Вона була висока й, видно, десь там мала вихід для диму, бо він не осідав низько.
Олекса поліз у другий кут і витяг звідти бербеницю бринзи та бочівочку горілки.
Скоро закипіла вода в казаночку, всипали муки — і вивернули гарячу, запашну кулешу. А коли ще випили трохи з бочівочки — одразу якось стало спокійніше.
— Ой га! Ше нашої не конец.
Олекса заповів, що пересидять тут деякий час, поки Пшелуський заспокоїться. Побачить, що варти нічого не досягли, подумає, що Довбуш або вбитий де, або втік.
— Побігає, побігає за нами… Він і не знає, шо нас лише трохи.
Опришки засміялися. Їм було приємно відчувати, що от їх тільки троє, а за ними ганяються сотні, не сплять ночей, виставляють варти, тоді як вони, опришки, сплять собі спокійно у сухому.
Олекса багато оповідав молодим хлопцям із того багатства, яким наділив його Кралевич. Дивувалися леґіні непомалу всяким відомостям з астрономії, фізіології й усяких інших наук. Дещо було таке, чому можна було вірити, а дещо таке, що вислуховувалося з пошаною, а потім підморгувалося товаришеві — шос брехнув наш втаман легко… Наприклад, земля крутиться. Та який дурень міг би тому увірити? Таже ми усі попадали би…
Зрештою і сам Олекса, хоч і вимовляв ті слова твердо, а все ж, рахуйте… єкби то сказав чоловік… шо вно, варе, так… лише…
Показував дива своєї печери. Насамперед звертав увагу на тихий, але безперестанний шум, який не вгавав день і ніч. Ніби десь тут текла велика ріка й хвилі її вічно хлюпощуться об скалисті береги.
Потім вів хлопців у глибину печери. Там одтикав якусь діру, закладену галуззям, шуваром, мохом.
Відкривалася дірка, й звідти одразу починало віяти холодом. Шум води ставав виразним і цілком оприділеним: десь тут тече у темноті вода.
Лізли туди в діру і вилазили в іще більшу, прямо вже величезну печеру. Олекса наказував обережність.
— Дивітси тепер під ноги…
Хлопці зупинялися — і з острахом відскакували. Прямо під ногами розверзалася якась бездонна прірва. Шукали гілляк, бо Олекса казав, що натягав сюди дерева. Світили вниз, але не могли освітити нічого: чорна бездонна яма не показувала нічого, окрім тьми.
Попробували кидати туди запалені гілки, але вони швидко гасли на льоту.
— Каби так смереку запалив та кинув…
— Нічого не буде, — відповідає Олекса. — Я пробував усєко — гасне оннаково. Таке галузє–сми метав, йке принести міг — нічо. А лізти нема єк, я теж пробував.
— А єк ти знав за цесу печеру? Сказав ті хто?
— Ні. Я самий ї знаю. Зимував я ту.
— Ов!.. Таже страшно.
Довбуш посміхнувся.
— Чому? То же не страшно зара.
— Зара ту люде… А йк самий — не був би сми тут анізащо.
— Ано–ко, дивітси теперка ішє.
Довбуш узяв великий камінь і кинув його у безодню. Камінь летів досить довго і з силою бухнув у воду. Чути було, як піднявся фонтан бризків, і вони потім дзвенячи падали назад у воду. Було якось і солодко, і жутко.
Хлопці самі почали шукати каміння й кидати його в безодню. Олекса відвалив величезну брилу й держав її на гостряку.
— Ано–ко дивітси тепер…
Пустив руку — і здоровенна каміняка рванулася вниз. Гахнуло так там десь унизу, що Орфенюк аж ухопився за Олексу.
— Пху… — аж сплюнув Баюрак, скидаючи з себе несподіваний напад страху. — Такого шє–сми й не вигів ніколи.
— Ого! Я ту такі печері у Чорногорі знаю, шо ше дивніші.
Так просидів Олекса із хлопцями коло двох тижнів. Сиділи би, може, й ще, але харчів не стало.
— Тепер уже, видев, мішєнники поприганєли худобу на полонини — мож коло вивчєрів харчуватиси.
— То не є безпечно. Вівчєрі можут дати знати своїм ґаздам, шо ми проходили й так нас мало.
— Нічо, нічо. Тут ґазди все такі, шо мож вірити. Семер–динюк Василь, Митник… Сі не зрадє.
Коли вилізли на чисте повітря, була ніч. Як Олекса пізнавав зміну, хто його знає, а тільки не вивів хлопців серед дня.
— Бо то тра приховати. Може, шє си здаст, — і привалив діру каменем. Тепер і хлопці, прийшовши сюди самі, навряд би серед мільйонів кам'яних глиб знайшли саме ту, що треба відвалювати.
Широко розкривалися груди, вливалося через них цілюще повітря до організму, мов повна ріка несе дари свої великому морю. Над головою ясніли зорі. Співала ота особлива полонинська тиша — і хлопці якось заспокоювалися. Останніми часами все так тривожно: нічні засідки, погоні, небезпека… Тільки сила Олекси, його уміння ні на хвилину не губитися — тільки се держало хлопців.
Аби не дразнити полонинських собак серед ночі, полягали тут — перепочити до рання.
Довбупі не ліг обіч хлопців, а пішов деінде. В печері лягали всі разом. Там інші закони.
Коли опришки прокинулися, сонце вже зійшло. Полонина була зовсім не та, якою вони бачили її, коли заходили до тієї своєї печери. Трави зеленіли кругом, ніде ні шматочка снігу. Вгорі літав орел. А ще пройшли трохи — і вчули голос трембіти. Олекса прислухався.
— Се на Семердинюковій полонині, — визначив він. — Ігім туди.
Вівчарі стріли хлопців із погано скритим страхом, але скоро заспокоїлися, побачивши, що лихого нічого не буде.
Олекса розпитував, чи стоять іще патрулі й де сам Пшелуський. За Пшелуського вівчарі не знали, що ж до патрулів, то говорили, що їх видано–невидано по всіх селах. Та всіх чіпають, вирви вимагають. А не даси — б'ють.
Олекса звернувся до Орфенюка:
— Ано скоч подивиси, ци не йдут наші леґіні.
Орфенюк, не розуміючи, витріщив очі. Баюрак був догадливішим.
— Зара піду.
І побіг. За якийсь час прийшов.
— Не видко. Видев, на інчу полонину пішли.
— Но, най ідут. Вни знают, шо ми тут. Єк треба буде — який прибігне.
І жили тут наші кілька день.
Ватаг посилав у село одного з пастухів. Олекса міг думати, що хлопець, не дивлячись на всі накази, може комусь сказати, що от на полонині Довбуш. Тому перед відходом пастуха звернувся до своїх хлопців.
— Но–но, йгім до товариства та треба й нам посуватиси на села. Доста ми вже ту бавили.
Хлопці прощалися з пастухами і йшли. Але не на села, а далі на полонини. Так пожили трохи у Валищука Василя, потім у Митника.
Коли Митникові його вівчар переказав, що Довбуш гостить у них і легко його можна піймати та дістати обіцяну нагороду, Митник вилаяв дурного вівчара й звелів мовчати.
— Як вернеш, то Довбуш буде ше у нас, то лиш іскажи, що я просив, аби моїх кітлів та рушниц не брав. Най їдє, шо хтє, най б'ют баранів — то все байка. А без кітлів та рушниц я каліка.
Але доки ж так сидіти на полонинах? І Олекса рішив іти. Втрьох не трудно буде прохопитися через які хочеш патрулі.
Оповів хлопцям свій план помсти.
— Єк свої вже на нашу голов важут, то вже… Треба їм показати, шо то є. Ігім почерез Скупову на Річку, там затнемо Дідушку. Витак Мочернака, витак Дзвінчука у Космачі. Най си варуют. Я їх не займав… Я не ходив на їх вівці, на їх добро… А тепер — най си начювают…
XXV
Пан Пшелуський теж почував себе погано.
Головне, що занадто він хвалився, виступаючи проти Довбуша. Казав навіть, що відчуває певну образу гонору, що його, полковника, посилають проти якихось хлопів.
— Чи моя шабля не пригодилася би проти шведа або москаля, що її пан гетьман коронний уживає на якогось хлопа? На хлопа треба йти з нагаєм, а не з шаблею.
Потішав себе тільки тим, що це буде недовго…
Коли трапилася та перша удача, пан полковник набундючився надміру, але його кум усе зоставався на небитих позиціях скептицизму.
— Ну що з того, що ти піймав п'ятьох? Півтораста вас душ два місяці їздили і п'ятьох піймали. По тридцять душ на одного опришка. Признайся, що хвалитися тут іще нема чим. Тридцять озброєних кінних їздців, дістаючи повне і немале утримання, змогли піймати за два місяці рядових опришків. Та навіть і не опришків, а новачків, які ще й пороху не бачили, ще не вступали до ватаги Довбуша. Їх би пустити треба, а ви їх повішали. А сам Довбуш із своєю гвардією цілий і давно вже замість страчених п'ятьох має свіжих двадцять п'ять леґінів.
Пан полковник знову сердився, знову вихвалявся. Але коли минув рік — а Довбуш на волі, минуло два — а Довбуш на волі, і третій вже розпочався — а Довбуш усе ще на волі. Тривога почала заповзати в серце пана полковника, як би йому не пришили союзу з Довбушем.
Пан полковник признавався вже часом, що прямо тратить надію.
— Того зухвальця от–от уже тримаю в руках, а він як вуж вислизне і знов розбиває.
Я маю відомості, що він тут, обставлю своїми всі дороги, стежки — а він чорт його знає яким способом виховзнеться і вже розбиває десь далеко в тилу. Прямо сатана якась, а не чоловік. Два роки я за ним ганяюся, розіб'ю його хлопців, позабираю, повішаю — а він усе на волі, усе наче сміється з мене. І я вже, коли хоч, прямо не знаю, чи я таки піймаю його колись. Хіба, може, яким трафунком.
А оце почув пан Пшелуський про змову багачів гуцульських, так і зовсім йому це не подобалося:
"Та й справді. Як вони організують своїх гуцулів, таких, що їм ні указ, ні всякі там молдавські та угорські кордони, що не заявлять, як мені смоляки: "Ми втомилися й більше не можемо…" — а підуть із метою чогось добитися. То це ж вони, чого доброго, й піймають отого славного Довбуша… А я два роки ганявся за ним. Тоді до Станіслава хоч і не показуйся. Засміють, навіки засміють…"
І пан Пшелуський рад би розірватися, рад би подвоїти, удесятерити свою енергію, аби тільки не дати вирвати у себе трофей, але що тут можна зробити? Нащо тут придасться збільшення енергії? Узяти порожнє колесо й замість десяти оборотів закрутити його на сто — все одно толку не буде.
— Що можна ще зробити? Таж виступив, як ще сніг був. Ще опришки висиджувалися собі десь по своїх сховках, на шкірах, а ми вже лазили по полі у снігу, ставили патрулі, ночей не спали, стежили — а його нема. І чую, носом чую, що він тут, що нікуди не пішов і тільки дратує мене, не даючи знака. Ну та добре — я все ж тебе перехитрую.
І рішив звинути всі патрулі, дати Довбушеві можливість проявити себе, аби хоч таким чином напасти на слід. А тим часом звідати отих багачів та подивитися, чи справді у них там що серйозне, чи дійсно вони такі вже небезпечні "союзники".
Може, я даремно й турбуюся. Може, й у них так само ні чорта не вийде, як і в мене.
Ясинівський патруль доніс свого часу, що бер на Краснопіллю знесла вода, отже, потрапити на той бік можна лише устєріцьким мостом. Але це не був вихід, бо устєріцький міст стояв понижче того місця, де сходяться Білий і Чорний Черемоші, отже, мостом потрапиш хіба на Довгополе, а на Краснопілля якби хотів, то треба знову–таки переправлятися через Білий Черемош, йти без дороги по непрохідних скелях.