От же і в давнину до вдів недарма ставилися з підозрою… І до вдівців…
— Ммм…
— Ні, я серйозно… Той, хто вижив, того другого, так виходить, ну ніби як не втримав — відпустив… Віддав смерті, розумієш?
— Чшшш… Не думай про таке. Ми з тобою будемо жити довго й щасливо, і помремо в один день.
— Справді? Ти мені обіцяєш?
— Слово-мур. В разі чого, підірвемось одною гранатою.
— Чому ти це сказав? Про гранату?..
— Звідки я знаю. Я взагалі вже спав.
— Бідняточко!
— Ага. А ти мене розбуркала — і, замість зайнятися ділом, стала допитуватись, кого я вбив.
— Чудо ти моє. Поклади лапку от сюди, угу, так добре… Я знаю, що ти нікого не вбивав. Чесно.
— Чесно-чесно? Ти мені віриш?
— Вірю, Адюсь.
— Тоді спімо.
ЗАЛ VI. ОСТАННІЙ СОН АДРІЯНА
І нам буде снитися той самий сон. Той самий сон, моя маленька, — тільки дивитимемось ми його з різних кінців. Ти де, Адріяне? Я тебе не бачу… Я тут. Не бійся. Дай мені руку…
…Вночі гув вітер, і жалібно свистало в продухах, мов плакали гнані над землею сонми занапащених душ. Велетенські ялини над входом до криївки загрозливо метляли лапами навсібіч, загрібаючи повітря, — й Адріянові на мить було здалося, наче то десятки рук із тріском розсувають віття, проламуючись крізь ліс, і в завиванні вітру вчулися, далеким відгомоном, чужинські крики й валування псів. Але то був лиш вітер — "лем вітер", як мовляли прибулі з Закерзоння лемки: ті, проблукавши ціле літо спустілим тереном, серед спалених поляками сіл, де йно здичавілі коти вибігали назустріч людям, вірили, ніби повітря вміє берегти відлуналі голоси, — запевняли, що вітер нерідко приносив ураз із запахом згарища шум великої маси людей: плач дітей, рев худоби, диркотання моторів — всі неомильні звуки 24-годинної депортації, хоча в дійсності тому минав уже другий місяць. Адріян щоразу терпляче тлумачив їм на таке, що тривання звуку без носія є фізично річ неможлива, і навіть малював патиком на землі спектр загасаючих коливань, — одначе останньо й йому подібні звукові галюцинації траплялися дедалі частіше: стоншувались нерви, і це було зле, бо ж попереду манячила ще ціла непочата зима, як мур, через який не перескочиш — який можна долати тільки підкопом, повзком, терпляче скреслюючи в криївці з календаря день по дню… "Вдурію!" — подумав нагло, як зблиском, — і розсердився на цю думку, скочив на стовбур поваленої смереки, перевернувсь, обхопивши його знизу руками й ногами, безсоромно-радісно відчуваючи пробудження тіла з безруху кожним м'язом (чисте дітвацтво, пустощі, таже міг би перейти й верхом, замівши чатинням слід за собою!), — тіло ввімкнулось, умент пригадавши собі давнозабуті навики, поховану десь глибоко в ньому павучо-звинну чотирирукість альпініста, із якою колись, в іншому житті, долало гірські провалля в пластових походах, — це було те саме тіло, пружне й послушне, і вибухом правдивої втіхи було отак по-ведмедячи перекидати його низом по стовбуру, стараючись не порушити налиплої зверху мокрої снігової напушки, — вмить упрілий, загрітий ізсередини здоровим, як із печі, жаром, він доповз до місця, звідки мав скакати в незамерзаючий потік-"теплицю", знов осідлав стовбура верхи й переможно перевів дух, озираючи цілу, підсвічену потемки снігом лісову розпадину з потоком на дні…
І щойно тут угледів, мов батогом по очах, те, чого вони боялися: сніг зрадив!.. Перший, нетривкий і облудний листопадовий сніг, іно перемінився вітер і дихнуло з полудня теплом, — не витримав, подався, і над місцем, де була їхня криївка, виразно виступила на білім відтала, як прохукане вічко в замерзлій шибі, темна земляна вікнина.
Навіть звідси, з віддалі, бачив, як рудіє на ній падолист. А шляк би то трафив.
Вітер їх "всипав", розконспірував. І мала дитина б пізнала, що в тому місці під землею сидять люди й вариться страва, — три години жевріє гасовий вогник, доки дійде каша… Ах, холера. Недобра тут була криївка, відразу йому не сподобалася: неглибоко копана, невигідна (земля сипалася зі стелі й раз у раз шаруділа, напружуючи й без того випружені нерви!), — й на п'ятеро душ таки фатально затісна. Але наразі не мали іншої ради, як засісти тут і вичікувати. А тепер він ішов до міста й покидав товаришів напризволяще — на ласку південного вітру. До обіда мало б відлигнути, зарябіти такою самою ополонковою чорнотою й по інших відкритих місцях, наново тим маскуючи місце їхнього сховку, — повітря (потягнув носом) було вогке, аби лишень вітер не змінився… Але не було ради — небавом світатиме. Мусив іти. По цьому самому мокрому снігу.
Випростав руку з рукава шинелі — й сквапливим рухом, як колись робила мама, коли він ішов уночі з дому, перехрестив зачаєний у передсвітанній недвижності берег із чорною плямою на білім.
І шубовснув у потік.
Чортів вітер! Проклятий вітер!.. Так декламувала їм Гельця — вона силу-силенну віршів знала напам'ять, а він уже позабував усе зайве, чого колись учився, і з дива не міг зійти, змушуючи її читати ще і ще, аби лиш далі тривати зі звуком її голосу, який у темряві, напханій, як міх лубом, духом четвірка звошивілих хлопів (і вона — Вона! — мусила дихати їхнім сопухом!), ллявся й шелестів, мов шовк, мав враження, наче світиться сріблом: то Тичина? направду? отой самий, що нині славить Сталіна й колгоспи?..
Сам він із гімназійних літ волів Ольжича, "Незнаному воякові" — це було про нього: його життя. Але Ольжича замордовано в німецькому кацеті, і зробив це, казали, не хто, як той самий Віллі Вірзінґ, якого він, Адріян, мав зліквідувати ще у Львові в сорок третьому: двічі брався, й оба рази щось ставало на заваді — ґестапівець був мов дідьком заклятий, гуцули про таких кажуть — має "того"… Звідтоді Ольжича Адріян у собі поховав, разом із почуттям вини за невиконане завдання: за жодні скарби світу не став би читати його вголос.
Навіть їй. Ні, особливо їй. Чортів вітер… Іти під таким вітром, правда, безпечніше: не чути по лісі кроків. Але ж то не тільки його кроків не чути, а й тамтих, наколи би йшли, також…
Колись він мав псевдо "Звір" — давно, ще за німців. Потім, коли за "Звірем" стало шукати емґебе, псевдо довелося змінити, але того старого, "Звіревого" чуття небезпеки, що берегло його крізь роки підпілля, він, Богу дякувати, не втратив, і тепер воно скавуліло в нім, як придавлене песеня: цей вітер ніс із собою запах облави.
Зрештою, думав, бредучи незамерзлою водою "теплиці" (метрів зо двісті ще мав так пройти для певности, чимдалі від криївки, щоб не здемаскувати їх випадковим слідом) і сам себе вспокоюючи, — зрештою, що ж тут дивувати: адже облава йшла по цілому району, вже другий тиждень, і через неї вони й мусили спинитися в лісі, в цій принагідній, "переходовій" криївці, не дійшовши до села, де готувалися зазимувати, — і тут їх і заскочив сніг… В селі виявився большевицький гарнізон, по всіх хатах ішли труси, кілька родин, сповістив зв'язковий, забрали серед ночі зараз по приході, і люди никали по дворах як тіні — вечорами ніхто не світив світла, іно в будинку сільради, колишній плебанії (панотця вивезли з родиною на Сибір ще минулої зими), засідали до світа краснопогонники зі "стрибками" та "для храбрості" кружляли відрами нагарбаний за дня самогон, — селяни швидко навчилися, що то для совєтів найперша валюта, і тепер його гнали мало не в кожній хаті, але від грабунків це людей однак не рятувало, бо, крім самогону, тамті змітали, як сарана, все, що трапиться під руку, — удові, в якої була нарихтована повстанська криївка, прошпигали щупами цілу комору й, не достукавшись, на щастя, до криївки, забрали одинокий, що був у хаті, скарб — хром на чоботи. Орда, казав зв'язковий із неприхованим презирством: літній уже чоловік, він партизанив давно й твердо тямив, що в усякім поряднім війську, як і в УПА, за мародерство належиться розстріл, — но, додавав, але бодай те добре, що хоч хатів цим разом не палять…
Не потребували вже палити, як то робили зразу по приході, коли трактували Західні Землі як ворожу територію — і вивозили на Сибір цілі села в чім стоялося, без суда мордували людей на місці, піднімали на баґнети, прив'язували до коней, розпорювали животи вагітним і ґвалтували дівчат перед очима матерів. Тепер Сталін той наказ відкликав, тепер це вже була територія, яку вони вважали своєю, — і вимагали послуху й континґенту: по сім центнерів від гектара землі, хоч би та земля була й неорна, по чотириста літрів молока від кожної корови в хліві, — як і німці перед ними, лише що німці не завдавали собі труда так безлично брехати — і, зганяючи жидів у ґетто, не запевняли їм найбільшого в світі щастя… В селі вже був колгосп — ще в серпні, на самі жнива, в найгарячішу пору наскочили гарнізонники, привезли з собою шмірака-українця десь зі східних областей, і той, розмахуючи наставленим автоматом, замкнув усіх мужчин в оборі, поставив довкруги цеп солдатів і заявив — оце доки не впишетеся до колгоспу, ні один живим не вийде! Виходити, з піднесеними догори руками, стали на третій день — як уже почали пити власну сечу. Так постав колгосп імени Молотова. Зібране збіжжя сконфіскували, оголосили, що видаватимуть назад тільки тим, хто працює на колгосп, по п'ятдесят грамів за так званий "трудодень", — чистий глум, казали люди, то би хіба світ мав си скінчити, таже й сто літ перед тим, за небіжки Австрії, такої панщини ніхто не робив!.. Але хліб таки вивезли, — хто з селян, надто бідніших, не потрапив сховати свого, тим станиця помагала з континґенту, призначеного на повстанців. Наскільки того могло стачити, Адріянові ще належало вияснити: за два дні мав дістати звіт од свого господарчого референта, тоді буде бачити картину по цілому терену. Гаразд іще, що навесні, коли в Галичину хмарою насунули голодні з Великої України й Бессарабії, наші розмаґазинували тут поблизу, за наказом Головнокомандувача, стратегічний запас іще в німців одбитого збіжжя, так що стало й на поміч голодним, і, казав зв'язковий, до нового врожаю буде, отож той колгосп іще не надто дався людям узнаки… Шмірак дістав усне застереження — його взяла на годинну гутірку кущова боївка СБ, коли їхав через ліс із дружиною. При тому трапилася неприємність: жінка перестрашилася на вид вигульклих із гущавини "бандьор" так, що зомліла, й муж потім висилав її на місяць до Львова на Кульпарків — коруватися од нервів.