Хочеться плакати від жалю за втраченою молодістю, що її ніколи вже не повернеш. І Софія плаче. Обнявши теплими руками подушку, вона лежить, немовби скам'яніла. У вікно світить місяць, блищить під його промінням краєчок дзеркала, байдуже дивиться з ікони божа матір, освітлена синім мерехтливим вогником лампади. А до кімнати вриваються дзвони, тривожать душу багатої вдови чимсь нерозгаданим, далеким і безповоротним, як юність.
Ніхто не бачить її сліз. Ніхто не знає, як тяжко в неї на серці.
"А може, я і сама себе не знаю... Чому ж мені так боляче зараз і тоскно, чому?"
Тремтить оголене плече. Софії невимовно шкода себе. Минають кращі роки, минає безрадісна молодість день за днем. Не повернути її, не догнати її потім навіть на бистрій тройці. І знову перед очима постає образ Якова, і знову давня мрія — мати від нього дитину — німою, солодкою хвилею підкочується до серця. З якою любов'ю й ніжністю вона ростила б дорогого їй синочка або донечку, карооку смугляночку, схожу на батька.
Життя для Софії сповнилось би тоді змісту, справжньої людської радості, тихого, спокійного щастя.
Але вона знала: давнім її мріям не судилося здійснитись. І від цього люта журба стискає їй серце. А дзвони стають все виразнішими, владно нагадують про Великдень, тривожать Со-фіїну.душу, будять спогади з минулого, що його вже не повернути ніколи.
Застогнала Софія. В цьому стогоні були відчай, жагуча туга, біль. Так плаче дівчина, втрачаючи назавжди свого судженого. Так побивається мати, проводжаючи на кладовище єдиного сина. Так ридає вигнана з дому покритка, якій немає куди прихилити голову. Це не стогін, а крик зраненої душі. Нічим його не заспокоїти, не зупинити.
Раптом Софія різко підводиться з ліжка, щоки її мокрі від сліз. Густе чорне волосся спадає з плечей, хвилясто розсипаючись по білій сорочці. Очі гарячково блищать, в них світиться якась одчайдушна рішучість. Софія підходить до буфета, дістає пляшку вина, наливає бокал і випиває. "Що зі мною робиться, господи!" — благально дивиться на ікони, потім, перехрестившись, знову наповнює бокал.
Хтось стукає у хвіртку. Софія підходить до вікна, пізнає Трохима. "Що йому потрібно?" — думає вона, але проганяти брата їй не хочеться. Випите вино приємним теплом розливається по тілу.
"Нехай зайде... заради свята вже пущу його в дім".
Служниця відчиняє Трохиму Івановичу двері. Софія, одягнена в китайський халат, сідає на дивані, суворо дивиться на раннього гостя.
— Я, Софочко, до тебе на хвилинку. Ти, певно, паски святила?
— Святила вчора. Приходив піп.
— Все зайві витрати. Все летять грошики. Хіба я сам не міг би понести до церкви? Рука б у мене не відсохла, вага невелика, а гроші можна було зберегти.
— Ти кажи прямо: чого прийшов? — спитала Софія.
— Як чого? Провідати. Думаю, може, захочеш піти до ранньої. Колись ми ходили з тобою разом. Пам'ятаєш, Софочко? — і він, пильно глянувши в її обличчя, спитав: — Це що ж у тебе очі заплакані? Недобре. У такий день не годиться плакати. Ми сьогодні з тобою подивимося схід сонця. Ти бачила, Софочко, як воно красується?
— Ти хочеш грошей, ти за цим до мене прийшов, адже так? — обірвала Софія, дивлячись братові в очі.— Дам. Іншим разом вигнала б тебе, як собаку, а зараз я добра.
— Софочко, хіба можна такі слова?.. Гріх... Я звик уже: як тільки настає Великдень, ти мені завжди присилаєш якийсь подарунок. А цього разу ждав, ждав — подарунка нема, то я вирішив...
Задзвеніло кілька золотих монет, навмисно кинутих Софією на підлогу. З швидкістю кота він метнувся за ними, повзав на колінах, вишукуючи гроші, а Софія стежила за ним і тихенько, злісно сміялась.
— Жадний ти... Ой і жадний же!
— Я, Софочко, не ображаюсь. Ти любиш пожартувати. Ось іще одна закотилась — п'ятірка. У тебе, Софочко, багато їх є?
— Повна скриня.
— Та ну-у? — здивовано вигукнув Трохим Іванович, хоч і зрозумів, що Софочка сміється, принижує його. Але він не сердився на неї. Трохим Іванович ладен ніжки їй цілувати, аби тільки гроші кидала вона йому ось так, як зараз.
— Встань!
— Зараз, Софочко. Може, ще куди-небудь монета закотилась.
— Встань! — і Трохим Іванович підвівся на ноги, відчувши в її голосі роздратування й досаду.— Пий!
— Що ти, Софочко, господь з тобою. Хіба можна? Зараз люди до церкви йдуть, а ти...
— Пий, кажу тобі, пий зі мною.
— Не можна, в мене серце хворе...
— А ти не зважай на нього. Добрим вином тебе почастую. Повинен цінувати, що сестра сьогодні така привітна до тебе.
— Ну, хіба що чарочку, не більше.
Софія випила, і разом з нею випив Трохим Іванович.
— Іще одну,— налила йому й собі. Потім показала на двері: — Тепер іди! — І він покірно вийшов, а Софія, скинувши халат, почала приміряти коштовне вбрання, оглядаючи себе в дзеркало.
— Тепер можна й до церкви...
Вона одягла демісезонне пальто, пов'язалася хусткою і, злегка хитнувшись, переступила через поріг.
За вікнами все ще чулися пасхальні передзвони.
49
Софії після обідні не хотілося йти додому. Нею оволоділо непереборне бажання подивитися на схід сонця, як буде воно підійматись над обрієм, поблукати по Усових горах, прогулятися по лісу і вже згодом, повернувшись додому, розговітися паскою.
Софія вийшла на гору. У лощовині лежала слобода. Зеленіли верби, цвіли сади.
Уважно спостерігала, як з-за обрію з'явився червоний обідок; все наростаючи, він випливав у чисту блакить. Яскравим багрянцем спалахнула вода тихої річки. Ніжний одсвіт променів заграв на високих куполах церков, на білих стінах будинків, на монастирських корпусах.
Софія дивилася на схід, і перед очима зринали великі, мов сонце, кола. Чіпляючись одне за одне, вони, мов мильні пузирі, злітали вгору і пропадали там, а на їх місці з'являлися все нові: червоні, оранжеві, зелені, сині, блакитні. І всі вони, здавалося, випливали з багряного диску. Софія пригадала, як одного разу брат Трохим за якусь-то провину вигнав її з дому, і вона пішла на гору, спала там під відкритим небом. І коли сходило сонце, спостерігала точнісінько таке ж явище, як і сьогодні. Але то було давно.
Софія не помітила, як із яру вийшла дівчинка з лялькою і, повертаючи її личком до сходу, говорила:
— Дивися на сонечко. Бач, яке воно червоне. Софія, пізнавши Таню, гукнула її до себе.
— Христос воскрес! — мило задзвенів голосок.
— Воістину воскрес! — відповіла вдова пасхальним привітанням і, обнявши, поцілувала Таню.
Хвилююче почуття охопило Софію, коли, христосуючись, вона відчула, як маленька тепла ручка лягла їй на плече. Софії соромно дивитися в оці ясні, по-дитячому довірливі, променисті очі, немовби вона сама була винна у всьому, що трапилося з батьком цієї дівчинки. Хотілося обняти її, сказати щось хороше й ніжне. Софія, голублячи світлу голівку з двома косичками, перев'язаними голубою стрічкою, спитала:
— Танюшо, прийдеш до мене в гості? Я тобі подаруночок дам. Прийдеш?
— А мені дядя Яша ляльку привіз і нові черевички. А мамі кофту і матерії на плаття привіз. А лялька навіть очі заплющує. Як тільки її покладеш, вона одразу й заплющує оченята. Бачите?
Але Софія не дивилася на ляльку. Несподівана вість такого хвилею ударила в серце, що вона, не пам'ятаючи себе від радості, схопила Таню на руки і, мов навіжена, заходилася її цілувати.
— Я тобі багато, багато дам подарунків: і цукерок дам, і пряників, і ще одну ляльку тобі куплю. Хочеш? Голуб'ятко ти моє, квітонька моя! Коли ж дядя Яша приїхав?
І раптом Софія спинилась, наче вкопана. З сусіднього неглибокого яру, густо зарослого терновими кущами, вийшов у військовій формі Яків Македон і, сміючись, комусь простягав руку. До Софії долетів дзвінкий жіночий голос і сміх. Десь вона вже чула цей голос. Але де? Коли?
На гору в голубому платті вибігла Ніна Черкащина. Софія мало не випустила Таню з рук.
— Іди собі грайся! — сказала приголомшена багачка, відштовхнувши від себе дівчинку.
У вдовиному серці прокинулись раптом несамовиті ревнощі. В цю хвилину вона ладна була кинутися на свою суперницю, схопити за горло, видряпати очі, знівечити красиве обличчя, на шматочки розірвати її голубе плаття. А Ніна, не помічаючи Софії, стояла поруч Якова, щаслива, весела.
Мимоволі пригадався жахливий сон — безодня і вирване з грудей серце, облите кров'ю.
"Приїхала розлучниця! Не Яків — вона розтоптала мою надію, відняла моє щастя, розбила мою любов..."
Софія бачила, як він, взявши Ніну під руку, повів її стежкою, що, звиваючись вужем, зникла в далечині... "Що ж це таке? Невже кінець усьому, що було між нами?"
Софія закрила обличчя руками і так стояла з хвилину чи дві, потім руки її обвисли, мов неживі. Тупо глянула вона собі під ноги, на кущик густої соковитої трави, і, сівши біля нього, почала навіщось вискубувати по одній стеблинці. Вискубне, розірве на дрібні шматочки, кине на землю і тягнеться за новою стеблинкою, щоб і її так само розірвати. Нарешті вона рвучко підвелась. Якова вже не видно було. Можливо, завернули на кладовище — там багато зелені, а може, увійшли в лощовину і зараз з'являться по той бік горба на узліссі, де серед чорних дубів яскраво зеленіли ніжним листям кучеряві вершини кленів та беріз.
Софія попрямувала додому. З нею віталися люди — не помічала, не відповідала їм. Біля дворів, одягнені у святкове вбрання, сиділи жінки, чоловіки, гралися діти, йшла юрба молоді до лісу на гуляння.
Дома служниця повідомила Софію:
— Заходив Трохим Іванович з паскою. Дуже шкодував, що не застав вас. Обіцяв навідатись.
— Гнати в шию! Всіх гнати. Нікого до мене не пускать!.. Лишившись сама, Софія ходила по кімнаті, мов неприкаяна.
Ревнощі обпалювали її гірше кропиви. Нікуди не втекти, нікуди не сховатися від пекельних думок. Вони стискають серце тупим болем, затьмарюють душу гіркотою й образою.
"Невже до цього часу я любила його? Ревную — значить, люблю. Люблю... О, прокляття!"
Софія не розговілась. Смачна здобна паска, окорок і ковбаси лишилися незаймані.
"Вип'ю!" — і Софія налила стопку вина. За першою випила другу, третю, четверту... Міцне вино швидко п'янило, і це сп'яніння було приємним. Туманилась голова, не так гостро сприймалася образа, а замість неї виростало почуття жалості до себе. І виростав образ Ніни Черкашиної, заслоняючи собою Якова.
^офії жагуче хотілося знати, одружився він з Ніною чи вона приїхала тільки погостювати до нього на правах нареченої?
Але одне для неї було безсумнівним: Якова втрачено назавжди.
"Що, догралася? Полетів голуб до іншої голубки.