Озеряни й правда вміли кожне ім'я перевернути так, що з нього народжувалися цілі розсипища імен-супутників, утворювалися гірлянди, вінки з допоміжних імен довкола, сказати б, основного, так, для прикладу, звичайне Карналеве ім'я Петро, що, як відомо, означало ще в греків не що інше, як камінь, виявляється, приховувало в собі такі багатющі поклади ласкавості, ніжності, лагідності, що малий хлопець аж пашів лицем, коли його дорослі називали, кожен залежно від своєї душевної щедрості. Батько звав Пет-.
риком, тітки, батькові сестри,— Петюнею, сусіди — дядьки — Петьком, бабуся — Петею, старші за нього хлопці казали зверхньо: Петь, дівчата обмежувалися всього лиш двома звуками Пе, але "е" вимовляли протяжно, ласкаво, так ніби закутували його, в той м'який звук або обіймали своїми ласкавими руками, люди мовби заповзялися перетворити твоє життя на свято, творячи зі звичайного твого імені якесь суцільне сла-вохвальство: Петрусь, Петрусик, Петюник, Петюнчик, Петю-люня, Петюлюнчик, та, на жаль, життя має не саму лиш привабливу сторону, іноді повертається до тебе й суворістю, тоді стаєш просто Петром, Петрякою, Петрилом, Петрунякою, Пет-риндею, Петярою, Петрюкою, Петрієм, Петриндієм.
Будь вдячним і за добре, й за лихе, і за ласку, й за суворість, бо отак, перекидаючи, мов вальок глини з рук м'яких і добрих в шорсткі й грубі, а тоді знов до ласкаво-обережиих, зліпили з тебе те, чим ти є нині, і кинули в безжальні води життя: пливи, борсайся, випливай. Єдина ж міра вдячності: пам'ять.
А те давнє село його дитинства мало такі незглибні скарби для пам'яті, що Карналь нічого не міг забути з минулого навіть тоді, коли давніх Озер нестало, коли в тих місцях розлилося Дніпродзержинське море, а в степу, біля маленького хутірця Педанівки, народилися Озера нові, вже й не звичне українське село, а щось чи то голландське, чи французьке, щось із найвищих світових стандартів: геометричний малюнок вулиць, цегляні будинки, телевізійні антени, мов поменшені копії ейфе-левих веж, колонада Будинку культури, просвічені сонцем поверхи середньої школи, трансформаторні будки, водогін, газові плити, розплановані буйнолисті садки, а між ними покрівлі червоні, зелені, білі, і в таких прекрасних зіставленнях, ніби той, хто їх фарбував, щоразу вибігав на Просяииківську гору, щоб добирати якнайгармоиійпіших сполучень барв. Це було село з мрії, воно відкривалося, щойно ти переїхав через Просяииківську гору, довкола розливався широкими хвилями степ, який далі обривався, а село лежало в степу, точно й дбайливо покладене між горою, яка затуляла його від стугонливих степових вітрів, і безмежним колгоспним садом, що розгонисто застиг понад обривистим спуском до безмежного, як світ, простору, який був колись давніми Озерами, а тепер суцільною водою, морем, могутньою й загрозливою стихією, яка проковтнула все минуле, все, що було, але безсила була супроти людської пам'яті, яка, єдина, володіє загадковою здатністю воскрешати цілі світи, землі й тисячоліття. В Карналевій пам'яті оживали люди, вже давно вмерлі, зниклі навіки стежки, якими ходив до школи (ті стежки так дивно біліли навіть у найщіль-нішій темряві, що їх, мабуть, видно було навіть із космосу), затоплені дороги, де він уперше в житті побачив чорний гримучий мотоцикл, а на ньому Йосипового Грицька, шелестіли вирубані Пудові осокори, коло яких хлопцем пас корови; згадувалися білі високі хмари над степом, коли.він, бувало, носив батькові в поле обід, позираючи то на небо, то в книжку, яку завжди читав на ходу; ще й через сорок років міг би сказати, який вітер віяв у весняних байраках, коли вчителька природознавства повела їх на екскурсію І Грицько Олександров у берестах поцілував Офанову Тоньку; приходили в його пам'ять навіть усі ті тварини, яких уже давно не було на світі і яких, здавалося б, ніхто й ніколи не мав би згадувати: Михайлів вороний жеребець, що ганявся за дітьми, Бувтринова безрога корова, чорний скажений собака, якого дядьки гнали побіля церкви з випущеними рожевими кілечками кишок, і кишки волоклися по пилюзі, й пес ішов покірливо, понуро, тільки по-блимкував закривавленими очима на дядьків, що суворо обступали його з вилами в руках, і псова смерть холодно вилискувала на кінцях гострих ріжків.
І все це було мов живе, мов справжнє, стежки почувалися під ногами, шелестіло листя на давно зрубаних осокорах, тепло горнулася до ніг вода в Брідку, де вони малими ловили раків, тріскотіла молода крига на Поповім ставку, де колись провалився Карналів батько Андрій Корнійович, горіла й досі Миронова хата, яку запалила вночі блискавиця, й хата палала серед потоків дощу з такою червоною несамовитістю, що здавалося, ніби на тому місці прогорить і земля до найглибших її надр; хрипко дихали в залитих росою травах деркачі, лелеки мостили гніздо на неіснуючій Максимовій хаті, галич гамірливо обсідала високі дерева довкола церкви, спаленої ще фашистами, але вцілілої в Кариалевій уяві; загрозливе протиріччя між неконтрольованою стихією згадувань і точно спрямованою життєвою діяльністю виникало для Карналя щоразу, коли він приїздив у гості до батька. Справді-бо: половину свого життя мріяти про згармонійований, впорядкований, прекрасно розпланований світ добробуту й краси, прагнути, щоб усі села стали такі, як його нові Озера, битися за оптимізацію життя у всіх його виявах і забувати про все, щойно опинившись перед тим простором, де минуло твоє дитинство, хапати за руки озерян, зазирати їм у очі, допитуватись: "А пам'ятаєте оте? А згадайте, як..." Карналеві однолітки, старші й молодші озеряни трохи подивовано сприймали вперте повертання дідового Андріє-вого перевченого сина до давно забутого, вигукували, не змовляючись, казали завжди те саме:
— Та що ти, Петрусю, оті стежки, хати та осокори! Ти ж подивися, як зажили! Нам аби оце ще хоч год шість-вісім так пожити, то хоч умирай! Живемо і не віримо досі.
Щоразу на честь синового приїзду старий Карналь скликав гостей, сідали за столами, поставленими у виноградовій (виноград у Озерах!) альтанці, піднімали чарки, молодші міцно кректали, червоніли міцними шиями, по-яструбиному тягнулися до закусок, а старі розчулено зволожували очі, безрукий Якії) Гармаш усе хотів обійняти діда Андрія своєю і-диною рукою, яку зумів вихопити з фронту, вигукував:
— Як гарно, брате Андрію, що ми й досі живем па світі 1 І тоді вже всі починали згадувати: хто не прийшов з війни,
хто вмер смертю своєю, а хто насильницькою, кого вбито, хто втонув, замерз у степу, згорів, учадів, отруївся. І Карналева пам'ять знову мандрувала в минуле, вихоплюючи звідти то одного, то другого, то Васю Бандея, що в сорок першому побоявся добровільно йти разом з Петьком на фронт, а в сорок третьому був мобілізований і загинув на тім боці Дніпра, ще й не встигнувши одержати обмундирування й гвинтівку; то Ванька Кіптілого, що писав, єдиний з-поміж десятикласників їхніх, вірші, а на фронті став кулеметником і сам десь тримав цілу роту фашистських автоматників, поки й не зрешетили його кулями; то Іллюшу Приходька, який не дуже любив учителя й сидів по два роки мало не в усіх класах, а на війні став капітаном і приїхав у сорок п'ятому весь у орденах і в медалях.
Десь у страшній далині ледь мріяв Микола Цуркін, перший механік і перший, сказати б, математик у їхньому селі, бо ніхто в тих краях до нього (та, мабуть, і після нього) не вмів так невимушено поводитися чи то з найскладнішими механізмами чи то з незбагненністю чисел. Найскладнішим механізмом на ті часи в Озерах був, ясна річ, отой настінний годинник, з двома гирками, що все кудись поспішав, широко ступаючи невтомним маятником, але так нікуди й не доходив, лишався на стіні, а коли й доходив кудись, то до своєї зупинки. Щось у ньому заїдало, щось вичерпувалося, завмирали латунні трибки й коліщата, безсило звисав маятник, безглуздою недоречністю вражали мідні ланцюжки з мідними гирками. Господиня бідкалася, що поламалася така цінна річ, билася об поли, те биття об поли ставало чутним мало не на все село, його відгомін доходив і в церковну сторожку, де висипався після нічного сторожування Микола Цуркін, він продирав очі, городами й левадами навпростець, так ніби боявся конкуренції, поспішав до тої хати, де так несподівано й безпричинно відмовила техніка, перед порогом довго сякався і витирав чоботи й носа, входив до хати, вітався, сідав на ослін коло столу так, щоб годинник мати за плечима, показував туди підкористо загнутим, жовтим од тютюну пальцем, зморгував до господині:
— Стало?
— Та стало ж, стало, бенеря його й знає, чого воно стало,-— бідкалася господиня, змащуючи пірцем, умоченим у розтоплене масло, й перевертаючи на сковороді смачний плескавий пиріжок з сиром, схожий чи то на великого карася, чи то на бубнового туза, чи то на ту геометричну фігуру, яку Цуркін бачив на церковних вікнах з кольорового скла, але не знав, як вона може називатися. Та й що там фігура? Пиріжок є пиріжок — ото й усе, а ще коли до нього густої сметани, та чвертку самогону, та...
— То забрати? — вже голосно скивував Цуркін на годинника.
— Еге ж, еге ж, коли ваша ласка, Миколо!
— Значиться так,— доплямкуючи пиріжок, вимазуючи з миски всю сметану, ще раз пересвідчуючись, що ні в чарці, ні в плящці не лишилося ніяких оденків, казав Цуркін,— механізм я заберу, а поки ремонтуватиму, то ти, Векло, чвертку мені щодня, та десяток яєчок, та сала, та паляницю...
Жінка, перелякана його незбагненною технічною мудрістю, лиш мовчки покивувала, стежачи за тим, як Микола вміло розгвинчує щось у годиннику, знімає циферблат, зблискує мідним і сталевим, дбайливо загортає все те складне начиння в брудну хусточку, що її дістає з власної кишені, а не просить у хазяйки, як це зробив би якийсь там голодранець,— сказано: чоловік коло церкви, батюшку щодня бачить, благословення приймає, весь у мудрості.
Лагодження тривало, поки ламався годинник ще в когось. Тоді Цуркін приходив до Векли з невеличким вузликом у руці, клав той вузлик на стіл, розв'язував, висипав на стіл коліщатка й трубочки, розводив руками:
— Розгвинтитись розгвинтилось, а згвинчуватися не хоче.
— Та як же? Що ж воно тепер, Миколо? — бідкалася жінка, а Цуркін був уже коло дверей і кидав звідти суворо:
— Сказано ж: не згвинчується!
Всі знали, що в нього— ніколи не згвинчується, але всі давали йому лагодити зіпсовані "ходики", всі годували й поїли Цур-кіна, бо кожен потай сподівався на чудо: а ось же ні в кого не згвинчувалося, а в мене згвинтиться, отоді всім покажу!
Ще вільніше, ніж з технікою, Цуркін поводився з математикою.