казав:
— Знаєте, Іване Григоровичу, було колись на нашій земельці загадкове плем'ячко Інків, і був у них за бога орел, званий Кондором, і приносилось йому багато жертв людської крови, бо вірилось, що в ньому втілено їх бути й не бути. Кожного ранку зносився він на височінь неба, і зносив за собою сонце, і кожного вечора відносив його до бездонної лагуни на відпочинок. Коли Кондор старів і його пір'я починало випадати, він поринав до священного озера в Андах і виринав знову відновленим. Це повторялось багато століть, і думалось, так буде вічно. Але тепер в тих горах не стало Інків, не стало і їх бога Кондора. Одначе сонце далі щодня зноситься на висоту неба і западає до бездонної лагуни на відпочинок.
Так воно є. Будьмо! — тріснув дверцями машини Нестор і пустив мотор.
Іван, широко й довірливо, посміхнувся, підніс на прощання правицю, великий, оливкової барви, Шевроле з табличкою ВТУ 095 і муркотом лінивого яґуара, потягнувся поміж кущами розцвілого бозу, проминув ворота, повернув направо, подав прощальний сигнал, збільшив швидкість і зник з погляду Івана за кущами черемхи, що росла валом попід коронами берестів.
І на цьому, здавалось би, можна цю розповідь про Морозів вважати закінченою, коли ж то, достеменно, роком пізніше, Нестор Сидорук одержує лист з маркою Ню Йорк 24.5, такого знаменного змісту: "Дорогий Несторе Павловичу! Не писала Вам довший час, бо ми цілою нашою зграєю були вельми зайняті пасією поєднання наших батьків у одну цілість. Ню Йорк, Сан Дієґо, Торонто, Київ, Москва, гужем — гей ухнєм! заповзялися, на зло всім ворогам, вирвати маму з її сідла і перекинути через океан до Канади. Мали діло з драконами, що дихають вогнем і чадом, і тягнулось це повні чотири роки, іноді, здавалось, всі ті зусилля безнадійними, але ось, коли відійшо нарешті в царство тіней геніяльний... (Не будемо під вечір називати його імени), можу сказати, що нам пощастило доконати справжнього чуда. Вона приїжджає, вона буде з нами! Слава! Слава! Слава!
Перемагати приходилось не лишень режим універсальної ослячости, але й століттями нашарованої природи нашої мами, яка за ніякі скарби не годилася лишати Канева, що ми всі дуже гарно розуміли, одначе, не могли зректися думки, що нашим батькам належить право, бодай на схилі їх років, бути разом в нормальних умовах нормальних людей. Тим більше, що наша плянета, ніяк не більша ніж колись було Канів — Київ. Ми забезпечимо її апаратом, який допоможе їй чути й бачити Київ, коли їй лиш захочеться.
Перемога за нами, і якщо Ви, Несторе Павловичу, нас розумієте так, як розуміли завжди, то Ви, разом з Вашою чарівною дружиною, зробите нам ще одну приємність, коли в п'ятницю 28 червня, прибудете на хутір патріярха нашого роду Івана, сина Григора, Мороза, на цей раз в Онтаріо Канади, щоб поділити з нами цю епохальну, сливе неймовірну, подію.
І підписала це бурхливе посланіє своїм лапатим, резолютним письмом, — Віра Мороз-Рокита — Вам завжди вдячна.
І як, скажете, було Нестору Павловичу та його "чарівній дружині", з чогось такого не скористати... А тому, вказаного дня вони виїхали, знаним вам Шевроле на згаданий хутір, де вони, в годинах пообідних, вже застали біля десятка автомашин різних кольорів, різних марок і різних походжень, з табличками від Ню Йорку, через Ню Джерзі, Іллінойс і ген до Каліфорнії, і де вони знайшли місце і для свого Онтаріо... А коли вони з нього тільки висіли, як їм назустріч кинувся мало не весь хутір Морозівка, що на Дніпрі і все сяюче — Віра з її Сашком, тітка Тетяна з уенерівським полковником (тепер генералом) Миколою Івановичем, колишня Мар'яночка, тепер вельможна пані зі своїм інженером летунства Адріяном... А ахів, а охів... А чоломкань. А захоплень. Це ось наша Уляна! Вже аж така? Скоро студентка... Маємо ще й Григора... А як же... Тож обіцяли, Сандієжське видання, в пам'ять прадіда. Щоб ви знали... Земля крутиться.
З окликами й процесією зближалися до хати, по дорозі нові знайомства, — доктор Гута з Джерзі Ситі, —"як шя маєте", pleasure to meet you!*(* Приємно вас зустріти.) А! А! Осінчук! Скільки літ, скільки зим! Чи пам'ятаєте? Бункер Берлін-Ангальтербангоф. Пересиджували... Пам'ятаєте? Те велике бомбардування третього лютого. А це, знайомтесь, мій син, також інженер, Тарас. А це... І так далі, і так далі. Годі протиснутись.
А само це місце. То ж не впізнаєш. Де ділась заросла лопухами пустка, куди лиш не глянь — клюмби, пригадуєте, либонь, той "парадний" вхід з прогнилою верандою, тепер це, тіп-топ, оновлене, скляні двері, всеосяжний вхід до сальону і сам той сальон... Пригадуєте? Закопчена кузня, запах мишей... Тепер, лиш гляньте! Новенькі шпалери, чистенькі канапи, легенькі фотелі, тяженькі драперії, а на стінах... Гай, гай! Запорожці, що пишуть султанові і регочуть гей би вітри степу, на зовнішній стіні поміж вікнами, либонь хутір з тополями і синім небом з підписом "Сашко", тож то головна стіна, над полицями книг — тризуб, масивний, державний, різьблений з дуба.
І ось, у фотелі, під краєвидом хутора з тополями, пані старшого віку, у легкій, літній накидці, буйне біле волосся, високе чоло, старомодного типу окуляри, прямий, делікатний ніс, злегка усміхені, зів'ялі уста. І тут же побіч, також у фотелі, чітко різьблений, колишній Іван Григорович, в новому костюмі, чепурній краватці сірого кольору. При вході Ірини й Нестора, він швидко встав і по-юначому викликнув:
— Ірино Федорівно, Несторе Павловичу — вітаю! І будьте знайомі. Моя сиза голубка... Злетіла з неба... Ще пахне Дніпром! — вказав він церемонно на пані в фотелі.
І треба було бачити цю, звичайно незграбну, постать, хто б одважився звати її тепер Іваном Морозом, вже сама її мова змінила звучання, а сірі її очі так збільшились, що нагадували херувима. Виняткове, направду, знайомство і не лишень з "голубкою", що "пахне Дніпром", але й її голубом, який ще недавно ричав раненим левом при кожному дотику... А коли Нестор брав руку небесної гості, йому здавалось, що це шматок чуда і його голос тремтів від зворушення.
—Мар'яно Миколаївно! Ми стільки про вас чули! Дозвольте до вас бодай доторкнутися, бо не віриться, що ви з нами.
— Доторкайтесь, доторкайтесь! Сама не знаю, чи це не сон, — казала вона весело.
— Вітаємо вас... І будьте як вдома! — говорив захоплено Нестор.
— О! Щодо вдома... Будемо намагатися. Але на це вже ледве чи вдасться, — казала гостя.
— Вдасться, Мар'яно Миколаївно, вдасться! Ми ще повернемось! — вигукнув Нестор з жартом в голосі.
— О! Дай то Боже! Але щось не віриться, — казала поважно гостя.
На це відповіла Віра, що стояла з Сашком при вході.
— Мамо! Вдасться. Повернемось.
На що її мама, збуджена виглядом дочки, якої вона стільки років не бачила і яка так виразно, під кожним оглядом, змінилася, тоном зневір'я казала:
— Дитино. Ти не уявляєш, що там робиться. З ними вже нема мови. Вони дуже сильні.
— Ми також, мамо, дуже сильні, — казала Віра, яка розуміла про кого йде мова.
А її мама хитнула на це головою і притишеним голосом сказала:
— Ми лиш втікачі... Вигнанці.
А Віра підбігла до матері, присіла на поруччі фотелю, обняла її рукою і сливе до її вуха казала:
— Ми, мамочко, почесні вигнанці... Небезпечні вигнанці... Походимо від того вигнанця, що сто років тому казав "встане і розвіє тьму неволі". І він повернувся, ще й як вернувся. А скільки то було. Азія, казарми, п'яні солдати, він сам між ними. Далеко. Тобі твоя подорож сюди взяла дванадцять годин, а його місяці. Нас тут мільйони, куди лиш не глянь, континенти. Бачиш скільки нас ось тут? І які ми. О, мамцю! — і Віра міцно її поцілувала.
І в той час блиснуло кілька гострих світел, три фотоапарати направлено на цю сценку матері з дочкою. Браво! Вирвалось від дверей. Загальне фото! Швидко, спонтанно формувалась група довкруги Івана з Мар'яною, потягнули й Нестора з Іриною, Тетяна височіла в самому центрі, Микола Іванович з орденом "Залізного хреста" біля Тетяни, Віра одразу за матір'ю, молодь спереду, старші ззаду, за фотографів Сашко, Адріян і доктор Гута, що опісля змінитися і собі ,,вийти" з іншими, фотографування стало масовим, всі зо всіма групами й поодинці, з’явилось з десяток апаратів і кожний намагався "схопити" гостю, а та розгубилася, намагалася щось сказати, але апарати її заблискали і їй не залишалось нічого іншого, як скоритися.
Але найгірше, що з нею тут сталося, це коли до всього додалося гостре світло двох прожекторів і з дверей, що ведуть до їдальні, зашумів кіноапарат, яким завзято орудувала внучка гості, також Мар'яна, тепер Прихода, якій допомагала мала Уляночка, правнучка гості, від чого ціла кімната обернулась у муравлище рухливих постатей, з яких кожній хотілося грати в тому якусь ролю і одна лиш гостя до того розгубилася, що почала протестувати:
— Але ж, дітоньки! Що ви, що ви! Для чого це? — Здавалось, вона перелякалася, але до неї підбігла мала Уляночка, яка її мовою, з англійським акцентом, швидко казала:
— Це, бабцю, для гістори... Щоб знали...
Для чого, та бабця, видно, не зрозуміла і Віра, намагалася їй пояснити:
— Вона хотіла сказати — для історії.
— Для історії? — дивувалась бабця. — Яка з нас історія? Діти мої! Ми лиш втікачі...