Ну що ж, ігуменові діло, а братії зась.
Він мені створював репутацію отамана. Чим частіше я говорив про себе щиру, звичайну правду, тим більше йому здавалося, що це намагання ховатися за скромністю. У нього очі спалахували вогнем, коли я кидав репліки: "Галичани — приховані бандити", "У кожному з нас живе Довбуш" чи "Треба вбити полковника Родзісада". Він захлинався од сміху і вигукував: "Ох ти, брате Повсюдо!"
— Як вважаєш,— звернувся я до нього,— коли скомандувати черзі "До зброї!", було б на що подивитися?
Петро запчихав шипучим, потім зайшовся розкотистим молодецьким реготом.
—— Ну, ти ще й питаєш,— і заблискали золоті дробинки в зіницях.— От би солдати дременули! — Рубець на його засіпаному лиці блідів, мов розпечена дротина.
Мимо нас пройшов зацікавлений поліцай. Петро сплюнув і вийняв капшук з тютюном.
— А щоб тебе, рака, грім убив! — пробурмотів він.— Я його знаю. З Винників продажна шкура.
— Українець?
— Атож.
— Треба роздягти сучого сина і пустити голим на мороз.
— А-га-га-га! — вибухнув Петро, уявивши нагого поліцая на снігу.—— Ох ти, брате Повсюдо!..
"Жарти жартами,— подумав я,— а він піде з нами у вогонь і в воду".
До перону підійшов варшавський поїзд. Я потис Петрові руку. Забігали носильники, в почекальні хлинули польські солдати, сім'ї колоністів з лозинковими скринями і клунками. Я став під стіну в тунелі. За кілька кроків від мене, вдивляючись в обличчя приїжджих, чатували переодягнені агенти; один мені видався знайомим, і це справді був той самий невдаха, якого я колись виманив у поле, але тепер він не звертав на мене уваги. В них, бідолашних, пам'ять, мов туристська база. Мимо нас протупали лунким опустілим тунелем останні пасажири, я пішов до касового залу слідом за агентами, розділяючи їх невдоволення і розчарування: ми не зустріли тих, на кого чекали.
Надворі падав сніг. Я не наважився їхати разом з агентами і пропустив трамвай. На тротуарах товпилися люди, мляво походжали пари. Я вийшов до середмістя, підозріло покосився на Корняктову кам'яницю. В усіх поверхах яскраво горіли вікна, на брук сипалося казкове сяйво. Корняктів будинок виглядав настільки обжитим, що важко було допустити думку про нічліг у підвалі. Я пішов по вулиці Коперника, минув палац Потоцьких. Пишна будівля здалась мені ще неприступнішою. Од неї віяло суворою стриманістю, яка не вселяла довір'я. З сумом подумав, що на цю ніч навряд чи знайду притулок між чарівними стінами "малого Парижа".
У кінці вулиці наздогнав п'яних офіцерів. Троє з них діє сяк-так трималися на ногах, а четвертий, незабутній "потомок польських революціонерів" капітан Опольчик, ледве волікся, звісившись на шиї товаришів.
— Тому-то знання і цінніші правильного погляду, сказав Платон,— белькотів Томаш Ренет, покручуючи великою головою.
— Платон мені до...— признався сусід.— Ця Ореста мене виснажила, панове. Щоб вона сказилася.
Ренет засміявся і, щось згадавши, поцілував два пальці і викинув руку над головами горілчаних братів, мов посилаючи поцілунок засоромленій матінці небесній.
— Гу-у-у! — сказав Опольчик.
Офіцери звернули до єзуїтського фільварку, справили біля ротонди потребу, зозулясте дивлячись на куполи, потім вивели Опольчика на середню алею і стали прощатися. Це була неповторна картина. Поклавши на уявні труби пальці, вони зарипіли траурно-тріумфальну симфонію Берліоза. Мені це здалося символічним. Королівською вулицею до площі Бастілії прямує колона музикантів, якими шаблею диригує переодягнений в однострій національного гвардійця Гектор Берліоз. Музика оплакує героїв французької революції, тіла яких поховані на площі... Польські офіцери так невинно винагородили мене за підлість Опольчика, що я був схвильований до сліз. Вони похоронили його, цинічно насміявшись. Спотикаючись і балансуючи руками, він боровся з підгірком, на який піднімалась алея, стогнав, а офіцери, похнюпившись, рушили назад.
Я вибрався з-за дерев і пішов за Опольчиком.
— Пане офіцер! — гукнув я.
— Е-е-е...
— Що з вами, пане Опольчик?
Він захропів, туманним зором ковзнув по моєму лиці. Над алеєю яскравіли, ніби усміхаючись, ліхтарі. Голова Опольчика безвладно впала на груди. Я підняв йому підборіддя. Обличчя його було нещасне і смертельно бліде.
— Хто ви? — запитав я.
— Хто? — він ікнув і закинув назад голову.
— Так, хто?
Опольчик зітхнув, в очах його мигнула тінь свідомості, і він несподівано заплакав.
— А хто? Я не знаю, хто я.— Він відступив од мене і, сівши на смітницю, по-справжньому заридав.— Хто я? — питав він між приступами плачу.— Хто?..
Я закурив цигарку і пішов геть.
Ми з Покутським перезирнулись, і кожен із нас зрозумів, що один для одного не маємо новин. Микола, усі, хто був у таборі і хто вирвався з рук, безслідно пропали. Я сів переглядати газети. У "Віснику" просякали натяки на те, що потрібно готуватися до вилазки за Збруч з метою повалення "тамтешнього уряду". Друкувалися повідомлення, що в лютому питання про Галичину знову буде розглядати Рада Ліги націй. "Друзі" чекали від цього деяких змін, розраховували на дозвіл політичних громад. І польські, і галицькі газети були заповнені інформаціями про дооровільний набір до армії. Я написав оглядову статтю про становище в колонії і, віддавши її Переймі, відніс Грушевичеві рукописи. Лікар подав мені розгорнений томик з підкресленими рядками: "Польща повинна виробити і виробить вищий і кращий ідеал суспільного життя, ніж комуністична Росія, створить більш високу матеріальну цивілізацію, ніж трудова Німеччина".
— Що ви на це скажете? — запитав Грушевич, заплітаючи тороки на халаті.
— Сестрою самовихваляння завжди була і буде жорстокість,— сказав я.— Людина і каста, впевнені в розквіті системи не терплять сумнівів і непокори.
— Я тієї самої думки,— озвався лікар.— 3 одного боку це заявка на занепад, але доки все піде з вітром, звідаємо лиха.
— Вам не робили закидів за уривок?
— Ви знаєте, ні. Не збагну, в чому річ. Це схоже на під'юджування, мовляв, ану ще щось викинь. Нині це в моді. Ніби заплющують очі, а на ділі пильно стежать за кожним кроком, вибираючи слушний момент, щоб знешкодити.
Грушевич хитався між "друзями" і комуністами. Та легко було помітити, що його настрій залежав від того, хто береться опублікувати його писання.
Згадавши про "добровільний набір" до армії, я хотів було спитати його, чи не збільшився наплив божевільних, але передумав. Мене те видовище болюче вразило першого разу. Ми опустилися на поверх нижче, до кав'ярні, і замовили чаю з бутербродами. За столиком Грушевич двічі запитливо глянув на мене, потім, узявши між долоні порожню склянку, загадково всміхнувся.
— Учора з Тернополя приїжджала моя Христина
— Вона на волі?
Грушевич кивнув.
— Я на весь день відпросився з роботи, оглянули місто. Шкода, що мені невідомо, де ви тепер замешкали. Христина хотіла з вами побачитись.
— Жалкую,— сказав я, розмірковуючи, чи не можливий в цьому який-небудь підкоп.— Як у Тернополі? Що вона розповідала?
Грушевич прицмокнув, відповів не зразу.
— Там відбулися арешти. Готують демонстрацію протесту.
Про це він міг довідатися і від "друзів". Була така мить, що я подумав поговорити з ним відверто, та, на щастя, він мене випередив.
— Скажу вам щиро,— засовався він на стільці,— мене Христина не втішила. Моя донька — фанатичка. Так, Прокопе.— Він поморщився і зітхнув.— Живе на віру з якимсь комуністом, без пам'яті від нього. І здоров'ям підупала. Помалу дерев'яніє душею і тілом.
Він стріпнув гривою (Христина теж мала цю звичку, з тією різницею, що потім відкидала назад голову і пригладжувала волосся обома руками).
— Так-то воно,— підсумував він.
Я ішов з клініки, картаючи себе за легковажність. Мовчати... Мовчати як могила. Грушевич зобразив свої тривоги в чисто людському плані, але нині кожний порух душі належить політиці. На фронті мені розповідали, ще Гінденбург ходив до вбиральні зі спеціально підібраною поставою голови. Тепер найбільш рядова людина ходить у масці актора. Не вгадаєш, ким перекинеться. У розпусної хвойди більше власного лиця.
Після засідання колегії я зрозумів, що всі мої пошуки і досліди нічого не варті. На світі одна правда — революція. Я стояв на вулиці біля стіни, як і тоді, коли приїхав з Перемишля, та не тому, що не знав, куди податися, а тому, що не впізнавав себе. За винятком Покутського і Перейми, я з першого знайомства знав колишнього непеесівця Григорія Золоторога, недавнього радикала Клима Вирву, малоосвіченого, як казав. Покутський, комуніста Івана Гризоту, рік тому аполітичного шевця Михайла Андрійчука. Та я побачив, що вони йшли до цього дня не легшими стежками. Обличчя їх були знівечені сумнівами і роздумами, майже всі вперше розправили плечі. Коли йшло засідання, я думав, що революція — це сповідь перед прийдешнім, але потім відчув, що це початок віку.
Не було Миколи, не було багатьох, кого хотілося б побачити на барикадах. Але ми знали, що мусимо починати і будемо відповідати перед судом часу.
Заходило сонце. Над Святоюрським храмом поблискувала хрести. Там було двоє "по-своєму" мудрих з нашої комуни. Між середмістям і храмом "по-своєму" мудрий Грушевич обурюється на доньку. На цвинтарі спочиває пограбований Кривов'яз. Десь там, куди закочується сонце, носить каторжні кайдани Микола Павлюк. Ще далі пнеться до дорібків між чужими людьми Тодосій Сліпчук. Як нас розвіяло з простої жменьки безпритульних. Винні тут і вітри, винні і ми. Це скидається на жарт історії, адже не треба особливо прозірливих очей, щоб побачити, що вихід з неволі тільки один. Але це і трагедія. Так, так. Трагедія в сучасному і старогрецькому значенні цього слова.
Сонце вже сіло. Я заспішив до Покутського друкувати на завтра газету.
Мені доручили йти в колоні з Волинського тракту. На кілька десятків тисяч тут лиш яка-небудь півсотня львів'ян мала роботу. Голодна смерть робила сюди не один захід. Під час реквізицій та обшуків солдати і поліцаї конфіскували найцінніші речі, не доходила вода з міської мережі, не було електричного освітлення, не вивозились покидьки. Але саме тут панував той самий гомеостаз, який польські вчені називали прокляттям Галичини, і звідси з кожної квартири хто-небудь вийшов у призначену годину.
Я показав хлопцям посвідчення, підписане членами колегії, і попросив дати сигнал.