Ми змiцнюємо нашу любов, посилаючи тебе в Преславу, i надiємось на тебе. Але це тiльки початок. Ми хочемо ще бiльше змiцнити любов i дружбу мiж Болгарiєю й Вiзантiєю... У тебе, Борисе, є двi сестри, а в нас два сини iмператора Романа... Якщо твої сестри приїдуть сюди i познайомляться з царевичами Василем i Костянтином — ми ще раз ствердимо любов мiж ромеями i болгарами.
— Ти, василевсе, — батько Болгарiї...
— Шляхи Болгарiї та iмперiї зiйшлись давно, — сказав iмператор Никифор, — а зараз пам'ятай, що слiдом за тобою я посилаю i своє вiйсько. Кораблi вийшли, Вард Склiр i патрикiй Петро вже стоять у Адрiанополi, по першому слову вони рушать тобi на помiч.
— Я єдиного бажаю, василевсе, — промовив Борис, —щоб ти жив стiльки, як море, сонце...
— Це надто багато навiть i для василевса, — посмiхнувся Никифор. — Iди, Борисе, виконуй мою волю.
Коли кесаревич Борис вийшов, iмператор Никифор i паракимомен Василь довго ще дивились на кораблi, якi пливли i пливли вдалину.
— Мине багато часу, доки вони дiйдуть до Сiцiлiї й повернуться сюди, — похмуро процiдив iмператор.
— I коли б вони повернулись звiдти цiлi... — додав паракимомен Василь.
8
Пiзньої ночi в яру бiля захiдної стiни Буколеонського палацу почувся свист. Одразу ж з стiни спустилась мотузяна драбина, хтось зловив її внизу, став поволi пiдiйматись вгору.
Через короткий час у кiтонi iмператрицi Феофано вiдкрились дверi.
— Хто там? — запитала Феофано.
— Я прийшов, василiсо!
— Iди смiливо, — вiдповiла вона. — Дай свою руку...
— Ти мене ждала?
— Так, любий мiй Iоанне, ждала. Сiдай тут, розкажи, що в тебе трапилось?
Iоанн Цимiсхiй сiв близько бiля Феофано.
— Никифор збожеволiв, — почав колишнiй доместик схол. — Вiн забув, що тодi, коли постiльничий Василь послав мене привезти голову Никифора, я врятував йому життя i на полях Кесарiї перший оголосив його iмператором ромеїв...
— Це правда, Iоанне, i Никифор завжди згадував тебе, коли про це заходила мова.
— А хiба я тiльки це зробив? Скiльки разiв я ризикував власним життям заради нього?! Скiльки рiзних скарбiв присилав йому з Азiї i Єгипту?! Та навiть цей палац вiн збудував за моє золото. Я мiг би стати найбагатшою людиною iмперiї...
— Я знаю, Iоанне, що в тебе забрав Никифор. Але хiба в тебе немає скарбу бiльшого, нiж у нього?
— Це правда, — згодився Iоанн i поклав руку на плече Феофано.
— Що ж у вас трапилось? — запитала вона.
— Минулого року, — розповiдав Iоанн, — коли Никифор був у Азiї, вiн марно пробував, але не мiг взяти Антiохiю. Тодi вiн залишив мене бiля города i велiв не руйнувати Антiохiю, а брати її облогою. I я, як дурень, стояв пiд Антiохiєю мало не рiк, морив усiх там голодом. А в цей час приходить з вiйськом патрикiй Петро, розбиває стiни, палить i бере город...
— Ти помилився, Iоанне, — засмiялась у темрявi Феофано. — Ти повинен був взяти город раптово, силою...
— Але ж я виконував наказ iмператора, — виправдувався Iоанн. — Хто ж iз нас тодi дурень — вiн чи я?
Феофайо не вiдповiла на його питання, а стиха промовила:
— Буває, що все треба робити раптово, силою.
— Саме так i зробив сьогоднi Никифор, — пожартував Iоанн. — Зовсiм несподiвано як василевс вiн позбавив мене за одну хвилину звання доместика схол i звелiв виїхати до Вiрменiї.
— Сила перемагає силу, а ти перемiг Никифора, — прошепотiла Феофано.
— Так, за все, що вiн менi зробив, я маю право його убити. Але зараз ще рано. В Кесарiї за мною стояло вiйсько i полководцi. У Константинополi я маю тiльки одного друга, i це ти.
— Це не робиться одразу, — ти поволi збереш своїх прихильникiв i в Константинополi.
— Вiн наказав менi виїхати з Константинополя.
— Никифор дозволив тобi залишитись тут, але ти не зможеш бувати у Великому палацi.
— Феофано! — прошепотiв вiн. — Якщо ти менi допоможеш, я знайду шлях не тiльки до палацу, а й до самого неба. Я люблю тебе так, як нiхто нiколи не любив, i коли його не стане, .я покладу до нiг твоїх всю Вiзантiю.
Феофано помовчала, перебираючи тонкими пальцями волосся на його головi.
— Марно ти думаєш, — тихо промовила вона, — що я не маю сьогоднi Вiзантiї. Пустi слова, що нею керує Никифор. Я керую ним... i Вiзантiєю. Але менi цього мало. Прийшов час, щоб iмперiя керувала всiм свiтом. А Никифор не може цього зробити.
— Хто ж, Феофано, може це зробити?
— Ти разом зi мною. Можеш не поспiшати. Мої люди стоять скрiзь у гiнекеї...
Iоанн Цимiсхiй повернувся з Буколеону перед свiтанком тим самим шляхом, яким туди й потрапив. Євнухи, що вартували в сiнях гiнекею, вивели його потайним ходом за захiднi мури Буколеону. Там Iоанна ждало кiлька легiонерiв. Разом з ними вiн пiшов яром на пiвнiч, далеко обминув Iподром, вийшов до пiвденно-захiдних стiн Великого палацу й опинився у городi. Там Iоанновi вже нiкого було боятись.
Феофано не спала. Вона лежала iз заплющеними очима у своїй опочивальнi, була стомлена, проте задоволена i щаслива.
Багато знала й могла б розповiсти ця опочивальня василiси ромеїв, у якiй тепер лежала Феофано. Коли б речi мали голос, то зробленi з бiлого карарського i зеленого фессалiйського мармуру, оздобленi порфiром, срiблом, золотом i мусiями стелi, пiдлога, що нагадувала квiтник, завiшанi iконами стiни — все це кричало й стогнало б вiд того, що довелося побачити.
А все ж цi стiни нiколи не бачили й не знали того, що робила Феофано. У кволому, мерехтливому промiннi нового дня, що просочувалось крiзь завiшенi вiкна в опочивальню, вона лежала й пригадувала, як паракимомен постiльничий Василь дав її свекровi iмператоровi Костянтину отруту, яку вона сама приготувала, як разом iз Василем дали вони отруту й чоловiку її — iмператору Роману, як разом iз тим самим Василем i ще кiлькома полководцями, що дiяли з ними, вiнчали на престол Никифора...
Василевс Никифор! О, Феофано обрид цей лантух, що забув, як триматись у сiдлi, що перед своїми iконами проводив часу бiльше, нiж на золотому тронi. I вiн ще думає скорити Азiю, Болгарiю, Русь? Нi, не такого iмператора хотiла мати Феофано.
Її очi давно вже зупинились на Цимiсхiї. Любов — нi, i його Феофано не любила, як не любила нiколи й нiкого; їй було просто приємно, що Iоанн — пристрасний, меткий, вiн — це сама бачила Феофано — мiг розiгнатись i перестрибнути через шестеро коней.
Феофано давно вирiшила вбити Никифора, iмператором мусить бути Iоанн. Вона тiльки не знала, хто це має зробити. Паракимомен Василь — нi, йому було небезпечно труїти третього iмператора...
Вона думала ще про одне. Феофано починала непокоїтись, що постiльничий Василь був її спiльником у вбивствi двох iмператорiв, а тепер допомагатиме вбити третього. Такий спiльник був небезпечний, вiн надто багато знав — його треба було прибрати.
Коли в опочивальнi стало виднiше, Феофано встала, пiшла до потайної схованки в стiнi, розчинила її дверцята i вийняла звiдти ще одну отруту, придбану в єгипетських купцiв. Вона дiяла одразу, на смерть, i призначалась паракимомену Василевi.
9
Пiзнього вечора Георгiй Сурсувул з кiлькома бо-їлами i невеликою дружиною примчав до Преслави. Усi були запорошенi, стомленi, у Сурсувула зяяла на чолi рана.
Сурсувула, видно, нетерпляче ждали, бо, як тiльки вiн зупинив коня перед палацом, до нього кинулись з усiх кiнцiв боляри. Сурсувул нiчого не вiдповiв на їхнi питання, тiльки роздратовано махнув рукою i попрямував просто до покоїв кесаря Петра. З вигляду Сурсувула боляри зрозумiли, що добра не ждати...
А Сурсувул бiг покоями царя. Сторожа догiдливо розступалась перед ним i проводжала низькими поклонами.
Але що це? Зайшовши до одного з покоїв, вiн почув, як десь близько спiває великий хор чоловiкiв. Хор спiвав урочисто, дужо:
Слава на небi боговi, i на землi мир...
Роздратований Сурсувул вiдчинив ще однi дверi. Хто в царському палацi смiє говорити i спiвати про мир, коли над Дунаєм гине слава Болгарiї?
I коли Сурсувул на всю силу своєї руки вiдчинив ще однi дверi, то побачив, що там пiд стiною стоїть хор, а посеред покою кiлька священикiв пiдняли хрест над ченцем, що схилив голову до пiдлоги.
— Що тут робиться?! — крикнув Сурсувул.
Чернець пiдвiв голову, i Сурсувул побачив кесаря
Петра — у чернечiй рясi, блiдого, з довгим волоссям —
зовсiм не схожого на самого себе.
— Кесарю! — заволав Сурсувул. — Ми вiдступаємо... Iде останнiй бiй...
Найбiльше цi слова вразили, мабуть, спiвакiв та ще священикiв. Спiваки обiрвали спiв i, намагаючись не тупотiти ногами, вийшли в сусiднiй покiй. Священики опустили хрести й одступили назад...
Тiльки кесар Петро не змiнився й не здригнувся, почувши слова Сурсувула, бо те, либонь, що вiн пережив до появи болярина, було страшнiшим, нiж те, що йому сказав Сурсувул. Кесар все ще стояв на колiнах, байдужими очима дивився на Сурсувула, сказав:
— Ти шукаєш кесаря? Але його тут немає...
— Що ти говориш, кесарю? Що чую вiд тебе?
— Те, що я сказав... Кесаря Петра, якого ти шукаєш, тут немає. Є тiльки чернець Петро. Продовжуйте, священики! — сказав вiн байдуже.
— Прокляття! — крикнув Сурсувул. — Геть! Геть звiдси! — заволав вiн i рушив з кулаками на священикiв. Тi знали вдачу головного болярина i стрiмголов кинулись з покоїв.
— Кесарю Петре, — сказав вiн, коли священики залишили свiтлицю. — Встань, бо не гоже кесаревi стояти навколiшки тут, перед оцими священиками, ченцями i передо мною, болярином твоїм...
Не пiднiмаючи очей, кесар Петро повiльно встав, слухав, що скаже далi Сурсувул.
— Болгарiя гине, — вiв далi головний болярин. — I ти в цьому винен.
— У чому я винен? — безпорадно промовив кесар.
— У всьому, — коротко вiдповiв Сурсувул, — i про це не будемо говорити. Але зараз, у цю нiч, у цю годину, ще можна врятувати Болгарiю. Ходiмо до твоєї опочивальнi. Iди-бо, дай менi свою руку...
I болярин пiдтримав руку кесаря Петра, завiв його до опочивальнi.
— А тепер, — промовив вiн, — я наллю тобi келих, з якого пив каган Симеон, i ти мусиш випити його до дна, яким би гiрким не було це вино...
Поспiшаючи, вiн узяв з полицi келих, який каган Крум зробив з черепа iмператора Никифора Першого, i з корчаги налив у нього червоного вина.
— Пий! — владно наказав вiн.
— Чому я мушу пити?
— Ти мусиш випити, щоб знову ненавидiти, як i колись, iмператорiв Вiзантiї i щоб подати руку русам i їхньому князевi Святославу.
— Руку Святославу? Iти на Вiзантiю?
— Так, iти на iмператора Никифора разом iз князем Святославом.