Він струсив головою, наче хотів одігнати думки, що не давали йому спокою.
— Ні, нога мені не болить. І що нога, мамо, у мене болить серце, душа... Я все чув, відаю, як він тебе образив, і не токмо тебе — всіх нас, дітей, мене...
— Крий тебе боже навіть думати про це, — сказала мати. — Він мене не образив, сину. Він не зробив, не зробить зі мною нічого, Ярославе... І не мені він зробив лихо, а собі...
Вона замислилась, приклала руку до чола, намагаючись зібрати свої думки.
— Він не такий, як ти думаєш, — повіла вона далі. — Він добрий, не злий, хоче добра всім людям. Але де добро? Аще немає любові в серці, немає й добра, немає життя...
— Ти мені всього не говориш, але я розумію, мамо, — сказав Ярослав. — Слухай! Ти достойно зробила, що одмовилась від батька-василевса, ти воістину цариця царицям і госпожа госпожам, аще славу віку змінила на славу майбутню, але я...
— Ти не кінчив, сину...
— А я все сказав про тебе... Про себе тільки додам: я ніколи не прощу свого батька...
3
У цю ніч княгиня Рогніда не лягала спати. На Горі погасли вогні, з-за Дніпра, відбиваючись жовтим колом на плесі, виплив місяць. Київ, передграддя, Подол оповила глибока тиша, час від часу її порушували голоси сторожів на городницях та крики заблукалих птахів на просередах і косах Дніпра, все, здавалося, спало — земля, вода й небо.
Тільки княгиня Рогніда не спала — вона сиділа біля розчиненого вікна в своїй спочивальні, дивилась на стіни города, кручі Дніпра, далекі ліси й луки, але нічого не бачила; дослухалась до притишених шумів і голосів ночі — й нічого не чула; безліч думок пропливали в її голові — безрадісні, сумні, невтішні.
Рогніда згадувала, як у далекі дні своєї молодості щиро полюбила князя Володимира і, ніби дорогоцінний дарунок, усе життя носила цю любов у своєму серці.
Є на світі різна любов — одні поринають у неї, але швидко пересвідчуються, що це тільки лжа й обман; інші люблять так буряно і з таким жаром серця, що в тому вогні згорають; щасливі ті, кому доля судила тиху зовні, спокійну, але навгасиму любов — вона, як сонячне проміння, зігріває серця живучих...
Рогніда полюбила князя Володимира несподівано, після великої бурі, коли в неї нікого й нічого не лишилось у світі, коли, як здавалося їй, уже краще було й не жити, — тоді перед нею з'явився той, кого вона напередодні тільки ненавиділа й проклинала, хто вбив її батька й братів, але хто виявився набагато кращим, справедливішим, дужчим, ніж усі люди.
Вона віддала йому все, що мала, — дівоцтво, красу, серце, полюбила так, що забула гіркоту втрати батька свого й братів, покинула отчий дім, пішла за коханим і згодна була йти поруч, ким би він не був — князем чи рабом, куди б він її не повів — на життя чи смерть; це не було безумство, ні, це була справжня любов.
Єдине, чого в них не вистачало й що пізніше завжди боляче ранило серце Рогніди: вона не сказала йому тоді про свою безмежну, пристрасну любов; Володимир — суворий воїн і князь — не зумів сказати їй про себе, — втім, чи мусять люди неодмінно про це говорити: любов освячує життя, життя утверджує любов!
А хіба життя не утвердило їхньої любові! Двадцять п'ять літ — о, як це багато, а всі ж ці літа вони жили в турботах і невпинному труді, князь Володимир ходив і ходив у походи, вона була йому вірною жоною, княгинею, господинею великого й багатого дому, матір'ю живих і мертвих дітей...
Цього, здавалося, було й досить, щоб дожити життя, князь Володимир досягнув усього, що хотів, вона достойно йому в цьому допомагала, разом вони випестили міцну родину, невдовзі їх ждала тиха, спокійна старість...
Так що ж трапилось? Пізня ніч, княгиня Рогніда сидить біля розчиненого вікна, бачить місяць у небі, плесо Дніпра, на якому тремтить-переливається срібна доріжка... Усе, як колись, і все зовсім не так, як раніше, бо не спить вона, поруч у теремі не спить, либонь, і князь Володимир, але вони вже не можуть піти одне до одного, Рогніда не сміє покласти стомленої голови на його дуже плече, вони мучаться й страждають, а десь далеко-далеко, там, де закінчується місячна доріжка, пливе лодія, що везе до Києва царицю Анну.
Що ж це — любов?! Ні, Рогніда вірить Володимиру: він не любив і не любить цариці Анни... Зрада? Ні, вона боїться навіть вимовити це слово, бо зраджують тільки тоді, коли до цього по-справжньому люблять... Тоді — неправда, лжа, обман?!
Але що образа, легковажна зрада і навіть неправда для люблячого серця? У цю пізню нічну годину, незважаючи на все, що сталось, незважаючи на біль, гіркоту, розпуку, Рогніда відчула, що любить Володимира так само, як любила колись на зорі своєї молодості, а може, навіть і більше, бо все проходить, все минав, а справжня, щира любов — вічна, вона нагадує дивний камінь ізмарагд, що завжди випромінює сяйво, вона — зоря, що світить тим яскравіше, чіім темніша ніч навкруг.
Проте що ця, її, Рогиідина, любов, гірко те, що він — князь Володимир — не любив і вже не полюбить, повік не взнає ціну її любові.
А ніч ішла... У тижі Рогніда чула, як на Горі вдарили копитами й зупинились біля терема коні... Вона прокинулась від своїх дум і пригадала — це ж сама веліла рівно опівночі запрягти у візок пару коней. Веліла! — це звучало тепер дивно, але останній загад княгині Рогніди виконаний — коні стоять біля терема.
Що ж, так і буде, зараз Рогніда навіки залишить терем, палату, всі речі, до яких звикла, і цю спочивальню, в кутку якої стоять два ложа... Два ложа, вікно, з якого видно Дніпро, гілля, до якого можна дістати рукою, квіти, — о, скільки хорошого, ніжного, теплого пережито за довгі літа в цій спочивальні. Прощай, прощайте!
На мить майнула думка — вийти в переходи, пошукати, знайти й попрощатись з Володимиром? Ні, вони вже попрощались. Ні вона йому, ні він їй нічого сказати не зможуть...
"А може, — подумала Рогніда, — він стомився в далекій дорозі й спить? Ні, я не смію і не буду його турбувати..."
Проте вона залишала в теремі не тільки мужа — тут були діти її, з ними вона хотіла й мусить попрощатись.
Рогніда запалила свічу, вийшла в переходи, де було порожньо й дуже тихо, зайшла до палати Предслави, до палати поруч, де спочивали сини.
Усі вони спали; у відсвіті місяця й жовтому промінні свічі Рогніда бачила їхні спокійні обличчя...
"Прощайте! — не сміла їм сказати, аби не побудити, але подумала мати. — Прощайте, мої діти, не згадуйте лихом своєї матері, не осуджуйте її, може, колись ви зрозумієте й подякуєте мені..."
І все ж Рогніда не стрималась — якщо не можна всіх, вона поцілує хоч одно рідне дитя. Тихо схилившись, вона притулилась до чола дочки Предслави, поцілувала...
Предслава прокинулась, розплющила заспані очі, побачила перед собою обличчя матері, щоки, по яких котились сльози.
— Мамо! — пролунало в палаті. Рогніда погасила свічу, — ложе, дочку, речі освітлювало тільки місячне проміння...
— Ти чого, мамо?
— Спи, спи, дочко...
"Це тільки сон", — подумала Предслава і знову склепила вії...
У переходах княгиню ждала ключниця Амма. Вона була одягнута так, як у дорогу: зав'язала голову шаллю, накинула на плечі опашень.
— Так що ж тепер буде? — запитала Амма в Рогніди.
— Ти про що говориш? — здивувалась Рогніда.
— Адже ти, княгине, їдеш звідси?
— Так, їду...
— І я їду з тобою... Що нам брати?
Стара ключниця, кормилиця Рогніди, що ростила, виховувала її, допомагала, дивилась тепер люблячими очима на княгиню, готова була йти за нею всюди, куди та звелить.
Але сама Рогніда була вже не такою, якото її раніше знала Амма, — на ключницю дивились надзвичайно смутні, замислені, далекі від цьоге світу очі, і голос у Рогніди був інший — рішучий, твердий, холодний...
— Я йду звідси, Аммо, навіки...
— Куди? Куди, княгине?
— Не питай! Я буду недалеко, але ніколи не прийду сюди і ніхто з Гори не повинен приходити до мене.
— Ходімо разом, княгине...
— Ні! Ти залишишся тут і кормитимеш, доглядатимеш дітей моїх, ти повинїіа дбати також і про князя Володимира... Чуєш? Так зроби — і прощавай, Аммо! Ти заступила мені колись матір — і я цього ніколи не забуду, так заступи ж тепер мене.
Вона обняла й поцілувала Амму. Разом вийшли в двір. Там біля ганку стояв запряжений двома кіньми критий візок. Княгиня Рогніда сіла. Коні рушили. У віконці візка видно було бліде ії обличчя...
4
Рогніда помилялась, думаючи, що князь Володимир спочиває, — ні, він навіть не лягав спати, чув, коли Рогніда пройшла в переходах, бачив, як вона сіла у візок, поїхала до воріт Гори.
Біль краяв його душу, серце. Він розумів, що Рогніда робить справедливо, покидаючи Гору, вони мусять розлучитись, і чим швидше це станеться, тим легше буде їм обом...
Йому хотілось одного — попрощатись з Рогнідою якось по-людському, щиро, правдиво. Він хотів, побачивши візок, а пізніше Рогніду, бігти в двір, стати поруч, може, обнятись, поцілуватись, — нехай усі знають, як їм важко!..
Та навкруг лежала Гора, темна, мовчазна, нібито сонна, але невсипуща, пильна, що завжди — вдень і вночі — сотнями очей позирала на княжий терем, стежила, що там робиться, — князь Володимир не вийшов, дивився, як візок котиться до воріт, зникає там, зник...
Тоді йому стало легше — не він, а сама княгиня Рогніда розсудила, як їй слід робити, це вона визначила свою долю... Поголос, ні, навіть поголосу на Горі не буде — княгині вільно робити так, як велять серце й розум.
Князь Володимир, правда, не міг зрозуміти, чому Рогніда, якій він давав пожалування — кращий город Русі, і яка, крім того, мала великі скарби тут, на Горі, чому вона залишила тут усе своє багатство, поїхала, нічого не взявши з собою, в темну ніч?
На світанні, коли до нього прийшов воєвода Вовчий Хвіст, князь довідався, що зробила княгиня Рогніда вночі.
— За ворітьми Гори, — розповідав воєвода, — княгиня веліла їхати до церкви над Почайною. Там ждав священик, який охрестив її і постриг у черниці. Після того вона поїхала на двір у Предславині... Немає вже княгині Рогніди, є черниця Анастасія...
— Немає княгині Рогніди... є черниця Анастасія, — тихо промовив князь Володимир і спроквола пішов до вікна.
Там дуже повільно народжувався світанок, за стіною Гори видно було голубувате плесо Дніпра, що світилось нібито зсередини, жовті, ледь рожевуваті коси, темно-сині ліси на лівому березі.
— Черниця Анастасія! — глухо повторив князь Володимир, торкнувшись руками холодного підвіконня.
Йому стало легше — ці слова прозвучали дивно, якось здалеку, в палаті, звідки видно було новий день, світанок...