Але Дмитро зрозумів уїдливий натяк і так подивився на Варивона, що той зразу ж примирливо заговорив: — Може ж бути, що в цьому році менше перепаде на трудодень.
— Ат, покинь свої витребеньки. Бачу тебе наскрізь... Знаєш добре: заробимо і на хліб, і до хліба, тому і не треба кланятись лісовикам, ходити по їхніх п'ятах, підмогоричувати... Мало радості в такому занятті: і перед собою, і перед всіма якусь провину чуєш. Везеш той сніп і очі перед зустрічними опускаєш, неначе з краденим їдеш... А тепер, подивись, як виросли ми! Сила колгоспна вивела нашу долю на берег щастя.
— Вірно, Дмитре! — аж зупинився Варивон. — Без колгоспу розтеклося б наше життя по чужих руках. Це на власній шкурі відчув, коли наймитував... Вибились тепер в люди... Ти знову, кажуть, із Крамовим зчепився?
— Ну його... чорта кислоокого! — раптом розсердився Дмитро і для чогось взявся за остя, хоча іще не випливли на плесо.
— Як же так можна начальство крити? — начеб заступився за Крамового.
— Свинячий хвіст він мені, а не начальство. Я б таке начальство у три шиї гнав од колгоспу, щоб людей не баламутив. Ох, уївся ж він мені в печінки. Він тільки що-небудь почне казати, а мені уся середина, як панчоха, вивертається.
— Чого ж, він непогано вміє говорити.
— Насобачився. Та що б він не базікав, я знаю одне: в нього янгольська розмова, та чортова думка. То чоловік не наш.
— Це ти вже, значить, перебільшуєш. Насолив він і тобі, і селу немало, але, подивишся, наче старається, в усе заглядає. На зборах завжди виступає.
— Хитрий лис. Уміє в очі оману пустити і словом, і видимістю діла. Ти не помітив, що цей крамар тримається серед людей, як справжній пан. Яка бундючність, пиха. Він ще й досі думає, що навколо нього самі дурні, затуркані, скручені злиднями дядьки, а він велике цабе.
— Така жилка є. Що ж — начальство.
— Та не це мене найбільше обурює. Обурює те, що нічого нема в нього святого. І коли він на зборах починає говорити про любов до своєї землі, Батьківщини — це для мене такою образою віє, що кулею вилітаю з колбуду. Він так говорить ці слова, наче насміхається з усього найдорожчого нам. А от по формі все правильно, всі слова рівно лягають. Гучним реченням він таку порожнечу прикриває, що аж ножем тебе в грудях ріже. Тут тільки душею фальш можна почути.
— Може й так, — погодився Варивон. — Я теж не раз почував, що так говорити про найдорожче не можна. Це насмішкою звучить... За що ж він напав на тебе?
— За гречку. Захотів, щоб я насіння своєї бригади зміняв на сортове. От і тут у нього все витримано по формі: мовляв, за підвищення врожаю, за гатункову гречку борюсь. А насправді це одна досада нам. Я по зернині відібрав місцеві сорти, які у нас найкраще родять. Ну й пішла колотнеча... От дурний, що погодився бригадиром стати. Будь воно, те бригадирство, тричі неладне. Печінки не гриз би собі, менше було б клопоту. Робив би потроху, та й годі.
— Хм. Некрасиво це в тебе виходить. Відсидітись за чиїмись плечима легше всього. А тобі за корою гріх заховуватися: землю знаєш як свої пальці. Колгоспники поважають тебе. Тільки мовчазний ти на людях страшно. Вовкуватий.
— Покинь ти мені проповідь читати. І без тебе на душі оскомина ходить. Тут чоловік до радості, як пагонець до сонця, тягнеться, а йому очі приском печуть... Ти знаєш, як почав мені Крамовий мораль вичитувати, ледве витримав, щоб не потягнути його істиком.
— Іще чого бракувало. Тримай себе, Дмитре, в руках, бо за дурну вдачу чорт зна куди можеш попасти.
Він мені наукою почав на людях очі пекти, а сам в тій науці як баран в книзі розбирається. Тільки й щастя того, що добре говорити уміє, під усе підведе хитророзумні висновки, заб'є баки розумними цитатами, що й справді, подивишся збоку, наче правильно чоловік говорить.
— Чим же воно кінчилось?
— "Я, — каже Крамовий, — викличу нашого зава хати-лабораторії, і він тобі доведе, які сорти треба сіяти". Найшли кого викликати, відповідаю. Шевчик з якого часу на мене зуби точить. Ви контрольно-насінньову лабораторію запитайте...
— Викликали Григорія? — зацікавлено запитав Варивон і аж гребти перестав, щільно притискаючи весло до обшивки.
— Викликали, — несподівано усміхнувся Дмитро. — Вислухав він Крамового, подивився поверх мене на стіну і почав тобі вичитувати, прямо наче із книги: "У наших краях є кілька місцевих популяцій, що дають кращі врожаї, ніж відомі гатунки. Із них ми будемо створювати високоврожайні нові сорти. Товариш Горицвіт стоїть на вірному шляху", — знову подивився поверх мене... Не сподівався на такий захист... Тихше під'їжджай до берега. Ат, чорті Повільніше греби.
Після необережного плеску весла попереду лунко вдарила щука, і розколихана вода загойдалась в хисткому жовтуватому відсвіті ліхтаря. Дмитро, перехопивши обома руками остя, напружено вдивляється в прибережну смугу води. Ось між чорним покрученим корінням він помічає витягнутий навскіс, грубим кінцем до поверхні, темний штурпак. Відчуваючи, як холоне всередині, Дмитро трохи подається вперед, на мить застигає і раптом блискавичним ударом вганяє остя в глибінь.
— Поов! — злякано і неголосно обізвалась ріка. Варивон закам'янів на кормі, до болю стискаючи відполіроване руками весло. Здається, поволі-поволі товариш підіймає довге держало. Звиваючись, по воді лунко вдарив темний хвіст, і Дмитро кидає в човен остя з нахромленою щукою.
— Єсть! — схоплює рибину обома руками Варивон і здіймає її з гострих крицевих стрілок. — Добрий щупачок попався. Поплюй, Дмитре, щоб удача була.
— Не треба, — всміхається Дмитро і стирає з чола холодні бризки, що злилися з дрібними краплинами поту.
Знову ледве чутно плюснуло весло, і човен безшумно, як тінь, поплив понад берегом. Блідувате сяйво колишеться по воді, зрідка освітлюючи вербові котики і пучки трави. Не скоро Дмитро помітив темний навскісний обрис і легким та сильним ударом пустив остя поміж плетиво прибережних корчів. Міцно забилася риба в глибині, метнулась од берега, аж потягнула чоловіка за собою. Гойднувся човен, і хвиля хлюпнула через верх.
— Чорт! — вилаявся Дмитро і з напругою потягнув до себе остя.
— Оце так щука! — в захопленні вигукнув Варивон, коли велика риба, напівпересічена остям, почала дужими ударами хвоста, неначе коряком, вихлюпувати воду з човна. — Дмитре, погреби ти. Хочеться і собі попробувати рибальського щастя.
— Не витримав? — обережно переходить на середину. Захитався човен, і Варивон, тримаючись руками за борти, переліз на місце Дмитра. І коли Дмитро кілька разів безшумно провів веслом, побачив як під човен почав підпливати чорний обапол. Варивон, також думаючи, що це дерево, недбало опустив у воду остя, і враз сильний удар перехилив човна. Глухо і міцно вистрілила ріка, і величезна щука прожогом метнулась на бистрінь.
— Ах ти, дідько лисий! Ну хто б міг подумати? — вилаявся Варивон. — Ох, і щука ж була! Ну деревина-деревиною. От жаль. Аж серце, значить, під горло підкотилось. Ах ти, чортова віра. Ну що було б догадатися! Прямо не риба, значить, а брус.
І Дмитрові було шкода, що втекла така здобич, проте почав заспокоювати друга:
— Дарма. Така щука могла б і нас, і човен перекинути. Навряд чи витягнули б її. Хватить для нас ще цього добра.
— На таку рибину рідко коли нападеш. Ох, і щука! Всім щукам щука. Прямо як підвалина! — ніяк не міг заспокоїтися Варивон.
— Скоро ти вже скажеш, що вона як хата була.
— Добрі тобі смішки з чужої лемішки... Ех, і щука... За ліском човен пішов по зелених затоплених лугах, і кучеряві завитки трави, широколисті пучки кваску, освітлені хистким сяйвом, здавалось, ворушились і підіймались вгору. Тут Варивон убив кількох окунів і дві щучки.
Пізньої ночі поверталися друзі додому. За човном бігли темні береги, тихо зітхала і охкала вода, врозтіч кидалися зорі. І увесь світ, притихлий та багатий, доброю задумою сповивав натомлене тіло Дмитра, заспокоював натривожене серце, розганяв докучливі думи і невдачі. І уже пересварка з Крамовим відпливала в далеку далечінь, як отой підгнилий, похилений стовпець на загаті. І не буденний дріб'язок, а ширший і відрадний світ входив у міцні груди чоловіка.
— Про що думаєш, Дмитре?
— Як тобі сказати? І ні про що, і про все. Бувають такі хвилини. Не помічав?
— Бувають. Як визоріло, — поглянув Варивон на небо. — І година тиха, хоч мак сій.
— Світанок скоро. Це ми вже в село не підемо. Заночуємо в колгоспному дворі, щоб завтра не припізнитися на сівбу.
— І я так було подумав... Переганяєш мене, Дмитре, в посіві!
— Мало на що перегнав. От з сівбою гречки боюся, щоб не запарився. Вередлива рослина, як перебірлива дівчина. Трохи знаю, як біля неї ходити...
— Біля дівчини. Так, ця наука складна, особливо коли біля вередливої...
— Помовч, бо зараз хвостом рибини по твоїх пащекуватих губах звезу... Одна досада — наперед знаю: не дасть мені Крамовий до пуття гречку посіяти, — знову похмурнів.
— Чому так думаєш?
— Він буде гнатись за виконанням графіка посіву, натискати, аби скоріше зерно в землю кинути. А гречку треба сіяти, сам знаєш, в таку годину, щоб вона під "запал" не попала, бо інакше всю твою роботу як корова язиком злиже. Ну і почнеться тяганина. Крамовий очі виїсть, що треба було не ті гатунки сіяти. І вийдеш винен кругом. Ех, коли б забрали від нас того чортового свистуна.
— Ти вже все, значить, наперед продумав, — здивувався Варивон. — Це вже, напевне, не в одну книжку заглянув, з усіма гречкосіями порадився?
— А як же інакше може бути? Занапастити посів — це, виходить, і державу підведеш, і себе обділиш. Та як потім і в очі людям подивитися, коли знаєш, що сам колгоспне добро не зумів відстояти. От прийдуть, скажімо, до нас шефи з заводу. Розкажуть про свої досягнення, про нові плани, а потім товариш Недремний покладе мені руку на плече, як це він робить, вірячи моїм словам і ділу, та й запитає: "Яких успіхів добився, Дмитре Тимофійовичу, чим порадуєш нас?" Що ж мені прийдеться говорити? "Угробив колгоспний посів, товаришу Недремний. Гірше одноосібника угробив". — "Добре ви нам помагаєте", — відповість і обернеться.
— І дуже просто таке може бути. Він усюди загляне, все його цікавить. Ну, і кліпай очима перед народом, — погодився Варивон.
— От і думаю не тільки про графік, а про врожай про більшовицький.