Я все вмію.
— Вони пришлють отруєний посуд.
— Ти пектимеш м'ясо на вогні без посуду.
— Вони зможуть отруїти й вогонь, бо можна отруїти дрова й вугілля, усе на світі можна отруїти, ваша величність! Мала ефіопка гірко заплакала від безсилля і горя.
— Не плач,— втішила її Роксолана.— Мене ніхто не отруїть. Моє тіло відштовхне отруту. Хіба ти не бачиш: воно напнуте, як струна. А коли не тіло, то дух мій відкине все. Хай усі знають про це! Мій дух! Мій незламний, мій безсмертний дух!
Але тіло її лишалося недужим. Якісь хворощі точили й точили його, воно жовкло, втрачало силу, повітря у покої ставало тяжчим і тяжчим, не помагали ні бальзами, ні мускуси, ні пахощі. Султан звелів швидко споруджувати в апельсиновому гаю великий блакитний кйошк для султанші, але вона, довідавшись про це від Нур, кричала, що нікуди не піде з цього покою, де зазнала найбільшого вознесіння у своєму житті, найбільших принижень і горя.
Тим часом до Сулеймана прорвалася його сестра Хатіджа і здійняла крик, чому він лишив її мужа з військом, покинув його самого на розтерзання підступним яничарам, сам утікши до Стамбула.
— Вони зжеруть Ібрагіма! — ридала Хатіджа.— Ці ненаситні ваші яничари проковтнуть усе на світі і мого мужа, мого мужа... Сулейман хотів перевести все на жарт.
— Коли й проковтнуть, то твій грек вислизне крізь інший отвір,— засміявся він.
— Я знала, знала! — закричала Хатіджа.— Ви давно хочете його смерті! Ви і ваша Хуррем! Я все знаю!
Він прогнав сестру, але вимушений був вислухати валіде. Та була спокійна, як завжди, хоч спокій їй давався нелегко, бачив це Сулейман по зблідлому ще більше її обличчю і стемнілих, аж страшно було дивитися, її гарно окреслених устах. Вона прийшла скаржитися. Не на когось —на нього самого, на свого сина. За те, що не підпускав її з часу яничарського заколоту. Не радився. Не повідомляв про свої наміри. Навіть про велику перемогу під Мохачем не написав своїй матері. Тепер терпить таку наругу від Хасекі. Ганьба для дому Османів. Султан мав бути повелителем гарему. Не він падає до ніг жінці — жінки плазують коло його священних стоп.
— Вона недужа,— нагадав Сулейман.
— Недужу замінять здорові. Ви повинні подбати про себе, мій сину. Після такого тяжкого походу. Після того, як смерть літала над вашою царственою головою. Прийдіть до юних красунь, подивіться їхні танці, послухайте їхніх пісень. Не слід так занедбувати себе і все довкола.
Вона шептала й сичала, як стара змія. Він відмахувався від того сичання, а сам наливався роздратованістю проти Роксолани. Всьому є межа. їй тяжко, вона недужа, у неї помер син, але ж то і його син! І йому теж було тяжко, та й зараз не легше! Був на краю загибелі. Трясовина могла всмоктати його так само, як короля угрів. Хіба не має права втішатися життям?
— Я подумаю,— пообіцяв він валіде.
Послав довідатися про здоров'я й настрій Роксолани, спитати, чи не хоче вона його бачити. Вона передала: не хоче, нічого не хоче, нічого й ніколи. Затялася в своїй ненависті — хай. Він відплатить тим самим.
Пішов увечері в гаремний зал прийомів, сидів на білому гаремному троні, маючи по боках валіде й сестер Хатіджу і Хафізу, дивився на танці, слухав пісень, тоді блукав серед одалісок, вдихав запах молодих, здорових тіл, узяв .у кизляр-аги прозору хустинку, поклав її на кругле плече чарівної, як завжди, Гульфем, що вигравала соками життя, мов молоде весняне дерево.
— Хай принесе мені хустку,— звелів Ібрагімові. Більше не ходив до одалісок, але щоночі кликав до себе в ложницю Гульфем, а та не втерпіла, прибігла хвалитися своїм
щастям до Роксолани.
— Ох, Хуррем, якби ти знала, який султан, який він! Уже не називала Роксолану "моя султанша", не зверталася на "ви", тикала, мовби останній служебці, і тільки — Хуррем і Хуррем. А де та колишня Хуррем — розвеселена, де ті веселощі, коли вона лежить і, може, вмирає, а оці здоровенні самиці ніяк не діждуться її смерті.
— А які слова знає він! — захлиналася від захвату Гульфем.— Ти не повіриш ніколи! Каже: я хотів би відтягти свої очі від твоєї приваби, а вони не хочуть і притягуються до тебе, ланцюгами краси притягнуті. Чи ти чула коли-небудь таке? А про мов тіло! Краса твого тіла, каже, змагається з луговими квітами. Цвітом нарциса виблискує лице, каже, троянди розпускаються на твоїх щоках, каже, фіалками сяють промені очей, каже, кучеряве волосся в'ється дужче, ніж плющ, каже. І не жінка ти, а вогонь у його очищеному вигляді. Не знаю, чим і догодити, чим віддячити за таку ласку його величності!
— Ти ж віддячуєш своїм тілом,— насилу стримуючи відразу, тихо промовила Роксолана.
— Ох, що моє тіло! Він сказав: у тілі може бути піднесення, але немає величі. Я хочу величі для нього.
— Має велич без тебе.
— Але я хочу подарувати теж. Уже домовилася з Коджа Сінаном, щоб він, не розголошуючи про це, розпочав ставити за мої гроші велику джамію в Ускюдарі. Це буде найпрекрасніша джамія у Стамбулі. Джамія любові. Я назву її ім'ям падишаха, не кажучи йому. Щоб було несподівано. Що ти скажеш на це, Хуррем? Ніхто не додумався до такого. Я перша.
— Це благочестиво,— кволо всміхнулася Роксолана.— Хай поможе тобі аллах. Але де ж ти візьмеш стільки грошей? Ти знаєш, скільки треба на джамію?
— Повелитель щедрий безмірно! Він озолочує мене щоразу. Я збиратиму. Я хочу зібрати...
"Хочу зібрати" — від цього хотілось розреготатися. Ця дурна одаліска навіть не уявляє, який зашморг вона накидає собі на шию. Де зможе взяти стільки грошей? Хіба що стане султаншею? Але й то потрібні будуть цілі роки. Бо скарбниця не відкривається навіть для султанші.
— Може, я скоро вмру,— сказала Роксолана повільно,— але я хотіла б помогти тобі в цім святім ділі. Приймеш від мене моє приношення на твою джамію?
— О ваша величність! Хай аллах дарує вам здоров'я і радість для очей! Я молитимусь за вас вдень і вночі! Ви така добра і щедра.
Добра чи щедра? За гроші й за обіцянку незабаром померти можна купити бодай нещиру пошану. І знов називатимуть тебе султаншею і величністю. Роксолана поглянула вслід Гульфем з сумом і ненавистю. На кого зміняв її султан? Здорова й дурна телиця — і більш нічого. Прокляті самці!
За кілька днів прикликала до себе Кінату. Не бачила одаліски давно, але та не змінилася. Так само весела, безтурботна, молода й дурна, як і Гульфем. Біле, солодке, як халва, тіло аж стогнало без чоловічих обіймів.
— Чула про Гульфем, Кінато?
— О боже,— сплеснула руками та.— Моя султаншо, ця лахудра намірилася замінити вас не тільки в султановій постелі, а й на троні! Чи чувано таке? Похваляється, що падишах триматиме її коло себе, аж вона приведе йому спадкоємця, наплодить сипів, як ви, ваша величність! А ця ж товстозада безплідна, як трухлявий пень. Усі це знають, знав і вона, тепер молиться аллахові, щоб послав плодовитість її холодному лону, хоче будувати мечеть — а не поможе ніщо, ніщо й ніколи. Хал навіть вийде за браму Баб-і-Гумаюн і припаде до ніг безсоромного діда Хімет-деде, що сидить там під чинарою і робить гидкі речі з усіма стамбульськими дівчатами, які хочуть понести.
— Щастя, коли жінка в усьому лишається жінкою. Правда ж, Кінато?
— О боже!
— Ти так само справжня жінка, як і я, не те що ця ледащиця Гульфем. Правда ж?
— О боже, ваша величність!..
— А ти, Кінато, хотіла б потрапити на священне ложе?
— Я? О боже! Моя султаншо! Хто б же в гаремі не хотів? Але як, як? Про це страшно й подумати...
— А коли я подумаю за тебе?
— Ви? О боже!
— Купиш це право.
— Куплю? В кого?
— У Гульфем.
— В Гульфем? Як? За що?
— За гроші. Вона потребує тепер великих грошей, а тим часом їх не має, та й навряд чи матиме. Треба помогти їй. А вона хай поможе тобі. Я дам тобі грошей, а ти запропонуй їх Гульфем за право піти до султана.
— О боже! Моя султаншо!
Кіната впала коло постелі, вхопила руку Роксолани, цілувала її, обливала слізьми розчулення і радості.
— Встань і відпусти мою руку, коли не хочеш її відірвати. Бачиш, яка я слаба. Візьми там шкіряну торбинку з дукатами. Вистачить тобі відкупити в Гульфем не одну ніч.
— А султан? Ваша величність, що скаже султан?
— Це вже залежить від тебе.
— О боже!
Коли якоїсь ночі мовчазний кизляр-ага впустив до султанової ложниці білотілу Кінату, Сулейман ледь не кинувся на одаліску з ножем.
— Як ти сюди потрапила? — похмуро запитав він, відступаючи від неї у темряву, так ніби справді остерігався сам себе. Кіната впала на килим.
— Мій султане, я вблагала Гульфем поступитися мені цією радістю.
— Як ти сюди потрапила, питаю?
— Я купила цю ніч у Гульфем.
— Купила? — Султан ляснув у долоні, кизляр-ага зродився у ложниці, мов дух.
— Повтори, що сказала,— звелів Сулейман Кінаті.
— Я купила цю ніч у Гульфем.
— Чув? — підвів очі султан на боснійця.— Твого султана продають, як мішок вовни. Що роблять з тими, хто продає султана?
Він відвернувся, і кизляр-ага мерщій попровадив із ложниці дурну одаліску.
— Щастя твоє, що його величність не згадав про тих, хто купує,— процідив він крізь зуби, штовхаючи Кінату поперед себе в сутінок довжелезного коридора.
А від Гульфем не лишилося нічого. Тільки відчаєний крик посеред ночі в надрах гарему, але які ж бездонні ті надра, щоб вирвався з них крик назовні! Може, й грозилася нещасна одаліска, може, кликала на поміч всемогутнього султана, але ніхто не чув, а євнухи, які зашивали її у шкіряний міх і тягли через ' сади гарему до Босфору, були глухі, пімі, сліпі, бо наділені тільки єдиним даром: слухняністю.
Роксолані вість про смерть Гульфем принесла Кіната. Упала до її ложа, тіпало її всю від ридань.
— О боже, боже! Вбили! її вбили, о боже ж мій! Довго не могла видобути з неї Роксолана, кого ж убили, хоч уже й здогадувалася. Коли ж почула, то сказала:
— Бачить бог, не хотіла я її смерті.
— І я теж не хотіла, о боже!
— Та й хто хотів? — сказала Роксолана й собі заплакала. Вони довго плакали обидві, вже, мабуть, не так і за нерозумною Гульфем, як над своєю нещасною долею, бо хто в гаремі може бути щасливий. Тоді Кіната крізь схлипування і здригання проговорила тяжко:
— Це ж і мене... о боже... ваша величність... вони й мене...
— Не бійся, тебе не зачеплять.
— О боже, ваша величність, захистіть мене, не дайте!
— Кажу: не бійся. Зоставайся у мене.