Бо я не дощову годину в колгоспі, як отой Василенко — душа спекулянтська — пересиджую. То життя наше і наших дітей. Отож і хочу робити, щоб не так-сяк день до вечора дотягнути, аби трудодень записали. Чи як ти думаєш? Крамовому треба, щоб усе в правильні строки виконувалось. Мене ж найбільше цікавить, щоб правильно вродило...
— Разом будемо, Дмитре, відстоювати це діло. Тільки щось Кушнір пасує перед Крамовим.
— Пасує. І чоловік хороший, а заїдатися з отим начальством не хоче.. Мовляв, так спокійніше буде. А той спокій боком вилізає... Ранні я надіюсь посіяти швидше за всі бригади. А от з гречкою — трудніша задача.
— В скільки строків думаєш сіяти?
— В скільки? — перепитав Дмитро і ще більше нахмурився. — Не в два і не в три.
— У чотири? — здивувався Варивон.
— В один.
— Ти що? — аж вражено зупинився. — Де це чуване, Дмитре? Тоді увесь масив може під "запал" попасти.
— Ех, Варивоне, думка одна мене увесь час непокоїть, — аж зітхнув. — Непокоїть, що ляжеш спати — не спиться. І в сні це саме приходить. Ти кажеш — у три строки. Цю веремію добре я знаю. Схожа вона на байку про цигана, який мав трьох синів, і всі три були угадайлами: хтось із них неодмінно угадає чи дощ сипне, чи сніг потрусить, чи погода буде. Так і гречка: один із трьох посівів щось і вродить. Але це сліпе щастя, сліпе, як зінське щеня. Так мій дід і прадід сіяли, б'ючи поклони до самої землі: не окривдь нас. Та ще й ми пам'ятаємо, як старі люди, скидаючи штани, сіяли просо в місячні ночі: щоб вродило воно і горобці зерна не визбирали...
Варивон розреготався:
— Пригадуєш, як раз у Карпця, коли він в одній сорочці такою агротехнікою займався, хтось штани украв? Потім проходу чоловікові не було.
— Ось така агротехніка давно вже спорохнявіла, — усміхнувся Дмитро. — А чого ж ми повинні сіяти гречку в три строки, кидати в пізній, закам'янілий грунт, коли там уже паразити висмоктали вільгість і добриво? Я хочу в один, в найкращий строк посіяти І зібрати високий врожай. Тут мені наука повинна пособити, а метеорологія — підказати, яка буде погода. Колгоспники ми!
— Це ти здорово! — схвально кивнув головою Варивон. — Тут є над чим подумати. Жива думка!..
На лузі з-під ніг з фуркотом зірвалося кілька крижнів і, важко розбиваючи крильми ледве просвітлену передсвітанкову темряву, полетіли до ріки. Потім зигзагами злетіли вгору двоє бекасів, і знову зоряна тиша вгніздилась над вогким незатуманеним привіллям.
— Чуєш, як трава росте? — зупинив Дмитро Варивона біля щебетливого рівчака.
Вода дівочими вінками кружляла поміж берегами і мелодійно поспішала до широкого Бугу.
Пригнувшись до самої землі, друзі ясніше побачили обриси двох доріг, що збігали і переливалися попелястими смужками через пагорбок, самотній мовчазний вітряк і темний обрис хати мельника. І небо од землі вже починало братися присілком, а в ньому іскорками жевріли низькі зорі.
В слизькій торбині важко схлипнула рибина, і знову тиша така густа, хоч ножем край. Та чутке вухо і в ній вловить, як ворушиться і розводить луговину непокірне коріння.
Тихо, спокійно і міцно проростає земля. Так і дитина перші місяці росте в материнім лоні.
— Луги в цьому році треба по-хазяйськи допильнувати.
Поле вже навчились доглядати, а за сінокіс забуваємо. Одні клапті сіна перепало на трудодні. Мусив у тестя позичати, щоб дозимувати корову. А вже якось тепер і позичати, і купувати не подобає — гордість появилася: хіба ми старці? Хватило, значить, розуму добитись доброго врожаю, хватить, думаю, і траву доглянути.
— Тепер я чую голос мужа — не дитини, — віршем відповів Дмитро. — За луги чи не нам з тобою прийдеться взятись, бо не подобається щось мені наш луговик Кузьма Василенко. Він би щодня тільки в чарку заглядав. Кажуть, не одну копицю сіна за могоричі в інші села сплавив.
— Він може. За чарку його, значить, всього купиш. Дуже дрібненький чоловік. А сюди треба такого, щоб він любив сінокіс, як скажімо, ти любиш поле. Може Полікарпа Сергієнка? Він і полювати на птицю буде, і за ділом догляне. А наговорить уже потім всякої всячини, що й не переслухаєш, — засміявся Варивон.
— Думаю, що можна, — погодився Дмитро. — Совісно працює людина. І тепер він на чоловіка став схожий, хоча й не без того, щоб брехнути.
— Горе одного рака красить. От стало на добро вестися — і Полікарп між людьми чоловіком став. Сина якого викохав. Командиром хоче Льоня стати. До вчителів ходить, підучується. — Хлопець путящий. Вивчиться... Світає вже.
— Світає. Заспіваймо, Дмитре, — поклав куцу міцну руку на плече Дмитра. — Виводь ти.
Низько-низько над лугами, щоб не сполохати притихлу землю, в сердечній задумі і здивованні побраталися два голоси і неквапно попливли назустріч світанкові:
Ой ти, сад, ти мій сад, сад зелененький,
Ой, чого ти цвітеш...
VII
Крамовий поволі висунувся з легкової машини, обернувся до кабіни, і сонячний промінь двома пучками заграв на його окулярах.
— Крашанки не потовклися?
— Буде готова яєшня, — засміявся шофер і подав Крамовому два загорнутих у папір пакунки та невелику, з залізним бильцем довбанку. — Медом пахне, — очима вказав на дерев'яний посуд.
Крамовий нічого не відповів. Узяв обидва пакунки під руки і, огрядний, пухкий, розмахуючи довбанкою, наче піп кадилом, попрямував до свого невеликого, під гонтою, цегляного будинку, що мальовничо білим вітрилом випливав із чорного молодого саду.
"Наільнував. Куди б не поїхав, без здобичі не вернеться. Як ще це він птиці не привіз сьогодні? Всю машину запаскудить, аж їхати совісно. От перекупка скупа", — насмішкувато провів шофер гострим поглядом роздобрілу постать Крамового і повернув машину до гаражу райвиконкому.
А Крамовий тимчасом у доброму настрої, мугикаючи під ніс якусь пісеньку, проплив зеленою доріжкою, піднявся по камінних східцях і зупинився перед фарбованими дверима. Пакунки лягли на холодний запітнілий камінь. Крамовий, шукаючи в кишенях ключа, ще раз оглянув шматок саду і всміхнувся. Надвечірнє повітря, вологе і тепле, ніжно бриніло листяним глеєм, прісно пахнула молода напівпрозора травиця і на клумбах уже пробивались товсті зелені чуби м'ясистих півників...
"Ні, таки не погане в мене кубельце. Архітектура, правда, не в західнім дусі, без викрутасів, та жити можна", — з приємністю подумав, відмикаючи двері. Але, на диво, ключ не обернувся. Крамовий іще крутнув ним і натиснув на двері. Вони, війнувши холодом, подалися в глибину напівтемного коридора.
"Може, не помітив, як відчинив", — поволі заспокоївся і підійшов до їдальні. Ключ знову не обернувся в щілині, і Крамовий, холонучи, смикнув до себе мідну ручку, що зразу ж об-воложилась потом. Застигаючи на порозі, він побачив за столом чоловічу постать, окутану клубами синюватого диму.
— Хто ви!? Чого ви!? — істерично вигукнув, сунувши руку в кишеню і відступаючи назад.
— Погано, Петре, вітаєш гостей. Чи так перелякався? Полохливий ти, як шкідливий кіт. Недарма говорять про це... Ну, здоров, здоров, — підвівся з-за столу невисокий, тонконосий середніх літ чоловік. Сірі, поставлені навскіс очі так в'їдалися в перенісся гострими кутами, наче бажали роздовбати його. Проте блиск був насторожений, розумний і нечестивий.
— Омелян Крупяк! Як ти? — злякано вигукнув Крамовий і зразу ж притишив голос: — А я думав, що тебе давно й на світі нема.
— Тепер не Омелян Крупяк, а Панас Моторний, кандидат сільськогосподарських наук, фахівець по травах і директор вашої науково-дослідної станції. Прошу любить і шанувать, — підійшоб до Крамового, поздоровкався і поцілувався. — Кажеш, думав, що кісточки мої позгнивали. Не такий я дурень, щоб, не поживши усмак, представлятися на той світ. Правда, під час колективізації чуть не попав у руки деяких органів, не при хаті згадуючи, та вислизнув, як в'юн із вічка. Тьфу, аж тепер гидко, коли згадаєш про той випадок. Спасибі, що у Карпа Варчука знайшов порятунок. А старий Варчук ще не повернувся із заслання?
— Ні.
— Нічого. Скоро повернеться.
— Звідки знаєш?
— Сорока на хвості принесла, — загадково блиснув очима, так що здалося — текуче світло перекотилося через тонке перенісся, з'єднало навскісні очі.
— Як же ти успів директором стати?
— В Наркомземі свої люди. Помогли пересидіти лиху годину. Словом, є ще друзі, що і під час гетьманства і під час директорії ділами крутили. Поріділи, дуже поріділи наші сили. Через які гребінці прочісувалися, через які сита пересівалися. Але ті, що втрималися, — путящі робітнички. Один десятьох вартий. Старі зубри. Пам'ятаєш наше міністерство?
— Та пам'ятаю, — невдоволено махнув рукою. — Були гріхи молодості.
— А тепер гріхи старості? Мені більше молодості подобаються, — чого не було: шаровари, шлики, романтика, панянки, попівни і гроші, гроші! Ох, тоді ж і погуляли в свою волю! Чого не гребонули!.. Петлюра універсалом об'явив, що золото не йтиме. Ну, і почали ми червінці на гривні вимінювати. З одного Поділля скільки викачали. А з Катеринославщини! Прямо тобі золотий дощ посипався, злива закрутилась. Да, справді золотою наша молодість була. Погуляв я тоді. На всю широчінь. Коні, пам'ятаєш, які доп'яв? За Вінницею, втікаючи од червоних, угробив їх. Милом всю дорогу встелили, а врятували мене. Ти тоді вже в Ровно дряпанув. Прибуваю в Ровно, а мій друг Петро Крамовий у Кам'янець-Подільський пошпарив зі своїми скарбами. Ти обережний був і скупий-скупий. Все на землю, на маєток стягувався, — весело і зверхньо поглянув на Крайового. — Може й досі десь лежить твій золотий маєток в темненькому кубельчику, кращих днів дочікується?
— Що ти, що ти! — замахав руками і сторожко пройшовся по хаті; відчинив двері, заглянув у двір. Мимохіть зупинив уважний погляд на сухій яблуні. Дивно: тільки він закопав свій скарб під щепою, як чогось вона почала засихати. "Золото ж не дьоготь. Чого ж це Крупяк про золото нагадав? Може погорів і без копійки залишився? Хай так і знає: я йому не каса", — з кожною новою думкою все більше сердився на Крупяка і переконувався, що той-таки погорів: женучись за високою кар'єрою, став тепер просто-напросто дрібною затичкою.
— Полохливий ти, ой, полохливий, — похитав головою Крупяк, коли Крамовий зайшов до хати. — Значить, уже старість наближається до тебе.