Але безторжя і селянські бунти по магістратських хуторах і часті підпали і грабунки в самому місті — все закликало до поступок і до розважливості.
Ходика це розумів краще від інших. Крізь руки його, як війта, проходило чимало карних справ. Він бував присутній при допитах, коли заарештованих, брали на муки і тому чув і знав більше, ніж усі інші разом. Ось чому й зараз він вимагав, щоб радці додержали свого слова.
А радці вагалися, нібито йшли на поступки, але... А двоє і зовсім не бажали слухати доброго розуму і навіть полізли з кулаками на Ходику.
— Я тобі покажу, як обирати до ради голоту! — репетував один з них. — Я тобі покажу!
— А ти сам скільки взяв від Балабушиного сина за бешкет — відтягав його за лікті Онисим Ходкевич. — Ось зачекай: повстануть хлопи та різна голота, тебе ж першого потягнуть на шибеницю.
Радця визвірився, розмахнувся і вдарив його кулаком, потім знову вчепився у Ходику.
— Панове! Панове, до ладу! — надсаджувався Созон.
Але ніхто не звертає на нього уваги, Созон вихопив з купи ключів і печаток війтівське берло і лунко заторохтів по столу. А радці сопіли, лаялися і тупотіли на місці, зчепившись в одну купу, і важко було зрозуміти, хто б'ється, а хто рознімає їх.
Староста обурено підвівся з місця.
— Припиніть, панове міщани, оцю бридоту! — з презирством кинув він. — Пани міщани могли побитися і вдома і прийти до магістрату з готовою думкою.
Созон вхопив глек води і зробив знак сторожі. Сторожа кинулася на допомогу, і за мить радці зайняли місця і приступили до голосування. І вийшло так, що замість трьох ремісників потрапив до ради Балабушин син, небіж Ходкевича, і рудий Кузьменко — від цехових.
Коли вони розташувалися за столом, сторожа розчинила двері і запросила до зали лавників, Гмінну Ізбу, цехмістрів та всіх інших.
Староста проголосив одного з трьох чергових радців королівським бурмистром, новообрані присягнули сумлінно працювати на користь громадську. Коли староста та воєвода залишили магістрат, приступили до виборів війта.
Це була єдина посада, на яку обирали не самі тільки радці.
Кандидатів було багато: ремісники і частина братства висували Хому Причепу, Гмінна Ізба — Богдана Балику, а лавники і магістрат — Созона Балику, який щойно склав з себе гідність бурмистрову. Кожного з кандидатів хтось вихваляв, як циган — коняку. Але враз знаходилися не менш палкі супротивники, що пригадували всі його гріхи і недоліки, а іноді й додавали до них різні наклепи і чутки. З піною на вустах доводили вони, що обрати дану особу означало б провалити всі міські справи, і з такою ж палкістю вихваляли іншого кандидата.
Але всі вже втомилися і зголодніли. Суперечки потроху згасли. Проти Причепи були майже всі лавники і старші братчики. Не забули вони йому братського кануна і барил пива та меду. Не хотіли лавники і Созона, який чимало залляв їм сала за шкуру під час свого бурмистрування. І якось само собою сталося, що всі, згодилися на Семені Мелешкевичу, людині мирній, тихенькій і невиразній.
Потім швидко й мирно обрали кількох лавників, і коли всі новообрані присягнули перед магістратом, бурмистер оголосив наказ, щоб цехи у тижневий термін переобрали цехмістрів.
— Ану кажи, як там у вас? — жваво говорив Сагайдачний, вітаючи старого Бурдила. — Що на Низу? А що по хуторах? Адже ж ми з тобою близько року не бачилися. Навіть більше. Аж з того дня, коли обрано було на гетьмана Барабаша. Ну, як він там, сучий син, з голотою воловодиться?
Бурдило витер клітчастою хусткою голену голову і опустився в крісло.
— Де це тебе покалічило? — вказав він на забинтовану ногу Сагайдачного. — Чи то в Московщині поранено?
Сагайдачний махнув рукою.
— Так! Дурниця! Кінь ударив копитом. Третій день вже сиджу, відбуваю в нього послух, — жартуючи, хитнув він у куток. Бурдило тільки тепер помітив високого ченця за мольбертом, з палітрою і пензлями. Пильно обмацував він поглядом Сагайдачного у чепурному, застебнутому під горло жупані з вильотами і московській соболевій шапці.
— Це кира Єлисея витівка, — всміхнувся Сагайдачний. — Сиди, каже, поки не глянеш з полотна, як живий. Ну, що ж: поки нога болить, воно можна, а там знову у сідло та за військові справи.
Бурдило розреготався.
— Ну-ну, жарти жартами, а як там у вас? — квапив його Петро Конашевич.
І крізь удавану безтурботність Бурдило відчув його нетерпіння.
— То що ж, батьку, — хитро примружився він і, за своєю звичкою, почухав двома пальцями у мочулястій борідці. — Багато утекло води і у Дніпрі-Славуті, і на Базавлуку. Був Дмитро Барабаш — і не стало.
Сагайдачний навіть підвівся від хвилювання. А Бурдило зібрав дрібні зморшки навколо очей і вишкірив свій єдиний жовтий зуб.
— Скинули Барабаша. Тобто не скинули, а... загинув він у поході, — виправив він сам себе, скосивши око на художника.
І Сагайдак зрозумів, що визначає ота поправка.
— Так от... Як розпочав ти торік навесні збирати військо і поїхали твої сотники закликати нас у Московщину і вичитували по шинках та по ярмарках проповідні листи, порідшало тоді на Базавлуку. Навесні, бува, суне на Січ і старий козарлюга з панського маєтку, і збіглий хлоп, і підмайстер, і бідне міщанство. Щодня надходила сила народу, як у повідь води, а тут іноді по три дні не чути було за нову людину. А коронний гетьман знов почав перехоплювати наші валки, не пропускав до Базавлуку ані бойового припасу, ані харчу. Адже пити-їсти кожному треба... Ну, а голота — відома річ — пропила торішню здобич. Кляли вони тоді панів, загрожували спалити, вирізати їх до ноги з родом-племенем, таж руки короткі, коли хлопство тихо сидить по місцях. Почухали вони тоді потилиці і пригадали Туреччину... Ну а нам теж не користь давати їм за дурничку човни. Вивезли ми їх геть з Базавлуку. Залишили саму трухлятину. А хіба ж та голота розуміється на човнах!.. Ані компаса на них, ані секстанта [251], ані іншого приладдя, щоб не загинути в морі. Днища в них діряві, клоччям позапхані, паруси подерті. Пішли у море. А тут тобі буря, хвилі такі, як могили в степу. Кого занесло ген-ген у Туреччину, а кого кинуло на косу Кин-Бурун. Там і забрала їх татарва голіруч. А Барабаш узяв мого човна, довгоносого... Та ти його ще молодиком бачив... Відкрилася на ньому теча. А очерети вздовж бортів геть усі погнили. Так, і потоп він, як та каменюка. Ніхто й не врятувався...
— Воля господня. Упокой, господи, душу раба твого Дмитра у місці світлім, у місці злачнім, у місці покойнім, — перехрестився чернець і знов узявся до роботи.
— Авжеж!.. Авжеж!.. Господня воля, — охоче підхопив Бурдило і навіть зітхнув. — Без бога ані волос з голови не впаде... Так от, пішли у море, кажу, двісті човнів, а ледве сорок повернулося. Ані хліба козацького, ані війська. Почали вони тоді сваритися, обвинувачувати один одного. Їсти нема чого, бо ж голота ще взимку, коли тебе було скинуто, всі наші крупи, борошно, та рибу пограбувала до порошинки. Ну, та й земля стоїть неорана, і на тафах та на уходах ніхто не працює.
— Ще й Варшава не сплатила грошей військові, — недбало вкинув Петро Конашевич.
— Ото ж то й воно! Вдарили на раду. Зійшлися. Такий галас зняли!.. Билися аж до ночі і обрали собі гетьманом Бородавку. — Що-о?! — аж підстрибнув Сагайдачний. — Та чого ж ви дивилися, старшина та сиві діди?
— А що було робити, коли одні пішли з тобою у Московщину, а інші сиділи по хуторах, аби з голотою не воловодитися. А він, собака, присягався, що не тільки у море — у саме пекло полізе з голотою. Вихваляв сам себе, що й слухати гидко. Тепер знов у похід ладнається, тільки невідомо — куди. От поїхав би ти на Базавлук, як старший королівський. Подивився б, що там і як. Не один козак там за тобою сумує, пригадуючи твій ласий шматок.
— І не подумаю, — презирливо фиркнув Сагайдачний. — Хіба що прийдуть запрошувати. А що на волості? — урвав він сам себе, і, скоряючись художникові, знову прийняв потрібну позу.
— Та що ж. Знаєш панський звичай: в універсалах обіцяють гори золота й шани, а насправді... Та й поспільство заворушилося. Палять потроху фільварки. Зараз ще тихо — весна. А ось побачимо, що буде влітку... Ти дивись, заздалегідь вигадай голоті роботу, бо ж накоїть вона тобі лиха. А якщо пани ще поженуть її з староств та маєтків — піде тоді різанина... От і зараз на Брацлавщині сплюндрували чимало панів та підпанків. Повиганяли їх і самі на панські грунти. Самі орють і жнуть і загрожують настромити на вила кожного, хто до них сунеться. З'явився там якийсь ватажок Юрко Шибеник з Горленкових Хутірців, ходить він з ватагою і ріже панів, а голота і втікачі так до нього і сунуть. Ну, та поживи — сам побачиш. Краще розкажи за Московщину. Наші тут плетуть по кутках, ніби ти не подолав московитів, і таке верзуть, що слухати бридко. Як же ж ти так? Га?
Сагайдачний пересмикнув плечима.
— Ну й відступив. Треба було. Не такий я дурень, щоб пани моїми руками жар загрібали. А що брешуть — хай брешуть. У польському діаріуші [252] ще краще написано, ніби я відступив, одержавши звістку про зраду жінки, коли й жінки в мене нема. А рязанські попи витягли якусь ікону та й оголосили її за чудотворну, "спасительницу от окаянного гетмана Саадашного и запорог его". Молебні правлять, гроші загрібають. А справа простіша: якщо голови класти, треба й хліб з того їсти. А під Москвою хліба катма. Пани там сотнями гинули, як вовки. От я й відвів своє військо аж під Калугу на хлібні місця. Були й інші причини... Так, кажеш, б'ють панів? — урвав сам себе Петро Конашевич, зиркнувши в бік ченця.
— І не токмо панів, а й пастирів єритичних, — зауважив чернець, щось шкрябаючи на полотні. — Недавно пустили Антонія Грековича під кригу води пити, поєлику він із своїм безбожним митрополитом на оселю Печерську наважувався, добиваючись у короля, щоб передали її під владу митрополитову. Превелебний кир Єлисей і на рочки їздив, і братію добре озброїв, і до козаків, і до панів міщан кидався по допомогу. День і ніч вартували ми, очікуючи наглого нападу, аки сурми архангельської... У богомазні порохом вкрилися недомальовані лики, наче скорботною тінню, аж поки сини віри праведної не відхилили загрози.
— Як-то? — здивувався Сагайдачний. — Адже ж Печерська оселя ставропігійна [253], а папську буллу про передачу її уніатам скасовано вже років з двадцять тому.
Чернець сумно зітхнув.
— Дійсно, що на папері воно так, мосцьпане гетьмане.