що обранцем серця буде князь? А чи то така вже притичина для боязні? Каже ж, уподобав і уподобав над усе. Чому повинна не вірити й сторонитися? Волот — муж із мужів. Він колись не був їй осоружний, тепер — і поготів. В літах уже? А чи в таких уже й літах?
І все ж страшно. Руку й серце пропонує не хтось там — сам князь. У нього є злюбна жона, є діти. Що скажуть вони і як подивиться на все це люд землі Тиверської?
Рвійно розчинилися двері і так же рвійно пішов на неї князь. Бачила: такий радий, що позбувся посланців Черна, і такий збуяний мислями про радість, ніхто й ніщо вже не зупинить його.
— Княже! — сказала, осилюючи бентегу, і склала перед ним, мовби перед божеством, руки. — Коли хочеш бути жаданим у злюбі, стримай себе і не підганяй раз на віку визначену мить.
Не спинився, навпаки, нагледів у Миловидці щось таке, чого раніш не помічав, згріб, ніби шуліка пташку, і, піднявши, мовив розчулено:
— Та мить давно прогаяна. З умислом чи без умислу, одначе прогаяна, Миловидко. Мусимо надолужувати втрачене.
— Тоді... — надумалась і вхопилася за ту свою думку, ніби потопаючий за соломину. — Тоді ходімо до твоєї матері, най благословить нас. Без того я боюся, княже. Лишень її згода може зняти з мого серця боязнь й одкрити нам путь до єднання подружнього.
Була така сердечна й благальна, така довірлива і разом з тим перестрахана, що він не міг переступити ані через той перестрах, ані через сердечність та довіру й опустив її з помітно обм'яклих рук.
— А чом би й ні? — зголосився. — Чи я ховаюся з цим? Кажу ж, завтра не лише мати-княгиня, уся земля знатиме про наш злюб і твоє воседля в Соколиній Вежі яко злюбиої жони й княгині. Чуєш, вся земля!
Вхопив свою наречену за руку і не доглядався, що з нею. Дужо розчиняв двері й спонукав за собою, розчиняв і спонукав. Тоді аж спинився і зглянувся з Миловидкою, як досягли материної ложниці й стали перед слабо освітленим ложем.
— Мати-княгине, — тихо й урочисто поклика Волот. — Чулись-те, мати-княгине? В ім'я блага землі і нашого роду-племені благословіть сина і його обраницю на жаданий із жаданих злюб.
Видимо, певні були: мати чує їх, схилили покірні голови, ждуть. І мить, і другу. А княгиня не обзивалася. Тоді перезирнулися і, не змовляючись, кинулись до ложа...
— Вона... — Миловидка глянула на Волота і ледве стрималася, аби не закричати диким криком жалю і відчаю. — Вона мертва, княже!
Не лякався, подібно нареченій своїй. Прихилив до материного ложа буйночубу голову й тамував, німуючи, біль. Коли ж примітив і збагнув, не мати потребує зараз його жалощів, Миловидка тиснеться до плеча й квилить, налякана тим, що сталося, а ще тим, що сталося в найсподіванішу із сподіваних мить, — підвівся й повелів, яко жоні і другу:
— Заспокойся. Ти тепер охоронниця вогнища в праотній оселі Волотів. Лаштуй матір в останню путь, готуй тризну по ній. Челядь знатиме, хто ти віднині, слухатиметься твогослова, як мого власного. Чула, жоно моя красна? Витри сльози і берись до діла. А я поїду тим часом і віддам богам уподобану ними жертву. Тільки-но упораюсь, одразу ж буду коло тебе.
XVII
Цікавих до видовищ ніколи не бракує, а тут і видовище не якесь там. Боги вибрали собі жертву не серед старих, ба навіть не серед отроків чи мужів, — вказали на младо-младу і добролику із доброликих дівку з Колоброда. Як же це можна не піти й не глянути на неї бодай одним оком, коли вона — божа наречена, така, подейкують, ліпа ніби та царівна, що в молоці морської кобилиці купана. Шістнадцять літ всього лиш їй, а станом висока вже й собою доладна. Тіло має біле та ніжне, таке ніжне, що його й торкнутися боязко. А ще косу викохала пишну та довгу, очі, брівки, щічки, взяла від мами такі, що ними тішився б та й тішився.
Жінки запевняють: Хорс буде вдоволений такою, а отже, і вмилостивлений.
Чия, питаєте? Найстарша з доньок волостелинових, Ласкавиця. Як тільки взяла уготований долею жереб, уже й не пустили до кревних, оддали стороннім, аби оберігали та готували до зустрічі з богами ясними. Перед тим, як вийти на останнє побачення з людом своїм, божу наречену скупають у напахченій травами купелі — раз, вдруге і втретє. Лиш потім одягнуть у білосніжну, з тонкої заморської паволоки туніку, в кикладу з прозорої хіоської тканини, таку знадливо барвисту, що про неї не всяка царівна може мріяти. Затим вправлять до вух підвіски, надінуть золоту гривну, увінчають вінком-діадемою. Йой, то ж, певно, не дівка з землі Тиверської, справжня богиня вийде на люди й засліпить собою люд.
— Бабцю, чулись-те, бабцю! — смикає за полу й благально позирає на стару збентежене чимось дівчатко. — Чи Ласкавиця вийде ще до нас?
— Вийде, внучко, та не до нас, — втирає сльози й сумно зітхає бабуся. — На вогнище піде, богів у Вираї ласкагиме.
— А потім?
— І потім — теж. Не бачити вже нам її личка білого, не чути речей медових.
— Хіба Вирай так далеко?
— Он, далеко, горличко ясна! Так далеко, що не буде вже нам від Ласкавиці ні привіту, ні одвіту.
— Пощо пані лякає дитя? — дивиться на бабусю кудлатий, уперезаний мотузкою муж. — Дівчина удостоїлася ласки божої, в шані та славі ходитиме по вічнозеленій поляні Вираю, а вона — ні одвіту, ні привіту.
Бабуся й собі гостро дивиться на мужа.
— Пошли, волхве, свою, коли такий щедрий.
— Ай послав би, коли б мав та коли б боги уподобали.
— Отож-бо. Тому й щедрі, що посилаєте чужих.
— Тьфу! — сплюнув у її бік кудлатий і зник у натовпі цікавих.
Капище Хорса не входило в обводи стольного города землі Тиверської, ховалось від людського ока в лісі, під скелястим урвищем. А проте стезя до нього добре знана. Отож поселяни йдуть та йдуть туди.
Теслі ще вчора змайстрували високу лодію з поличчям Хорса й поставили її на дубові паколи. Під лодію наклали дрібно й недрібно наколених дров, заздалегідь висушених, тих, що спалахують від смолоскипа й палають смолоскипом. При дубі ж, що росте під скелею і має божу оселю — дупло, розбили високий, жовтогарячого кольору намет. Там, у наметі, й має статися перше Ласкавчине побачення з богом. Об'явиться перед нею до осліпу ясний і доброликий, усміхнеться потішено-вдоволеною усмішкою та й скаже: "Ти до вподоби мені, дівчино, беру тебе". Поцілунок його буде болісним, та лише на мить. По тій миті настане солодке забуття, а поки воно триватиме, покладуть божу обраницю в лодію і віддадуть вогню. Ясний Сварог візьме її на свої дужі длані й понесе разом із лодією через всеньке океан-море на острів Буян, в країну постійного літа і вічнозелених садів, духмяного аеру в садах та при потоках. А вже як станеться Ласкавчине воседля в божих хоромах, як побереться з богом та усладить його солодощами злюбними, має згадати й про них, поселян землі Тиверської, та ублагати світлоликого Хорса, аби не палив їхні ниви своїми вогненними стрілами, давав землі плодоносну силу, а люду — блага земні, утіху-сподіванку на життя.
— Іде вже! Йде! — пішло-покотилося хвилею. — Божа наречена йде!!
Ті, що заговорилися чи не спроможні були нагледіти її, спиналися навшпиньки, зирили через чужі голови й знову спиналися.
— Погляньте, таки йде!
— Йой, та яка пишна!
Ласкавиця не сама верстала путь між городом і капищем Хорса. Попереду, на відстані двох-трьох сулиць, простував торованою стезею князь, за князем — вона у супроводі двох старих бабусь в одязі жриць. По один і другий бік від них ішли, яко охоронці, мужі при повній броні. Їх було чимало, та не вони впадали в око і не на них заглядався люд тиверський. Божа наречена звабним метеликом виділялася серед усіх, на неї й зирили, її тільки й мали в оці. Бо таки звабна була. Присяйбіг, такої у Тиверській землі й не виділи.
Через ті доглядання та перемовляння не всі завважили, як там, біля капища, стали лаштуватися діви та жони зі стольного города. Тоді аж помітили їх, як заспівали високим і злагодженим співом:
Діві преліпій слава навіки! Слава й хвала! Слава й хвала! Від роду до роду, Від краю до краю Слава й хвала, слава й хвала!
— Слава й хвала! — дужо виголосив здравицю й натовп. — Хвала Ласкавиці! Слава божій нареченій!
— Ходи до нього, красна діво, та будь щедрою з ним! Ублагай ясноликого Хорса, най змилостивиться над нами, над дітьми та худібкою нашою й не смалить, не випікає злаки земні!
— Най живе в злагоді з усіма богами ясними та надоумить їх, аби не скупилися дощами, поливали землю набілом дів піднебесних, сприяли та й сприяли визріванню жита, пшениці і всякої пашниці!
— Будь щедрою і вблагай!
— Будь доброю і послужи нам! На те уповаємо, того від тебе ждемо!
Одні норовили всього лиш ближче стати до Ласкавиці й бути певними, що почула їх, інші простягали руки й опускалися перед божою обраницею на коліна, ще інші бігли поруч, зазирали їй у вічі й просили не забути про них, коли стане щасливою із щасливих. Ласкавиця, видно, не спроможна була чути усе і всіх, або дивилася на людей і дивувалася людям, або згоджувалась із ними, кивала на знак згоди головою і якось непевно усміхалася.
— Вона хмільна! — примітив хтось із тих, що не кричали і не благали про заступництво. — Гляньте, вона хмільна!
— А ви хотіли, — попрікнули чи всього лиш зауважили збоку, — хотіли, кажу, аби тверезою йшла на жертовник? Перше й останнє воседля у дівчини. Чом би й не випити перед ним?
Князь наблизився тим часом до капища й повелів щось старим жрицям. Ті недовго дослухалися, самі гаразд знали, що мають робити. Взяли під руки Ласкавицю й показали, куди має йти. Дівчина оглянулась раз, оглянулась і вдруге — когось шукала, ба навіть кликала й поривалася кличучи. Зрештою послухалася стариць і пішла до намету.
Мужі стали обабіч запони, що позначала собою вихід, хор дужо і злагоджено заспівав величальну. Тільки тепер уже воздавав хвалу не дівчині — богові Хорсу, тому всесильному і всемогутньому богові, на якого уповали нині, від якого ждали заступництва і благодаті.
Спів угомонив згромаджених довкола капища поселян чи те, що мало статися під накриттям співу. Туманіли один з другим і відмовчувалися, відмовчувались і ждали. І саме тоді, як людське мовчання стало надійно тривким, почувся несамовитий крик. Тієї ж миті відлетіла ніким не притримувана запона і з намету вихопилася напівоголена й до невпізнання нажахана дівчина.
То була Ласкавиця. Ті, що с