Чого ж стоїш, наче засватаний, сідай і розповідай, як воно там у тебе.
— Не розказуй, Павле, — донісся голос Евеліни з-за стіни. — Почекай мене, я теж хочу послухати.
За якусь хвилину-дві вона зайшла, вже зачесана і перевдягнена, але не в тому вбранні, в яке вдягалася раніш, а в новому — кольористому і облямованому на грудях та рукавах білячим хутром.
— О, ти, бачу, гарно пігментуєшся, — відзначив Грабовський.
— Справді? — зашарілася. — А Віктор каже... Інакше, Павле, й не можна. Тут з гімназичними забаганками далеко не поїдеш. Тут потрібно бути як і всі інші, бо цуратимуться і засміють До того ж мені вбрання місцевих жінок подобається. Все. Мовчу. Тепер хвалися ти.
— Хвалитися нема чим. Лічу дні, як скупердяй червінці, ото і все.
— Хворієш знову?
— Зараз ніби нічого. Сиджу, читаю, пишу потроху. Недавно отримав листа від Миколи Ожигова Пише, важко було добиратися до Верхоянська. Він там перукарює й самотужки вивчає медицину. Кланяється вам од себе и Софії. Вони, либонь, також побралися.
— Уже?
— Може, ще й ні, та поберуться. Це відчувається з листа.
— А ти бурлакуєш?
— Як бачите.
— На тому затявся?
— Ні, не затявся. Поспішати нема куди, і поки що цим не сушу голови.
— Не сушу голови, — докірливо повторив Віктор, голосно клацнувши язиком. — Ех, Павле, Павле, нема кому взяти тебе в руки Тобі найперше треба одружитися. Добра, турботлива жінка підтримала б, зміцнила твоє здоров'я і взагалі… От, скажімо, я...
— Тут зараз, Вітю, не про тебе, — вставила Евеліна. — І не повчай Павла, сам не маленький.
— Я не повчаю, а кажу правду. "Читаю, пишу потроху..." І ти йому віриш, що потроху? Мабуть, так само працює, як працював у тюрмі — дні і ночі, не виходячи навіть на повітря. Сама ж знаєш, як йому потрібні затишок і відпочинок. Послухай, Павле, щирої ради — кинь до лиха оте бурлакування. Зрозуміло, тобі після Надії полюбити іншу нелегко, але життя є життям. Візьми хоча б Софію: вона теж кохала Юхима Новаковського, за ним добровільно пішла в Сибір, має сина від нього, а тепер, сам ти кажеш, що відчув між рядками. Знайди собі вірну дружину, збудуй хату. Ми посадили картоплю, сподіваємось непоганого врожаю, а на той рік хочемо викорчувати пні, там, де зрубали дерева для будинку, і посіяти ячмінь. Володимир Галактіонович, живучи в Амзі, також...
— Спасибі, що згадав Короленка, — перебив Грабовський. — Про <Шільйонського в'язня" і досі нічого не сповістив?
— Нічого.
— Отак звідусюди, — зітхнув Павло. — А про Сигиду, Вікторе, ти зайве кажеш. Вона не стоїть на перешкоді. Не хлопчик, добре розумію, її нема і вже не буде. Я ніколи не забуду Надію, до останнього подиху любитиму мою прекрасну сестроньку. Діло зовсім не в цьому. Хазяйнувати тут, друзі мої, я не хочу і не збираюсь. Все тягне мене в Якутськ або хоча б поближче до нього. Якби ж то пощастило.
— Щось уже робиш для цього?
— Трохи. Пам'ятаєте Олексу Макаревського, харків'янина?
— Того, що був на вечері у Віташевських?
— Він. Ну, так я вже перехрестив його на свого близького родича, двоюрідного брата.
— Як?
— Дуже просто. Місяців два тому подав іркутському генерал-губернаторові заяву, в якій, посилаючись на своє погане здоров'я, прошу перевести мене в Якутський округ, до двоюрідного брата Олекси, який, мовляв, доглядатиме мене. Приклав і ту довідку, яку дав мені лікар Гусєв, — може, клюне. Чекаю.
— Хай бог помагає, як то кажуть, а ми вирішили не рипатися. Оце закінчимо будинок, обгородимось та й почнемо хазяйнувати. Евеліна уже й насіння дістала, щоб розвести квітки на вікнах.
— Я б і виноград розвела, — докинула Улановська. — Але він тут не росте, а квіти, очевидно, ростимуть. Ну, та це ще побачимо. Зараз я почастую тебе, Павле, своїм обідом. Коли б знала, що прийдеш, зварила б український борщ, галушки з сиром.
Вона підвелася і пішла до печі. В кімнаті на деякий час запала мовчанка. Павло знову поглянув на книжки в кутку, які протягом усієї розмови не сходили йому з думки.
— Ще так і не розв'язували? — показав на них.
— Нема де розкласти, — відповів Краніхфельд. — Все чекають, поки спорядимо ту кімнату. Там уже одведу для них місце, змайструю етажерку. Та й читати поки що ніколи, все поспішаємо, щоб не прогавити літа.
— А над чим ти трудишся, Павле? — обізвалася Евеліна, — Щось нове написав?
— Та всілякі дріб'язки. Перекладаю Байронового "Чайльд-Гарольда", переробляю деякі свої вірші, написані в Іркутську. Хочу скомпонувати збірочку.
...Повертався додому з дивним, хворобливим настроєм, не відаючи, як подолати його. Наче загубив щось дороге. Міркував, докопувався, причіпливо аналізував кожну деталь.
Евеліна. Віктор, її знав ще з Харкова, його — з Балаганська. Завжди такі байдужі до особистого, непримиренні до зла, неправди, такі гарячі й сміливі. Адже Краніхфельдове заслання вже закінчувалось, він міг би й не підписувати протесту проти розправи Осташкіна, щоб не накликати на себе біди. Так ні ж, підписував, розповсюджував, а на слідстві поводив себе, як і належить справжньому революціонерові. Улановська майже п'ятнадцять років поневіряється по в'язницях та в засланні.
І раптом — знадив родинний затишок. Обох знадив. Невже втома? Прагнення спочити, забутися, відчути повноту особистого щастя? Що це, друзі мої вірні, друзі хороші? Вирішили не рипатися. Газету лише зрідка переглядають, книжки й досі не розв'язані. Ні з ким не листуються. Квіточки розводитимуть... Знайди собі дружину, збудуй хатину...
О ні, ні! Ця наука мені не підходить і ніколи не підійде Мила Евеліно, не про ті квіти, що прикрашають у кімнаті вікно, треба дбати, не їх потрібно сіяти. Квіти недремного людського духу, квіти-блискавиці, що не бояться лютого морозу, що здатні підіймати й надихати на прю проти повсюдного лиха, — от які маємо вирощувати!
13
Так, так, тут майже все якесь ненормальне. Масштабне, гігантське, непідвладне людській уяві: і ландшафт, і тайга, і довжина річок, і кількість озер, і багатства, і злидні, і разючі зміни температури. Усього цього ніколи не збагнеш, не осягнеш, не побачивши на власні очі, не відчувши тілом і душею, не переживши. Може, саме це робить і тих, які тут мешкають, і тих, котрих недоля закидає сюди, такими витривалими, мужніми, а разом з тим по-дитячому безпосередніми, щирими й добрими.
Якутську зиму Грабовський і раніш уявляв собі так. Знав: вона холодніша й жорстокіша, ніж будь-де в неосяжній царській імперії. Про ту холоднечу не раз думав ще в іркутській тюрмі, сподіваючись, що йому та його друзям після суду не поминути Якутії. Думав і, правду кажучи, побоювався. І чи не завдяки саме такій — психологічній — підготовці успішно, навіть порівняно легко протистояв шаленим морозам, зокрема в Бордонському наслегу.
До весни виявився менш готовим, ніж до зими. Сподівався погожих днів ще у квітні, але марно — вони прийшли значно пізніше, та й погожість їхня була затьмарена водянистою, мов осіння плюта, габою. А літа такого зовсім не сподівався, і коли б йому раніш хтось розповів про це, не повірив би. Спека. Неймовірна, моторошна спека, яка своїм шаленством, очевидно, ще перевершує січневі морози. Той, хто не бачив живої Якутії, вважає її лише краєм страшного холоду і навіть не здогадується, що вона — край жахливої спеки.
Надворі сонце палить так, що й п'яти хвилин не вистоїш під ним — шкура болить, робиться моторошно. А в юрті — напівтемрява й густа задуха, перемішана з димом. Єдине вікно щільно затулене рядниною — щоб не залітали комарі, а особливо чорні паути, які кусають дуже боляче. Двері відчинені навстіж, та це мало допомагає: адже перед порогом безперервно, з рання до смеркання, тліє копичка кізяків, підтримуючи ядуче куриво — заслін од тих самих комарів і паутів. Вітру в спекотливі дні тут майже нема, а якщо він коли-не-коли й дихне, то занесе в житло лиш кізяковий дим і чад.
Працювати важко — солоний піт заливає очі, змокрілі пальці мліють, а в голові думки плутаються і тануть.
— Ото ще хазяїн, — донісся з подвір'я сердитий Байбалів голос. — Не міг догадатися. І той йолоп...
— Що там таке? — підхопився Грабовський, поклавши ручку на стіл. — Кого ви лаєте?
— Кого, кого, — провадив Байбал уже в юрті, скидаючи з плечей торбу. — Вікно заткане, повно диму. Чому й досі не приладив сітку?
— Де її взяти?
— У хитоні за діжкою.
— Я ж не знав, що вона там.
— Пошукати треба. Попросив би Арамаана.
— Його вже третій тиждень нема дома, рибалить.
— А хто ж тобі молоко носить?
— Діти.
— Ет!
Байбал, оглянувши юрту, вийшов у сіни і невдовзі повернувся, несучи густу дротяну сітку. Тільки зірвав з вікна ряднину, як усередину метнувся рій мурах.
— Нічого, хай летять, хай, — заспокоював, прибиваючи сітку. — Ми їх випровадимо.
Скінчивши, він погасив вогонь і розклав новий кроків за два од вікна. Запаленим віхтем сіна повиганяв паутів з юрти.
— Тепер інше діло, — сказав, зачиняючи двері. — Збирайся.
— Куди?
— До озера.
— Чого?
— Побачиш його і будеш знати.
— Може, завтра?
— Ні, ні. Сьогодні, зараз же, завтра я...
— Знову підете?
— Авжеж. Оце навідався, щоб побачити, як хазяйнуєш, а вранці піду. Ось тобі.
Розв'язавши мішок, Байбал витягнув з нього волосяну сітку, якою влітку люди закривають лице від комарів, і подав Грабовському.
— А ви ж як?
— Вони мене знають.
Зібралися скоро.
— Де ж це ви стільки пропадали? — поспитав Грабовський уже за наслегом. — Були в Дабиита?
— Був. Отож він тоді, як ти його напоумив, знайшов мене в Мархіно. Пожив я в них, заки сніг не зліз, а тоді... Чого ж буду сидіти комусь на шиї? Доки ще є сила, то мушу сам собі заробляти, а не жебрати. Правда, цього разу заробив я так, що соромно й людям казати. Хай він подавиться своїми грішми.
— Хто?
— Югай, бодай йому добра не було.
Від Дабиита Байбал потрапив у Кангальський наслег, де пристав до гурту чоловіків, які споруджували місцевому тойонові будинок. Біля того будинку морочилися всю весну, а як робота скінчилася, старий вирішив заглянути додому. І заглянув, але свого пожильця не застав — Павло тоді ходив у Мархінський виселок. А тут причепився до нього бордонський староста — йди косити сіно. Не хотілося Байбалові найматись, бо ж треба було сідати на власну косарку — ту, що Югай купив тоді, коли спродували Байбалове майно.