Курсант Іваночко з'ясував, що найважча служба — у десантників: пайок майже такий самий (хіба що масла на двадцять грамів більше), а ганяють не по три кілометри без ременів, а по тридцять, ще й з трьома цеглинами за спиною. Курсант першого батальону москвич Глебов носився зі своїм папірцем: "Я за красотою не гонюсь. Трахаю всех вряд: и кривоногих и косоглазых. Бог увидит и красавицу пошлёт", — повчав він десантників.
Парад наближався, командири вже гуртували своїх до купи, а команду солдатам "справити природні потреби!" жодного разу — аж від учорашнього шикування на плацу — не подавали.
— Я ж, роззява, чаю дві повні кружки видув. Може, хто кишеню підставить? — скиглив Іваночко.
— Ходімо в Неву, — запропонував курсант Яковлев, — вона повноводна.
— Глянь: офіцерство вишикувалось вздовж парапету. Зацькують собаки, — тоскно вимовив Марко.
— А самі он у отой будиночок бігають.
— Де? Чого чекати? Ходімо! — призвав Боб Чигідін.
Будиночок виявився відділком міліції, на першому поверсі якого страждальці знайшли крихітний туалет на один пісуар, один унітаз і одну умивальницю. За танкістами підтягнулися інші роди військ, утворилася тиснява. Приміщення геть переповнилось; задні прилаштовувались до умивальника, і їхні потужні струмені шелестіли повз вуха передніх. Ху! Коли Павка, Марк і Боб покидали відділок, сухим залишався хіба що стіл чергового. Зате яким милим здалося їм свинцеве небо над Невою!
— Фотографуймося на фоні крейсера "Аврора"! — зазвав каптенармус Мамедов, який участі у параді не брав, а приїхав із фотоапаратом, — ця фотка прикрасить ваші дембельські альбоми! Оплата з получки!
Кинулися фотографуватися. Павло потрапив у четвірку разом з Бобом, Мариком і зампотєхом роти лейтенантом Голомозіним: усі в мундирах, касках і з автоматами.
Пролунала команда "по машинах!", і курсанти, по дев'ятеро, заскочили на свої броньовики. Вирулили на стартову лінію. За двадцять п'ять метрів до трибуни — дистанція на одного лінійного — лейтенант підвівся, оперся лівою рукою на Чигідіна, і скомандував: "рівняння на трибуну; бачити грудь третього чоловіка; праве вухо вище лівого!
Іііі... рррраз!" — дружно підхопили курсанти, розправили груди і вивернули голови праворуч.
На трибуні людей! Вистачило б на повну роту, але Павло розгледів лише командувача округу генерала Армії Казакова з пишними вусами та іконостасом орденів і медалей на кітелі.
"Мимо трибуны проезжают бойцы прославленной Тридцатьседьмой, Гвардейской Краснознамённой Ордена Ленина Красносельской мотострелковой дивизии! Ура!" — пролунало з мегафону, і бронетранспортери гучно відгукнулися: "Ураааа!"
Парад закінчувався.
Командира роти дратувала звичка курсантів запихати пілотку під погон і тримати руки у кишенях. Пілотка під погоном нагадувала йому окупантів, які спалили рідний дім, а "руки в брюки" — злодійкуватих гультяїв, що вешталися післявоєнним містом. Він уже зауважував єфрейтору Шелестовичу з приводу рук, але той не послухався. Тоді капітан наказав зашити кишені білими нитками. Павка команду виконав, але не зовсім: простьобав верхні закраїни, залишивши кишені доступними. Невдовзі командир знову спіймав його на гарячому і покарав трьома добами прибирання казарменого туалету. Звичайно, цю роботу абияк виконували днювальні, а від єфрейтора капітан забажав ідеальну чистоту не лише по верхах, а й у самих порожнинах.
— Дивись: перевірятиму особисто, — попередив він.
Десяток металевих чаш розташовувалися в ряд без перегородок, що заохочувало курсантів до дружніх посиденьок.
— Ходімо, посеремо! — запросив курсант Іваночко курсанта Короткова.
Приятелі присіли пліч-о-пліч і запалили цигарки. Обговорювали лист, отриманий напередодні Коротковим від подружки, яка повідомляла, що чекати три роки їй не сила і просила більше не писати.
— Не така вона вже й вродлива, як ти казав, — сплюнув Іваночко, глянувши на фотокартку.
— То ти її наживо не бачив... Мабуть, то кращий друг Іллюха підкотився. Ось повернусь, та начищу вже пику! — пригрозив Коротков.
— Кому?
— Звісно, їй.
Закінчуйте теревені: мушу прибирати, — скомандував Павло, розмотуючи шланг.
Шланг — основне знаряддя прибиральника. Потужний струмінь змивав бруд і з парапету, і зі стін. Аби догодити командиру, Павло пошарудів у кожному вічку саморобним квачем (старою онучею, намотаною на дрючок), позливав із бачків воду і самовдоволено очікував на схвалення. Ротний перепитав, чи ретельно виконано його завдання, закотив рукав по плече, занурився рукою у вічко і витягнув звідти жменю солдатського лайна. Покрутив ним у Павла під носом і додав ще тиждень прибирання, тепер вже з милом.
На початку липня четверта рота відбула на полігон опрацьовувати польові вправи водіння з подальшими підсумковими іспитами. Полігон знаходився у вісімдесяти кілометрах від Сєртолово. До станції Кирилівське діставалися залізницею. Дорогою сержант Кузін розважав підлеглих байками про місцевості, що неспішно пропливали у немитих вікнах приміського вагону.
— Подивіться на оту галявину понад Чорною річкою; саме там на дуелі застрелили Пушкіна. Раніше тут проходив фінський кордон, який ми відсунули у боях за Виборг. А оті захаращені споруди, то — колишня наша застава. Однієї ночі вартовий заснув, і фіни вирізали весь особовий склад батальйону. Без жодного пострілу. Пам'ятаєш, Іваночко, як я застав тебе сплячим на складі паливно-мастильних матеріалів?
— А до чого тут Іваночко? Тільки що, так відразу — Іваночко! Між іншим, саме такі як я, дитбудинківці, груддю дзоти затуляли.
— Ага. Через таких, як ти, німці дійшли до Сталінграда.
Тридцять кілометрів від станції Кирилівське до полігону крокували колоною по три. Підбираючи ногу під командира, курсанти дивувалися: невже ж в армії не знайшлася пара вантажівок? Невдоволених заспокоїв старший сержант Бабенко: "Це, щоб служба медом не видавалася. Заразом перевіримо, хто ще не навчився мотати онучі. Я вже бачу, що курсант Бєлгородський потребує перемотки, тому зробимо привал".
Капітан Ковальчук супроводжував колону збоку. Він скинув кашкета, оголив ранню лисину і дозволив курсантам розстебнути комірці на два верхні ґудзики. На вході до першого населеного пункту він перевів роту на стройовий крок і скомандував пісню.
— А можна, товаришу капітан, щось веселіше, ніж "Марш Ентузіастів", — запитав заспівувач Штриков.
— Давай!
"А у нас во дворе
Есть девчонка одна,
Среди шумных подруг
Не приметна она".
Рота радісно підхопила:
"Я гляжу ей вслед —
Ничего в ней нет.
А я всё гляжу,
Глаз не отвожу!"
"Ча, ча, ча!" — завершив куплет хтось там, із самого хвоста третього взводу.
У центрі селища, понад дорогою, нудилося двоє парубків. Почувши популярну пісню, вони стрепенулися.
— Хлопці! А ми, ось, торік демобілізувалися і тепер п'ємо, гуляємо! — вигукнув один.
— Плюньте ви на свого лисого чорта! Гайда до нас, — усіх пригощаємо! — підпрігся другий.
— Рррота. стій! Налі.ФУ! — скомандував Ковальчук, і зустрічні опинились якраз навпроти солдатських шеренг.
— Обісцяти! — похмуро скомандував капітан, і дев'яносто пар рук зашаруділи в штанях. Сміливці, матюкаючись, відійшли, рота ж бадьоро покрокувала далі. На березі лісного озера, капітан об'явив привал і милостиво дозволив скупатися.
— Від берега не відпливати! Перемотати онучі, оправитись і підготуватися до маршу! — додав старший сержант Бабенко.
Карельська вода охолодила розжарені душі і попестила стерті ступні. Самий раз здрімнути на травиці у затишку, але сержанти вже заворушилися.
— Скажи, Пашо, невже ж ми б виконали ту команду? — задумливо запитав Мордаскін.
— А що? Приказ є приказ.
— Так вони ж такі, як і ми, — вчорашні солдати? — не угамовувався Мордаскін.
— А я з третьої шеренги у хвості, ніяк би не дотягнувся, — признався Марик.
— Ковальчук. Такий інтелігентний офіцер. Мабуть, пожартував.
— Офіцер, він, перш за усе — офіцер. Інтелігент, не інтелігент — усі вони офіцери, — презирливо відізвався Боб Чигідін.
Павка допоміг Марку перевзутися; роту підняли і вишикували повзводно у колону по три.
— Рівняйсь, смирно! Кроком руш! Бадін, Штриков! Заспівуй! — скомандував Бабенко.
"А у нас во дворе
Есть девчонка одна..."
Тиждень на полігоні здався курортом. Начебто, все так само, як у частині: триповерхова казарма, двоярусні койки, Ленінська кімната і щоденні політінформації після сніданку, але тут, на відміну від Сєртоволо, під шерех корабельних сосен, крізь стіни дивом просякали відголоси волі. Може, від того, що чистити картоплю на сто людей легше, ніж на тисячу, і вона зварювалася білою? А, може, на настрій впливала близькість "дружнього" кордону? Сержанти тут не лютували; механіки-інструктори, раз показавши тренувальне коло, більше в танки не залазили, натомість об'їдалися ягодами: буяв сезон карельської чорниці. І хоча курсантам збирати її суворо заборонялося, вони вважали, що нишком, до першого попередження, можна робити будь-що.
— Пельки роз...тулити! — скомандував старший сержант Бабенко на вечірній повірці і направив всіх чорноротих на термінові роботи: рихтувати покривлені підкрилки і ховати від лісників повалені дерева.
Щоб отримати посвідчення механіка-водія третього класу, курсантам належало намотати лісною трасою по десять тренувальних кругів. Щоб укластися в норматив часу, вони зрізали кути і обходили колдобини, не зважаючи на дерева, що поставали їм на шляху. За тиждень рота розширила первинну трасу вчетверо, а хтось один взагалі проклав дорогу навпростець. Трощити ліс танком — гостра забава! Від удару дерево ламається натроє: нижня частина вивертається до гори окоренком і розшматовується гусеницями, серединка відлітає вперед, а маківка сторчма втикається в башту. Сержант Кузін переказав випадок, коли таким цурпалком вбило механіка-інструктора, що стежив за водінням із командирського люка. Після того вони взагалі перестали супроводжувати тренування. Зрештою, норматив здолали всі, окрім Мордаскіна і Бєлгородоністровського, проте, у відомості їм також поставили "зараховано".
Усіх південців — одеситів, молдаван, грузинів, вірмен — записали на Північ, а Шелестовича капітан залишив собі у роті: був потрібен для оформлення Ленінської кімнати. Каптенармус Мамед Мамедов, який досі цим займався, вже нагострився на дембель, а оскільки Ленін з-під його пензля виходив схожим на азербайджанця, ротний, який неодноразово отримував зауваження від майора Пащенка, попутно сподівався виправити це досадне непорозуміння.
— Ти Леніна, схожого на себе, зможеш намалювати? — запитав капітан, і Павка, скопіювавши вождя з бланка похвальної грамоти, виправдав його сподівання.
— Залишу в роті.