Тепер він вільний робити так, як вимагає кипуче життя...
Але робити так, як вимагало життя, бути вільним і не відповідати за те, що він содіяв, князеві Володимиру було дуже важко і просто неможливо.
Одягнувшись у своє звичайне темне платно й накинувши на плечі багряне корзно, він спустився в сіни, де стояли вже воєводи й бояри, велів їм іти й ждати його в Золотій палаті, а сам пішов до стравниці, де звичайно збиралась перед світанком уся княжа родина.
У стравниці горіли ще свічі. Родина зібралась — у кутку стояла дочка Предслава, ближче, під стіною — сини, всі вони привітали батька, тільки він переступив поріг, з дверей вийшла й вклонилась ключниця Амма.
Одного тільки сина — Ярослава — не було. Але князь знав, що він хворий, лежить і ще довго, либонь, лежатиме з пошкодженою ногою в палаті.
У стравниці був уже приготований сніданок — на столі парували страви, лежав накраяний хліб, приємно пахло смаженим м'ясом, рибою — лишалось сісти й їсти, вкусити від кожної з страв...
І все ж тут було не так, як раніше. Коли Володимир ступив до столу, щоб сісти в своє крісло, а сини й дочка хотіли сісти на лавах, враз стало помітно, що ще одно крісло, поруч із місцем князя, стоїть порожнє — це було місце княгині Рогніди.
Звичайно, в цьому винен був сам князь Володимир — він мусив раніше сказати ключниці, щоб та непомітно прийняла крісло, але зараз уже пізно було щось робити.
— Будемо їсти, — намагаючись не виказати свого хвилювання, промовив князь.
Діти і він сам сіли до столу, у мовчанні стали їсти, правда, нікому з них їжа не йшла на душу. Холодно, смутно було в стравниці, холод і пустка обгортали їхні душі, князь Володимир відчував на собі погляди дітей, на нього здивованими, сполоханими очима дивилась навіть ключниця Амма...
Князь Володимир розумів, що так мусило бути, — жити всім, як і раніше, не можна. Знав він і те, що буде боляче, гірко, страшно...
Але це було більше ніж страшно, особливо ж страшним було мовчання, яке панувало в стравниці. Мовчав князь, мовчали діти, ключниця Амма вийшла з стравниці так тихо, що ніхто не почув її кроків.
— Діти мої, — не витримав князь Володимир, коли закінчився сніданок, і сам не пізнав свого голосу. — Я думав... я хотів вам сказати, що моя жона, а ваша мати назавжди пішла звідси...
Діти дивились тривожними очима на нього, звичайно, до них долинула чутка про те, що сталось, але вони ждали, хотіли знати, що ж їм скаже батько?
— Ми з княгинею Рогнідою розлучились, — повів далі князь, — бо я, перемігши ромеїв, зажадав у них, знаючи їх лукавство й хитрість, вінця василевса і руки царівни Анни — сестри василевса... Нині я маю вінець і взяв у жони царівну Анну...
Він промовив ці слова, розповів усе про себе й Рогніду щиро, чесно, правдиво, але обірвав мову, бо раптом стиснуло в горлі, якусь хвилину князь Володимир, заплющивши очі, мовчав, нібито думав.
— Я не хотів образити й нічим не образив матері вашої княгині Рогніди, — хрипко говорив він, — коли ми розлучались, я давав їй землі, городи, все, що вона забажав, але вона відмовилась від усього, нині вночі прийняла християнство, постриглась у черниці й наречена Анастасією, ніколи вже не повернеться сюди, на Гору, а як черниця житиме на дворі в Предславині...
Діти мовчали. За скупими словами батька-князя вони відчули, що шляхи його й матері Рогніди розійшлися, вони тепер чужі одне одному, але як бути їм, коли в них один батько і одна мати?
— От я все вам і сказав, — тихо закінчив князь. — Русь перемогла Візантію, був я князем, нині став василевсом нарівні з імператорами ромеїв і німців, християнин я, скоро охрещу й Русь, вас, діти мої, такожде прошу охреститись разом зі всіма...
Але це було не те, що він хотів їм сказати, — він не міг говорити про своє горе й муку.
Діти схилили голови — вони вже не дивились на отця свого, жах того, що сталось, невблаганно й грізно вставав перед ними.
— І ще вас прошу, діти мої, — якимсь благальним голосом промовив він, — коли до Києва приїде з города Константинополя сестра імператорів ромеїв, моя жона Анна, поважайте її хоча б як царицю... Прошу вас про це!
І тоді в стравнищ прозвучав тихий, але страшний стогін: то, схиливши голову на руки, плакала-квилила дочка Предслава, вона пригадала минулу ніч, заплакане обличчя матері, все, що видалось їй тоді сном, — ні, це був не сон, то плакала і десь нині плаче мати їхня Рогніда, а тут, у стравниці, плакало, стогнало, квилило її серце — рідне дитя.
— Мовчи, Предславо! — обірвав цей стогін-плач князь Володимир. — Я все сказав вам, діти мої. Не судіте, не кляніте, важко вам, але ще важче мені, проте нічого, нічого вже не можу змінити.
Він швидко пішов до дверей — там ждали його мужі, ждала Русь!
5
Світає. У Золотій палаті ще горять світильники з ведмежого жиру й воскові свічі, але знадвору через вузькі вікна вже струмує рожеве проміння світанку, денне й нічне світло, змішуючись, виразно окреслює дерев'яні зруби палати, доспіхи князів колишніх на них, постаті множества людей, що стоять попід стінами, в кутках, просто посередині...
Цього ранку ніхто не сідає. Всі стоять, переступають з ноги на ногу, переходять з місця на місце, перешіптуються, жваво говорять — бояри, воєводи, всякі мужі, у куток забився й позирає звідти сполоханими очима головний жрець Перуна Віхтуй.
— Іде князь! Князь іде! — раптом чуються голоси в палаті. — Тихо-бо, тихо, князь Володимир вийшов.
Князь Володимир з'являється в переходах за палатою, переступає поріг дверей, виходить на поміст. Нині він іде один, без жони, одягнутий у звичайне темне платне, стомлений, дуже блідий, чимсь, очевидь, стурбований, може, тривожний, може, смутний.
Але це одна мить. Зупинившись на помості, він кидає погляд у палату, бачить перед собою множество людей, сотні вогнів, блискучі доспіхи, рожеве сяйво у вікнах.
— Чолом князеві Володимиру... Кланяємось тобі, — прориває враз палату багато голосів.
— Слава василевсу Володимиру! — чути крики в палаті.
Він піднімає руку. Палата враз затихає. Знадвору струмує денне світло, речі, постаті, все видно виразніше, опукло, скрізь глибшають тіні.
— Добрий день вам, мужі, бояри, воєводи мої, — каже Володимир. — От ми й знову тут...
Збираючись з мислями, що, як блискавиці, пролітають у голові, він на хвилину замовкає й потім продовжує:
— Я покликав вас нині, мужі мої, щоб повісти — наше воїнство з честю взяло город грецький Херсонес, там я прийняв слів Візантії і через них говорив з імператорами Василем і Костянтином, з ними нині укладено ряд навіки. Ми маємо дань, пільги купцям нашим, віднині люди наші можуть вільно жити в гирлі Дніпра, на білих берегах і всюди над Руським морем...
— Добре, дуже добре зробив ти, княже, — залунали в палаті голоси.
— Пам'ятаючи ж, що ромеї завжди порушували ряд з нами, — продовжує Володимир, — я вимагав через слів, щоб імператори їхні говорили з нами, діяли й совершали мир як рівні з рівними, через що зажадав у них такого ж вінця, який вони носять, знаючи, що вони лживі й хитрі, вимагав, аби дали мені в жони, як німецькому Оттону чи хозарському каганові, сестру свою царівну Анну, як видавали за німецького Оттона чи хозарського кагана, сам говорив це, бачив за собою вас і Русь.
— Достойно говорив ти, княже, з василіками і імператорами, — додав до слів Володимира боярин Воротислав, що їздив з ним разом до Херсонеса, — добре їм сказав, — широко розвівши руки, він ніби обняв усю палату. — Ми — Русь. Нехай імператори пам'ятають, хто ми, не додержать миру — до самого Костянтинового город а дійдемо.
— Із жоною — сестрою імператора, — почувся голос ще одного боярина, — добре вчинив — чим ми гірші від німецького імператора чи хозарського кагана... Ні, тільки так мусило й нині буде. Ти, княже, став імператором, будемо тобі вірними слугами.
— Імператори зробили все, як я вимагав, — промовив Володимир, — дали вінець...
— Слава василевсу!.. — заволало кілька бояр.
— ...вони віддали мені в жони царівну Анну, з якою я повінчався в Херсонесі...
— Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, — лунало в палаті.
— ...і ще вирішив я зробити так, як того жадали ви, мужі мої, — охрестити руських людей.
— Добре зробиш, княже, добре!
— Але хреститимуть вас не патріарх константинопольський і не його єпископи та священики; у городі Києві здавна живуть священики, іже прийшли з Болгарії, нині з нами приїхали з Херсонеса Анастас і Іоанн — вони охрестять Русь.
Це справді була перемога бояр і мужів-християн, вони домоглись того, що хотіли, і тепер не могли та й не хотіли ховати свою радість.
— Славен наш князь! — лунали в палаті збуджені голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цілують воєвод, воєводи — бояр, як чоломкаються мужі старші й нарочиті.
Але не всі думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палаті затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало:
— А як бути, княже, з старими богами, требищами і жерцями нашими такожде?
Це була дуже відповідальна, страшна хвилина — у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з ідолищами, що височать скрізь по Русі, з требищами в городах, весях і на погостах, де досі складались жертви, з жерцями й волхвами, які служили богам, і, нарешті, зі всіма тими людьми, що вірять ще старим богам?
Просити в когось поради, запитати в бояр, воєвод, мужів, що стоять тут, у палаті, — ні, проминули ті часи, коли князь, чи то їдучи на брань, чи устрояючи землі, звертався до них і сукупно з ними вирішував усі справи; нині він мусить думати й вирішувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовніше — про душі, серця людей, про віру...
Та й що, що можуть сказати князеві бояри, воєводи, мужі? — У кожного з них своє серце й душа, тут є багато християн, та є ще й язичники, які не скоро, а може, й до смерті не зречуться старого закону. І не тільки тут, так скрізь — в усіх землях, городах, весях Русі — старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чіпко тримається за отчу землю...
Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як і допреже, що нове може жити поряд із старим, тоді, либонь, загине в гущавині старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути і має право жити тільки нове...
Імператор, — так, у цьому слові було все — він глава Русі, господар земель, віднині йому, як імператору й пастиреві, покоряються й душі людські, дивись, імператоре Володимире, на які вершини ти зійшов, дивись і жахайся!
Відступати тепер Володимир уже не міг.