Як блискавка, промчав він стежкою і злетів сходами. Гладкий келійник указав йому потрібні двері, і за мить Михайлик ридав на грудях улюбленого вчителя.
— О падре, падре! [181] Вони мене катували, як перших християн за Нерона, — тремтячи, белькотів він крізь сльози. — Я втік. Сховайте мене, врятуйте! Я більше не можу. Краще вмерти!
— Заспокойся, дитино моя, — твердив Алоїзій, збентежений і розгублений таким поривом.
Оце так історія! Через Михайликову втечу може зчинитись чимало прикростей. І, щоб виграти час і вигадати, що робити, він повів хлопчика до покою і стиснув його сині від холоду руки.
— Що з тобою, мій любий? Ти весь замерз. Невже ти втік у самому каптані?
— Так, падре! Тобто я накинув той жахливий смердючий підрясник... Я кинув його тут, в сусідньому дворі. Я так боявся, щоб мене не впізнали.
— Сідай біля груби і випий гарячого молока, — заметушився Алоїзій. — Я боюся, щоб ти не захворів.
Коли хлопчик випив великий кухоль молока і добре нагрівся, Алоїзій сів поруч, і Михайлик, часто перериваючи себе схлипуваннями і зітханнями, розповів йому, як нагримала на нього мати в день його народження, як заборонила відвідувати Жолкевських, як тримала його в зачині і як перехопили листа, що надіслав він своєму вчителеві.
— Але ж я нічого не написав про нашу таємну згоду, — захлинався Михайлик. — Я тільки благав вас прийти до мене, падре. А мама так образливо говорила про вас... Мені навіть соромно повторити... Вона тримала мене, як в'язня, наказала челядникам — чуєте, падре! — хлопам — стежити за кожним моїм кроком... І спалила граматику і всі зошити... Їй усе здавалося, що в них сидять чорти... А за кілька день кир Єлисей прислав мені нового вчителя, але я так плакав, так репетував, що мама дала мені спокій... А потім мене віддали до братської школи. Я чув, як дидасколи говорили, що ви в Мотовилівці. Я так молився, так чекав на ваше повернення... О падре, як я страждав!.. А вони мене принижували... Мене, шляхтича, маршалкового сина... Мені довелося сидіти на лаві поруч смердючого хлопа, крамаренка! Він нічого не тямив з латини, але в нього такі кулаки, і він так б'ється... Першого ж дня він мене побив до крові і, замість покарати його, нас обох було побито різками за бійку. Мене, мене разом із ним! Та хіба вони щось тямлять, ці хлопські дидасколи?! Вони мені доводять, ніби хлоп і пан — рівні. Кажуть, ніби апостоли були звичайні рибалки, а самі ходять перед мамою, як муштровані цуцики, на задніх лапах і, як цуцики, лижуть її руки за подарунок. Я їм просто сказав, що вони хами, і коли б не мама, — то ніякої школи не було б. Вони мало не луснули з люті... А потім повели до отця Іова і знов били різками, щоб я "забув того біса гордині", — перекривив дидасколів Михайлик, — і знов кляли вас і звали підлим єзуїтом і змієм-спокусником...
— Бідний хлопчику мій, нещасна замордована дитинка, — пестив хлопчика єзуїт, удаючи, ніби терпить образи лагідно, як мученик, а в думках скипаючи з люті.
— Ні, падре, це ще не все! — захлинався.Михайлик. — Вони змушували мене вчити цю кляту хлопську мову і читати по-слов'янському. Та хіба можна розібрати всі їх юси й літери, що скидаються на павуків!.. . Тоді вони посадили мене на останню лаву з найгіршими учнями... А на латині отець Іов завжди ставив мене за приклад. Тоді я образився і сам повернувся на першу лаву. Іов прогнав мене з місця. Я крикнув йому, що це несправедливо, бо латина — найголовніша з наук. Він смикнув мене за вухо і витяг на середину класу, побив лінійкою по пальцях і вигнав на останню лаву, а вчора... вчора...
Тут Михайлик не витримав і розридався.
— Вчора надійшла моя черга... Мені наказали прийти рано-рано до класу, запалити грубу, замести й помити підлогу... Наказали, як смердючому хлопові, як хамові... Я... я пообіцяв книш одному з Баличиних хлопців, щоб він прибрав за мене. Він згодився, а дидасколи не дозволили... Вигнали його й привели мене... А ввечері мене знов було бито. Подивіться, падре, вся спина —в кривавих шрамах. О падре, я вирішив умерти! Я вирішив кинутися в ополонку, якщо бог не врятує мене від цього пекла!.. І ось дізнався, що ви тут. Це ж чудо!.. Чудо!.. Тільки, падре, не женіть мене! Прийміть до вашої святої церкви! З вами я згодний на все, навіть... груби палити й мити підлогу, аби не повертатися до них.
Михайлик увесь дрижав. Очі гарячково палали.
"Що робити? — вагався патер. — Доведеться мати справу з судом за викрадання хлопчика, бо ніхто не повірить, що він утік з власної охоти, а Михайликові сльози й викази не матимуть сили, бо він неповнолітній. Коли б ще суддя був католик... Але Аксак... З одного боку, він удає з себе зацного пана... Він — магнат, прагне до влади, але ж схизматик, до того ж, родич Галщин. Проте яка насолода саме сьогодні, в день відкриття братства, зіпсувати настрій цій дурній святенниці і її старезному чоловікові, що остаточно здитинився.
Саме сьогодні...".
Алоїзій ще вагався, але спокуса була надто велика. В цю мить закапали з вежі металеві краплини святкового дзвону, і це урвало його вагання.
— Я не відмовляюся, сину мій, але великі іспити судяться тобі, — урочисто заговорив Алоїзій, — мабуть, гірші від перебутих. Чи готовий ти на всі знущання й муки в ім'я справжньої віри?
— Готовий, падре! Я знатиму, що ви зі мною і що нема в них влади наді мною, — твердо відповів Михайлик, виструнчившись, як військовий. — Я надто ненавиджу їх.
— Тоді ходімо.
І, накинувши на хлопчика теплу шубу, повів його до костьолу.
А в братському домі почався бучний веселий канун. Після зборів спритні келійники винесли з зали зайві лави, розташували й накрили столи. Рікою лились і брага, і горілка, і мед. І хоч братчики сиділи пристойно й тихо, додержуючи правил нового статуту, очі їх палали завзяттям, і розмови точилися палко й несилувано. І навіть Сагайдачний, завжди стриманий і холодний, пожвавішав і почав розповідати про турецькі походи, про казково прекрасний Сіноп, про незчислеяні скарби Єдикуле [182] під Стамбулом, про морські бої й бурі та пожежі розкішних турецьких галер.
Гучнішали палкі розмови. Запорожці одверто похвалялися знищити впень усі католицькі кодла, довести панству, що не можна безкарно чіпати козацтво. Ремісники запевняли, що переможуть магістрат, а попи задоволено перехиляли келихи в горло, знаючи, що тепер ніякий Рутський ім не загрожує, і в думках підраховуючи бариш від прочан.
І ніхто не знав, що за кількасот кроків, у костьолі бернардинів править отець Алоїзій урочисту месу, і син фундаторки Галшки Гулевичівни в пориві релігійного екстазу повторює за ним латинський символ віри і, здригаючись від містичного захоплення, приймає з його рук облатку сакраменту...
Довго й марно шукали Михайлика. Хлопчик наче розвіявся димом, але в Києві його вже не було. Князівна Анна-Аллоїза Острозька, палка прихильниця католицтва, перевдягла його в жіночу сукню і вивезла з собою до Острога, а звідти випровадила до Львова.
Так здійснилася найдорожча Михайликова мрія: він опинився в єзуїтському колегіумі і разом із вихованими хлопчиками грав на сцені чудові трагедії з життя мучеників, героїв і святих.
І тільки напровесні отець Алоїзій наказав йому написати матері про те, що він живий і здоровий і що просить батьків пробачити заподіяне їм горе.
Удар був влучний і жорстокий. Галшка то ридала, то кидалася по кімнаті, як божевільна. Вона не могла примиритися з думкою, що син її католик.
— Будь ти проклятий, проклятий! — твердила вона з мукою. — Краще б ти вмер.
Але в ту ж мить прокидався сліпий материнський інстинкт, що все прощає і розуміє навіть найбільший злочин. І безмежний біль стискав її серце, і, забувши все пережите, навіть Михайликів вчинок, вона шукала йому виправдання.
Але ж він ні в чому не винний! Винний тільки той клятий єзуїт. Ех, коли б дидасколи були хоч трохи розумніші!.. Нечулі, обмежені тупаки. Сліпі кроти. Не вміють вони підійти до дитини! Та й вона сама... Нащо, нащо казала вона Борецькому не вирізняти його? Прогавила вона, не зрозуміла, що в Михайлика тендітна, жіноча вдача. Лагідністю з неї можна вити мотузки, а силою не виб'єш нічого. Чому, чому тримала вона його в зачині, ставила в куток, Не дозволяла пустувати!.. Адже ж дитина, як теля, мусить і пострибати, і покричати, і побитися з іншими... А тепер через її короткозорість він загинув для неї навіки.
І сльози болю й розпачу струмками лилися з очей.
Тужив і Сагайдачний за Настею. Наближалася весна. Поверталися з Туреччини кобзарі, але ніхто з них не відшукав ані Насті, ані Горпини з Коржем. І часто пригадував Сагайдачний слова старого Повчанського: "Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки й дивися, щоб на ясир не забрали та не продали, як коняку".
Не повертався тільки Карпо. Сагайдачний на нього покладався: він і видючий був, і по-татарському говорив краще за інших. І взагалі він спритний чоловік. Аж ось на початку березня, коли осіли сніги і важкою променистою краплею запала на захід вечірня зірка, повернувся він до рідних осель і прийшов до Сагайдачного.
За вікном згасав бурштиновий захід. Рідко й тоскно крапав вечірній дзвін, і чорні воронячі кубла в саду здавалися старими козацькими шапками.
— Ну що? — схопив його за руки Сагайдачний.
— Та що ж, батьку, — зітхнув Карпо. — Нема нашої ясочки. Був я і в Козлові, і в Каффі, і в Бахчисараї, і в Карасу-Базарі... Всю Татарщину сходив своїми старечими ногами і довідався тільки, що вони всі троє припали Сафарові. Пригнав він їх до Каффи. Коржа продано на галеру першої ж п'ятниці, а де поділася панна Настя з Горпиною — невідомо самому богові. Кажуть, ніби євнух Гасан забрав кількох бранок до Стамбула, а ще кажуть, ніби дівчину надзвичайної краси продав Сафар у караван-сараї на вагу золота. Але чи то Настя, чи якась інша бранка — невідомо. На ринок її не виводили, і ніхто не бачив її в вічі. Мо, це й Настя...
— А хто ж купив цю бранку? — урвав Сагайдачний.
— Теж не знаю напевно, бо казали люди, всяко: одні — ніби калга [183] Мегмет, син Джанібег-Герая, а другі — ніби Селім, султанський намісник... Думав я якось потрапити до Селімового палацу, та не пощастило, бо Селім пішов на війну, а його валахів не купиш ні за які гроші...
Довго ще розповідав Карпо свої пригоди, але Сагайдачний не слухав.