Про те, щоб писати справді на папері, не можна було й думати, отже Совгирь мав свій спосіб.
Він брав аркуш паперу, писав на ньому чорнилом відповідну фразу, а потім покривав той папір воском. Крізь віск написане було добре видно і по ньому учень писав знов таки тою ж самою крейдою. Пописавши все, змивав водою —і аркуш знову був готовий служити. При добрім догляді одного аркуша ставало і на два місяці, і на три.
От такий аркуш дістав і Тарас. На ньому під воском було виведено:
"Учитесь дъти во младня лъты. Когда предетъ старость, тогда будетъ радость"
Оце й переписував Тарас безперестанно. І це його радувало.
А в церкві так Тарас був прямо вже свій чоловік. Великим постом читав серед церкви "Большое повечеріє", а на шостім тижні не тільки "Нескверная, несоблазная", а й "Полунощницю" й навіть "Часи". Совгирь давав Тарасові додому богослужебні книги, отже хлопець мав змогу підготовитися до кожного наступного богослужіння, прочитуючи, а то й виучуючи напам’ять усі потрібні тропарі, кондаки, стихіри, сідальни, канони й т.і.
Але найбільша честь — це все ж "Апостол". Хто дійшов "Апостола", той міг вважати себе на вершках сільської шкільної навуки. Так от Тарас підійшов ідо цих вершин.
З приязні до хлопця Совгирь почав учити Тараса премудростям читання "Апостола". Показував, як стояти (виставивши одну ногу вперед), як розпочинати, де робити передихання, де понижати, а де підвищувати голос, яким тоном і темпом іти, як найефективніше взяти фінальний мотив, а потім, закінчивши, поклонитися мирові на три боки.
Тарас переймав швидко і вже добре вмів читати у школі перед хлопцями. Але Совгирь був художником і не міг випустити на суд людський недокінченого твору. Тому ще й ще підучував Тараса, щоб випустити вже цілком бездоганно. Зрештою мав тут свою приховану мету. Коли отець Григорій почує, як то добре
Шевченків хлопець читає "Апостола", то вже напевно мусить подумати: "Ні, таки з нашого дяка добрий учитель; не буду я його міняти на стихарного —нехай собі, здоров, дякує".
Та хоч ї добре Тарас вивчив усі маніпуляції, але коли виступив серед церкви з "Апостолом" у руках, то таки дрижаки добрі напали. Коли тремтячим голосом узяв перші ноти, сам себе не пізнав. З-за завіси виглянуло лице отця Григорія —і Тарасові здалося, ніби батюшка підбадьорююче кивнув головою. Може, цього й не було в дійсності, але так Тарасові здалося й він осмілів.
Чим далі, читав краще, краще. Совгирь стояв на криласі й усмішка застигла на його обличчі. Люди теж слухали з приємністю, отже, коли Тарас скінчив, то, правда, не розітнувся грім оплесків, але в атмосфері відчулося, що всі задоволені. Голосніше заспівав^хор на криласі, люди наче зашепотіли зі схваленням, дим кадильний веселішими хмарками постелився по храмові, а Тарас, мов не в собі, пішов на крилас.
Щось йому говорив, схилившися, на вухо Совгирь, але Тарас не чув. В голові наче дзвони гули, серце билося радісно й руки тремтіли.
А вихід із церкви — то вже прямо був тріумф якийсь. Старі люди підходили, гладили по голівці; якась бабуся совала шажок у руки, друга бубличків. Тарас соромився брати (він же не старець), але йому ласкаво, привітно говорили:
— Бери, бери, хлопче — чого там. Це тобі за те, що так добре прочитав.
А Совгирь так уже прямо не знав чим і ублажити свого ученика.
— Ходім до школи — я тобі яблук мочених дам. Мені принесли учора.
Але у Тараса було інше на думці. Він пам’ятав оту книгу в зеленій оправі
з кунштами, яка трохи не призвела його до гріха. Хвилюючись, звернувся до Совгиря:
— ботіпе та§І8Іег... Я давно... я все... я... мені б хотілося... оту книгу...
-Яку?
— Оту, що в зеленім...
— Хочеш, щоб я тобі подарував?
— О, ні... Я тільки подивитись.
— Подивитись — добре. Навіть можу дати й додому. Тільки щоб не порвав і не помазав. І недовго держи. А подарувати я тобі її не можу.
І дав Тарасові оту книгу семінарської премудрості. Він і сам позабував, що там понаписував за все своє туляче житіє. Якби пригадав, то може й не давав би хлопцеві. Бо там було... та всього там було...
А Тарас ніс книгу додому, як святиню. Та як почав розглядати, то забув і про їжу, і про все на світі.
II
На першім аркуші з найбільшою ретельністю було виписано великими буквами:
"Вь сей бомагі віпісанніє разніє псалмы и пъсны Оутьшителніє"
Далі, дрібніше трохи, було виписано остереження:
"Хто отсый псалмы можетъ украсты, то будетъ онъ сто год свинъ из усіого світа и з усъмъ, своимъ нащадкомъ пасты"
Очевидно, первісний замір був цілком душеспасительний, бо на перших сторінках справді виписано було кілька священних піснопіній і "псалмів", тобто просто віршів повчального змісту. Так'на найпершій сторінці красувалася "Пьснь Божіей-Матери".
О, дьво Маріє, пречистая Панно,
Вь порфирь златом одьянна!
На рукахъ держить младенца,
Сина Бога и первенца Со слезами Молися за нами і т.д.
Тут же було намальовано якусь божу матір — не то Остробрамську, не то Ченстоховську, а, може, й не ту й не другу, бо вони обидві "православного походження", а у Совгиря було нарисовано типову католицьку.
Далі натрапив Тарас на досить довгу "Пъснь святым равноапостольнымъ царемъ Борысу и Хлъбу".
Цей вірш носив уже трохи історичний характер.
Яко Каънь Авеля у бы жертву телецъ,
Тако убы Святополкъ братію за столецъ.
О Святополче, прегордий волче!
Братію убив, столця достигнулъ Во адъ.
Тут же було видимо "в назіданіє" виписано "Пъснь о піанствь", де Тарас, між іншими, міг вичитати й такі душеспасительні словеса:
Пріидеть вь домь корчемственной Хмелю закусьмь.
Пропившися, умь загубивь,
Грьшити мусьвь.
Хоть би к нему пришель Отець,
Ал бо и мати.
Аж вонь отъ нихъ, какъ звъръ бъжитъ,
Вина іспивати.
Дуже зацікавили Тараса так звані "хрестові вірші", але на жаль, усі вони були написані по-польському, отже дивився на них, як теля на нові ворота. Втім натрапив на вірш, де міг зрозуміти одне слово "Адам". Аж зрадів, що серед навали незнайомих слів попалося хоч одне знайоме.
Про Адама там іще було. Заголовок був такий: "Имя Адамъ составлено изъ перьвыхъ буковъ, что означаюъ четыре страны свъта по-грецькому"..
І далі, зовсім уже чудними для Тараса карлючками було написано:
А — восход
— запад
— север
— юг
Тараса щось немов кольнуло. Серце заколотилося... почув подих чогось нового і... страшного. Мов похилився під чиїмсь примусом і мусів заглядати у темну бездонну прірву.
Досі все було просто: Бог создав увесь світ, сотворив також Адама й жону його Єву. І дав їм, як і всьому живущому, імена.
А от із цієї книги виходить, що ім’я Адама складено штучно, з чотирьох перших літер чотирьох грецьких слів. Не міг же Бог таким ділом займатись —значить ім’я Адаму дали люди, а не Бог... Зрештою, якби й Бог — то чому саме по-грецькому? Хіба Бог говорив по-грецькому? Бог говорив... а по якому ж Бог говорив?.. І чим?..
Він же дух, язика у нього не повинно бути... А якщо він говорив, значить був язик... А як був язик, то було й усе — і...
Холод пройшов по всьому тілу Тараса. Страх його напав — і він скоріше шарпонув кілька сторінок далі. От попалася "Обтека домовая болілая"
Очевидно Совгирь намірявся виписати усю "обтеку" в напутствіє на довге своє житіє, але не вистарчило терпіння. Не вистарчило його й у Тараса на читання статей як от:
"Апоплексія немощь ілі родимец. Апоплексія немощ зьло тяжка и престрашна. Человъкъ одержимый немощію сією..."
Ні! Се нецікаво. Вже далеко цікавіший розділ:
"Одъ пужару. Способ дьячка села Семіоновки Пирятинского повіту старого Романа.
Взявши вь руки писанку которую первую получивъ на Великдень оббьжать около пожару трижды говоря сиє — Во имъя отца и проч. Огню Лавриче! Какъ твоя жона на залъзных сковородахъ испеклася, какъ вона не шумъла и не стогнала и не болъла и своей сылы не розширяла, так и ты огню Лаврыче своей сылы не розъшыряй и большъ не горы и не шумы по сей часъ и по мои слова. За кождымъ разомъ сказать Амънь девьять разовъ."
Це була штука корисна й Тарас прочитав аж тричі, щоб завчити напам’ять.
Далі теж були підходящі речі. От, наприклад, средство проти зурочення рушниці.
"Ружжа нихто не зурочить ежели вбывшы птыцю крука выйняты жовч и оною вымазать ружію."
Або, скажім, засіб, щоб тютюн добрий ріс. І невелика штука, а треба знать. Виявляється дуже просто: "Сажаючи оной полити тилко одынъ разъ и сказати: "Нехай тебе чортъ большъ полыва, а не я". От і все! І тютюн виросте такий, що куди тобі!
Це все було таке потрібне, що Тарас охоче й собі переписав би, але у нього не було паперу. Тому почав усі ті поради виучувати напам’ять, але не міг подужати, бо їх було багато. Тут хоч би встигнути прочитати. І Тарас гортав, зупиняючися на самих цікавих річах. От натрапив:
"Полътика свъцкая отъ иностранныхъ вкратцъ собранная. Младымъ прилична, всъмь же вообще благопотребная"
Це Совгирь колись оговтувався по цій "польтиці", набував оглади, "для враштєнія в добропорядочному товаристві". Наука тонка.
Там дійсно було багато дечого потрібного усякому совгирю. Тарас іще не знав ціни сій "польтиці", бо не мав у ній потреби, але й йому було цікаво прочитати хоч би таке:
"Вистерегайся пилно рухати раменами, лопатками ань руками тихъ частей тьла дотикайся, котримь завше покритымъ быти принадлежитъ".
"Не чини великого шуму, витираючи нос, до того заживай хустки завжди. А вичистивши нось, не зазирай вь хустку".
"При столь не утирай серветою поту зъ лица ань носа ань тарелки".
"Не кихай ань плюй предь других, не викидай слини далеко одъ себе албо на стьну але чрезъ окно на улицу. А тоє, що сплюнешь, розотри ногою".
І так далі до найменших деталей. Тарас, втім, не дочитав до кінця, бо йому попався на очі вірш, а вірші завжди зупиняли його увагу. Вірш був дуже делікатний і з перших же рядків подобався Тарасові.
Пойди прочь! Не досаждай мнь, молодець!
Я привикла здьсь пасти одна овець.
Скучно было мнъ одной здьсь жить весной,
Так тогда ты не пришель гулять со мной.
Теперь видишь, какъ худа стала, блъдна.
Оттого что все весной біла одна.
Пташки другъ ко другу притулялись,
Обнимались, цъловались.
Вижу я, что и тварь можетъ любыть И вездъ съ подругомъ своимъ жыть.
Тарасові дуже подобався цей вірш, хоча чим саме, він не міг би пояснити. Прочитав кілька разів і знав напам’ять.
А далі пішли вже такі вірші, що Тараса почало кидати в краску.