Завжди в тебе буде океан інформації, котрий гупатиме прибоєм у твої ЕОМ, у стіну твого інтелекту, і ти для нього готуватимеш інформсховища, греблі, галереї пам’ятних машин, але все те штучно триматиметься вкупі, це буде механічне чудисько, по-твора без серця й навіть ума! Бо розум, не освячений серцем, страшний. І ще одне: ти ніколи не вичерпаєш безмежжя. Чим далі йтимеш, тим більше елементів у тебе буде, бо в тебе нема ключа навіть подібного до того, якого шукають Боґоло та Гук. Лавина інформації затопить тебе, знищить, поглине.
— Так ти повстаєш проти кібернетики?
— Не проти, я — за. Тільки в своїх межах. Хай кібернетика буде помічником на певній ділянці еволюційного шляху. Ми ж бачимо її успіхи в космонавтиці, в блискавичності необхідних обчислень, у моделюванні безлічі фізичних процесів. Хай. Але пояснювати безмірність обмеженою теорією, чуєш — обмеженою! — то все одно, що пояснювати ту ж таки безмірність концепціями, взятими з біблійної книги буття. А погляд на світ як на все-осяжну мелодію універсальний. Скільки б не було у композитора музичних елементів, він їх може гармонійно поєднати. А той, хто сприйме цю мелодію, не вивчатиме окремих елементів. Він почує мелодію як одне ціле. Треба прагнути й до сприйняття світу як цілого, чуєш? Можна уявити картину нашої еволюції як творення прекрасної космічної мелодії.
Фізики та музиканти зчепилися за столом, мов півні, забувши про все і всіх. А Роман тим часом вів Оксану у хвилі плавного ритму старовинного танцю і, віддано зазираючи в її розпашіле обличчя, вуркотів:
— Я проти ускладнень. Милуйся квітами життя, їхнім запахом, бо чарівні пелюстки одцвітуть і впадуть на землю. Життя — насолода…
— Правда, правда, — знеможено шепотіла Оксана.
— Життя ефемера, — вів своєї Роман, — а вони нагромаджують на нього стільки недо-ладностей!..
— Говоріть, говоріть… У вас такий приємний, щирий голос…
— Життя, — п’янів від власного красномовства Роман, кружляючи в затемненій вітальні, — то кришталевий келих, у якому піниться іскристий напій радощів. Ще мить — і все випарується. Пропадуть чари навіки. Яскраву блискавку відчуття треба вхопити на льоту, доки вона пломеніє…
Хлопці ніяк не могли завершити дискусії. Василь знову, в котрий раз, стверджував:
— Усе, що ти тут просторікуєш, Євгене, — лахміття романтики. Наш вік — раціональний, науковий. Не мистецтво, не пісня й музика вивели в космос кораблі, а сувора наука, й передусім кібернетика, бо без неї нічого б не було.
— Ще невідомо, хто вивів ті кораблі, — засміявся Євген. — Якби не мрія людська, як-би не пісня "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…", якби не фантасти й мрійники, то чорта б лисого ти побачив у небі, а не кораблі! До того ж наші польоти, то перші дитячі кроки. Хто скаже, які шляхи відкриються завтра? Сам Ціолковський вважав, що ракета — лише ришту-вання для підготовки грядущого, що не відомого принципу єднання світів та мислячих істот. Я, наприклад, певний, що світ, який розвивався за принципами мелодійного, творчого пізнання та розкриття, просто не побачить наших апаратів, не збагне наших кібернетичних моделей. Усе це для того світу буде… ну… ніби щось зайве, дисгармонійне, позаприродне.
— Загнув ти, братику, загнув! — розвів руками Василь. — Казочки дитячі розповідаєш. Хочеш потягти в космос, та ще й абсолютизуючи архаїчні методи світосприймання. Визнаю, що творчість потрібна. Приємно нас лоскоче. Послухати, потанцювати — кайф! Але творити з цього альтернативу точній науці? Анахронізм! Візьми себе: кобзар, композитор. Що ти мо-жеш дати після Баха, Бетховена, Моцарта? Після козацьких кобзарів? Нащо нам сьогодні кобзар? Співати те, що вже давно відмерло? Прадавні думи ґеніальні, сильні, але вони лиш відгомін віків. Сучасної думи ж нема. А якщо й сотвориш, то буде це лише ремінісценцією, наслідуванням…
— Дарма так мислиш, — спалахнув Євген. — Дума невмируща! Вона вічна, як плин Дніпра, як схід сонця, як спів соловейка. Слова можуть мінятися, а суть живе. Дума — душа народу.
— Заграй, Євгене, — втрутився Петрусь. — Покажи йому, що є ще порох у порохівницях!
— Замовляю імпровізацію, — виголосила Гера, знімаючи зі стіни бандуру. — Сучасну думу. Чуєш? Тільки щоб справжня імпровізація, а не підробка.
— Невже і справді втнеш сучасну думу? — здивувався Василь.
— Спробую, — усміхнувся Євген, перебираючи струни.
— Хотів би я потерпіти поразку, — Василь щиро обняв Євгена за плечі.
Іменинник почав грати імпровізаційний вступ. Рокітливі акорди бандури ніби змели сум’яття химерної суперечки, проломили вікно у інше сприйняття, в інший настрій. Гості вимкнули магнітофон, перестали танцювати, зібралися півкільцем довкола Євгена. З кухні зайшли мати та хатня робітниця Клава, зупинилися біля порога. Глухий, задушевний голос заповнив приміщення, виплив у вечірній клекіт вулиці:
Гей, гей, гей!
Розлягаються у безмежжя стежки і дороги,
А на них виростають,
Розквітають
І дива, і тривоги, гей, гей!
Чуєш, брате мандрівний, чуєш, сестро незнана?
На вершині гірській,
У імлищі нічній —
Всюди чується слово кохане, гей, гей!
Мов луна.
Тихо котиться пісня над світом.
Далина
Запалила веселку жаданим привітом, гей, гей, гей!
Хто ж то є?
То казкові безсмертнії очі —
Материнські, дівочі, побратимські, пророчі!
То дитинство крилате моє, гей, гей, гей!
На планетах далеких,
В чужинецькім холоднім краю,
Прокричать тобі в душу невмирущі лелеки
Про коханії очі…
про Вітчизну твою, гей, гей, гей!
Про єдинії очі —
Небувалі, пророчі…
Про безсмертну Вітчизну твою, гей, гей, гей…
Євген замовк. Довго ще тривала тиша. Гості вражено переглядалися. Клава витирала очі фартухом. Василь кумедно підняв руки вгору, зітхнув:
— Здаюся! Ти мене побив. Але…
— Що? — всміхнувся Євген.
— Все це ще в традиціях архаїчної думи. Відчувається вплив давньої пісні, мелосу. Спробуй щось сучасне, актуальне. І щоб лягло воно на душу мені, технареві. Тоді я вже повністю капітулюю. Згода?
— Що ж, слухай, — схилився до бандури Євген. І, ніби обвал упав на струни, вони за-рокотали грізно й ураганно, вводячи слухачів у ритми сучасного, тривожного світу.
І день, і ніч
Зникають пріч,
І не змика
Планета віч,
Гуде орґан,
Лунає річ,
В огні війни
Вирує січ…
В імлу, в туман ведуть сліди,
На землю падають плоди…
Хоч тисячі віків іди,
Не знайдеш чистої води…
Де ти, Земле, опинилась, де ти,
Квітами засіяна плането?
Раптовий речитатив, яким Євген простогнав болісне запитання до світу, був настільки несподіваним, що присутні відчули холодок за спиною. А потім повтор, ще більш грізний, застережливий:
Триває бій
На полі мрій,
Кипить у злі
Жорстокий змій,
Кує війну
В імлі густій,
Щоб кинуть світ
У огневій!
Нащо ж були тяжкі віки,
Нащо ми сіяли квітки,
Чому не сядуть ластівки
В долоню нашої руки?
Стрепенися радісно у леті,
Квітами засіяна плането!
І ніби з’єднане співзвуччя багатьох творчих, владних воль, урочисте, мажорне стверд-ження, наказ, вимога:
Лети, лети
В ясні світи.
Будуй у мир
Міцні мости,
Тобі довіку
В даль іти
До сонця світлої мети!..
— Скажи, Євгене, тільки не бреши, — благально запитав Василь, коли завершилась мелодія, — ти цю штуковину зімпровізував ось тепер?
— А що ж тут такого, — знизав плечима Євген. — Смислова та музикальна основа вирує в мені завжди. Це ніби, як тобі сказати, медіаторне торкання до світової чутливості. Я ніби чую в просторі те, про що запитую, і відтворюю свій вібраційний стан, своє співзвуччя.
— Ти мене побив, — відверто визнав Василь. — Комп’ютер, навіть найскладніший, не схвилює так.
— Дарма його хвалиш, — ліниво озвався Роман. — Задере носа. Ми теж любимо мис-тецтво, але не треба творити апології.
— Ти любиш його так, як одбивну, — жовчно кинув у відповідь Євген, вішаючи банду-ру на стіну.
— Е, синку, — гукнула Поліна Михайлівна від дверей, — ти чого розійшовся? Так гар-но співав, а тепер сваритеся.
— Про суть світу завелися, — весело пояснив Василько. — Взагалі ж, Євгене, віддаю належне: твоя фантасмагорична концепція світу, хоч і не наукова, але вельми цікава. Їй-право! Ну, ну, не нахмурюйся. Ти б фантастичне оповідання написав та виклав усе це, може, когось розворушить, га?
— А я вже написав…
— Ну! Так прочитай. Залюбки послухаємо.
— Позбав нас, — плаксиво затулився долонями Роман, — Позбав від літературних опусів.
— Хай читає, — зацікавились дівчата. — Хочемо послухати.
— Після вечері, — помирила суперників мати, — Підете до вітальні, там читайте до-несхочу. А тут прошу віддати належне столу. Не ображайте мене.
— Не образимо, друзі? — патетично вигукнув Василько. — Га? Покажемо господині, та й імениннику заодно, в чому суть світу?
Гості засміялися. Сміялася й Оксана. Взагалі, суперечка не вилилася в гострий конфлікт. Але чому так тяжко Євгенові на душі? Може, тому що він самотній серед гостей? А чому самотній? Як сталося це? Що ж робити, щоб відчути спів’єдність з ними? Він — як біла ворона. Оксано, Оксано! Навіщо ти усміхаєшся Романові? Чому не дивишся на мене? Невже нічого не збагнула?
Після вечері всі перейшли до вітальні. Посідали на дивані, на кріслах. І знову Оксана опинилася поруч з Романом. Дістаючи зі столу рукописні аркуші, Євген тяжко зітхнув.
У свідомості майнула думка: а може, не треба читати? Все одно не зрозуміють, сміятимуться. А втім, хай сміються. Але ж так хоч щось почують, запам’ятають. І понесуть мої химерні думки з собою.
— Потерпимо, — проскрипів насмішкувато Роман. — Правильно, Оксано? Сьогодні його день, хай ґвалтує нас.
Леле, він звертається до неї так просто? Так легко? А я кілька років мріяв про одне-однісіньке слово. Про один погляд. Чому так? Чому?
— Читай! — попросили й хлопці-фізики. — Давай свою схематику буття. А ми приготуємо критичні дубинки.
Євген розгорнув рукопис, прочитав:
— "Пуповина".
— Чому "Пуповина"? — здивувався Василько. — Що за дивина?
— Не перебивай, — зліньки звернувся до нього Роман. — Хай буде пуповина, нехай буде апендикс чи печінка, яке наше діло? У фантастиці ще й не таке почуєш. Хай читає.
— Пуповина, — пояснив Євген, не звертаючи уваги на іронічну репліку брата, — це визначальний символ всякого зв’язку, а не лише дитини й матері. Можна говорити про енерґетичну пуповину між Сонцем і Землею, між людьми й всесвітом, між квіткою й бджо-лою, між учителем і учнем.