А до того воно йде"
"Гадаєте?"
"Бачу. От і москалі про ніщо інше й не думають, а тільки, як би нас підійти і винищити до останку".
"Не такий чорт страшний, як його малюють".
"Може, й страшніший. Невже ж і вас присилав світлійший без тієї задньої гадки?"
"Не знаю. Може. Як мені це знати? Я в добрій вірі йшов".
"Значиться, і вас підвели. Так тоді вважайте себе щасливим, що хоч потерпіли самі, та не стали причиною людського горя, куди ще більшого".
Зажарському зробилося соромно перед жінкою. Виправдовувався і впевняв, що поганих намірів у нього не було.
Ішли. Пробирав їх гнилий холод підземних мурів. Свічка в руках Мотрі кидала фантастичні тіні. Місцями доводилося схиляться, щоб головою не вдарити в склепіння.
"Вважайте, тут сходи, ще один, так. А тепер повертайте вправо".
"Ведете мене, як на другий світ. Страшно. Добре, що тут так зимно, бо в мене жар".
"Пройде. Я добре оглянула рани. Знаю це діло".
"Ви словами краще залічуєте біль, ніж лікар мазями".
Мотря вдавала, що не чує. "Кажу, щоб ви собі не кмітували ходу".
"Не турбуйтеся. Моя нога тут більше не постане. Хай собі здобувають Батурин — я на нього не піду. Скажу, що хворий".
"І добре. Менше одного ворога матимем".
"Я не ворог ваш, а приятель нині".
"Спасибі. Коли б тільки щирий, бо краще ворог, ніж нещирий приятель".
"Коли б я не був таким, то — подумайте, нас тут двоє, я — мужчина і ви — жінка. Одним махом скинув би опаску з очей — і ви були б у моїй власті".
Мотря вжахнулася. Не подумала над тим.
"Того я не боюся",—відповіла рішуче.
"Ого!"
"А так. Бо з того підземелля ви не вийшли б без мене. Отсих дверей не відчинить ніхто, що не знає тайного способу".
Зажарський усміхнувся: "Я навіть не буду пробувати, хоч воно і дивно, бо, їй-Богу, варто й загинути, щоб на хвилину заволодіти такою, як ви. В мені говорить мужчина".
"Краще кажіть—звір".
"В кожній людині чаїться звірюка, в тім я впевнився нині, там, у замковій залі. Та ви не бійтеся, пані. Ведіть: Йду, як дитина".
"Так тоді схиліть голову, бо доходимо до виходу. Остання брама. А тепер доведеться лізти рачки. Так..."
І вони опинилися поза замковими мурами, в глухім зарослім садку. Пройшли. Мотря відчинила ворітця і вийшли на тиху, далеку вуличку поза місто. Тут їх обскочили вартові.
Мотря допильнувала, поки Зажарського пересадили через мур. Натовпу тут не було, не було кому знущаться.
"Спасибі вам, Мотре Василівно,— кликав здолини Зажарський,— спасибі, що провели мене!"
"Перекажіть світлійшому, що всі ми тут помремо, а президії не гадаємо здавати",— відповів йому згори дзвінкий жіночий голос, як жайворонків спів.
БАТУРИН ГОРИТЬ
Довго стояла Мотря на валах і дивилася, як Зажарський прямував до ріки, як повернув управо, дійшов до того місця, де ждали на нього драгуни з конем, як сів на нього, переїхав міст і загубився в густій товпі всілякого війська.
"Дивна річ. Балакаєш з чоловіком — і ніби він справді чоловік. І чує, і розуміє, і навіть ніби нічого злого тобі не хоче. І може, не один з тих там тисячів такий, як цей. А все-таки ідуть, щоб знищити тебе, забрати волю, розграбити добро, палити, мордувати. Наказ одного чоловіка переміняє тих людей у звірів. Тисячі, великі тисячі підчиняються волі одиниці... Одиниця думає за них, наказує, бажає, будує державу. В нас не те... І в нас нема держави..."
Поступила до лічниці, обійшла поранених і хворих, козаків і міщан, котрих було, чимало, бо розпочався перестріл і все нові жертви приносили,— аж утомлена повернула на замок і зайшла до мами.
Любов Хведорівна порядкувала коло свого добра й перебирала папери. Руки її дрижали, жмутки сивого волосся спадали на бліде, на цей раз не підмальоване обличчя. Це вже не була колишня Кочубеїха, горда і невгнута, це була інша жінка. Мотря глянула на неї, і в її серці озвалася любов доньки до мами. Так — це була її мати, бідна й терпляча, але куди ближча, ніж колишня, сильна й своєвільна.
Мовчки припала до її руки.
Любов Хведорівна другою рукою пригорнула її до себе і погладила по голові. "Доню",—ледве вимовила тихо.
Перший раз у житті почула це слово Мотря.
"Мамо,— відповіла, цілуючи руку, від котрої стільки кривди зазнала.— Не гніваєшся на мене, мамо?" — питалася.
"Бог мені свідком, Мотре, що ніякого гніву в серці не маю. Втратила я гордість, а здобула доньку".
"А я — маму",—доповіла Мотря.
Наслухували, як ревіли гармати. Московські кулі не влучали ще в замок. Горою перевалювалися, попадаючи в передмістя, з котрого люди вже давно перенеслися під крила замку, бо не почували себе досить безпечними/
"Стріляють москалі",— сказала Мотря.
"Стріляють, та не влучають. Може Бог дасть, що великої шкоди не зроблять.
"Може..."
Куля влучила в замковий мур, і замок задрижав, аж посуд на столі задзвенів.
"Попали... Привикаймо",— сказала, зітхаючи, Любов Хведорівна.
"Після того, що мені велів Бог пережити, нічого не боюсь, готова я на все. І чого мені більше хотіти? Свій вік пережила. Багато гріху прийняла на себе. Хай Бог простить. Не одно спокутувала я, доню. Не одно. Бог тільки знає, що я перестраждала. Дивно, що з ума не зійшла. Як судили покійного Василя Леонтієвича, як карали його, я пальці собі гризла, волосся з голови виривала, аж задубіла з горя, як тая Лотова донька".
"Не потребуєте мені того казати, мамо".
"Аж одної ночі, коли я від ума відходила, покійна мати моя, а твоя бабка, привиділася мені. Осінила мене хрестом святим і сказала: "Прощаються тобі гріхи твої, Любове, прощай їх ближнім своїм". І розгорнула переді мною псалом покаяння і казала читати його. З тої пори, якщо помста підступає до мене, говорю його й легше робиться на серці. Живу, дожидаючи кінця. Може, він і недалекий. Може, вже тую кулю в дуло кладуть, котра покладе край моєму грішному життю".
"А може, кулі тієї ще й не відлили, мамо",— потішала її донька.
"Бог нам суддею, не люди. На суд Божий готовімся, Мотре. Не маю я надії, щоб Батурин витримав облогу. Бачиш, як москаль падить... Це щолиш початок. Ще не обстрілялися гармати. З кожним пострілом будуть краще попадати в ціль".
"Але і наші не дармують. Кенігзен славний артилерист. А так,— дасть Бог, що й гетьман на відбій поспіє".
"Дав би це Бог. Ти знаєш, не любила я гетьмана, а тепер нікого собі так не бажаю, як його. Та чи прийде він? Може, й хоче, бо це його столиця, але чи може? Він же тепер не сам. Зв'язався з Карлом і нічого на свою руку робити не може".
"Прикро, що все ми від когось іншого залежні".
"Залежні, бо не визволились від власних гріхів. Знаю це по собі. Я теж у тій гріховній неволі довгі роки жила. Все лиш себе бачила, а не других, про рідний край не дбала, хотіла, щоб на моїм стало, хоч би світ перевернувся догори дном. А це гріх, це великий гріх, Мотре. Таких грішників у нас дуже багате, і тому ми й помремо, мабуть, у неволі, бо Господь закаменілих грішників тяжко карає".
Знову здригнулися мури, двері відчинилися і зачинилися нараз, шибки у вікнах задзвеніли, замок ніби заскреготав з болю зубами.
"Бачиш,— влучають,— сказала Любов Хведорівна, наслухуючи, чи не валиться мур. Але мури заспокоїлися, куля, мабуть, застряла в камінню, не перебивши стіни. Любов. Хведорівна перехрестилася.— Ще не та, дякувати Богові, ще ми живі. Тут, Мотре, щонайважніші папери. Заховай їх. Ти краще знаєш замок і його таємні сховки, ніж я".
Мотря прийняла згорток і за пазуху уткнула.
"Та ще слухай і затям собі добре. В нашім саді, від головної дороги біля третьої стежки направо, від третьої липи кроків двадцять і три, закопаний мій клад: золото й дороге каміння і дещо дзвінкого гроша. Якщо Господь покличе мене на свій суд, а тебе оставить живою, добудь його. Оздоби церквам і бідним роздай, по половині, а гроші поклади в гетьманський скарб. Скажи, це на потреби державні, нашої, української держави. Завинила я перед нею багато, може, хоча малу частину того боргу сплачу. Совість не дає мені спокою. Не знаю, хто гетьманом буде, чи залишиться Іван Степанович, чи виберуть нового. Хто б не був, скажи, що Любов Хведорівна вітає його й бажає йому всякого добра, щоб жив і регіментував Україні на славу".
"Що ви це, мамо? Відженіть чорні думки. Обом нам небезпека одна. Як згинемо, то згинемо обі".
"Я стара, мені все ближче до смерті, ніж тобі, тому й готуюся до неї. От, може, за хвилину побіжиш куди, до хворих або на мури, може, й не побачу тебе, тому й говорю. Не забудь, доню, не забудь!"
І мати обійняла доньку, пригорнула до грудей й зимні уста притулила до її гарячого обличчя. Цілувала. Довго, сердечно, за всі часи. Материнська любов, здержувана гордощами великої і багатої пані, впоминалася тепер, в цей тривожний мент, о свої потоптані права. Нараз всі меблі спалахнули червоним відсвітом. В місті почувся шум, луск і крик. Мотря кинулася до вікна. Глянула й закрила його важкою занавісою.
"Побіжу, довідаюся, що там таке, не тривожтеся, мамо!"
Побігла. Любов Хведорівна осталася сама. Певно, москалі здобули Батурин,— прийшло їй на гадку. Чекала, коли впадуть до неї і зарубають її, жінку покараного царем на смерть Василя Кочубея і матір Мотрі Чуйкевичевої, котрої муж пішов з гетьманом до шведів і котра залишилася в Батурині й обороняла його.
Здивувалася, бо Мотря не повернулася стривожена, не тягнула її кудись у підземелля, щоб перед ворогом рятуватися утечою таємними хідниками, а спокійно посадила її на шкіратяній старосвітській канапі і просила не турбуватися.
"Це міщани підпалили свої хати",— казала.
Любов Хведорівна не вірила своїм вухам. Хто чув, щоб люди сповна розуму палили свої домівки?
"Так, мамо, палять, бо треба. Треба, щоб ворог знав, що батуринці на все готові, що їм нічого щадити й жаліти, що в них тільки й діла, що оборона замку".
Любов Хведорівна терла рукою чоло, ніби будилася зі сну. "Батуринці Батурин палять,— шептала зів'ялими устами.— Самі його палять, щоб ворог не мав що палити. Значиться, вони дійсно хочуть його обороняти до останку, згинуть, а ворога в місто не впустять. Значиться..." — і вона припинилася на хвилину. Те, що хотіла сказати, було надто страшенне, щоб вимовити зразу, не привикнувши до нього, не переконавши перед тим самої себе, що воно потрібне, конечне, неминуче це слово і діло, що за словом піде.
"Значиться...