Він з півслова зрозумів, чого від нього вимагають, і одразу вивів на фетві бажане слово — "Олур".
І другого дня літописець Стамбула вписав у дев'ятсот тридцять третій згорток свого літопису кілька сухих лаконічних рядків:
...І коли Мохаммед-хан побачив гільсизів, що накинулися на нього з зашморгом, він скрикнув:
— Османе, Османе! Благаю аллаха обрубати нитку твого існування так само жорстоко і зневажливо, як ти відбираєш в мене свого рідного брата, моє безвинне життя!
Довідавшись про страту Мохаммед-хана, султана хасекі, Гюль-Хуррем, перша вбралася у жалобний пурпур, посипала попелом голову, розпустила коси свої і наказала роздати на помин душі забитого втроє більше золота, ніж роздала тиждень тому султана Кьозем за спокій душі померлого падишаха.
СПРАВИ МІСЬКІ І ЦЕРКОВНІ
Важкий благовіст гуде і лине Подолом. На сонці тане. Парують дахи, а в тіні ще іскряться замети ніздрюватого снігу. Кришталевим мереживом міняться бурульки, спадають з них прозорі краплі, а вітер, вогкий і м'який, віддає запахом таловин на заплавних луках.
На магістратському майдані — юрба. Строкаті до болю в очах святкові вбрання, і переважно жіночі. Всі пробиваються до ратуші з вежею і балконом, з якого виголошують магістратські такси і постанови, королівські універсали і старостинські та воєводські накази.
Всі дивляться у бік замка. А стрімким схилом гори, з широкої воєводської брами, тече такий же строкатий струмінь людей і повільно спускається до магістрату. Драбанти з списами, перев'язаними стрічками, гарцюють спереду, стримуючи баских коней. За ними сурмачі, гусарія з мідними крилами в орлячому пір'ї, а далі воєводський і старостинський ридвани, оточені вершниками і пішим почтом двірської шляхти та челяді.
Коли перші вершники з'їхали з гори і замайоріли у глибині вулиці, тонко і гомінко залопотіли дзвони домініканського кляштору, а з костьолу Спірито Санкто [247] вийшла процесія католицького біскупа з зеленими і кармазиновими корогвами, іконами і визолоченим балдахіном, під яким поважно виступав біскуп у білому мережаному стихарі.
— Ой матінко! — ахали жінки. — У сорочечці поверх ряси! Наче маленька дитинка.
— І всі ксьондзи — лисі, навіть молоденькі: волосся чорне й густе, а на тім'ї — як у поросяти п'ятачок.
— Так це ж навмисне виголено. Вони ж туди святу чашу становлять.
— А навіщо ж там біскуп знадобився? — не відставали цікаві.
— Чого! Чого! Бо ж наші попи по-нашому правлять, а біскуп по-панському — для панів.
— А ось і наші панотці виходять з братства. Ой, та скільки монахів! Матінко! — ахали баби і хрестилися на корогви, що сліпуче вилискували і блищали на лютневому сонці.
— Сагайдак! Сагайдак з козаками! — пролунало в юрбі.
І, забувши старосту, біскупів і ченців, вже тяглися голови у бік Куренівки, звідки виходив Київський полк. Назустріч йому з Кожум'як і від Уздихальниці [248] виходили цехи з своїми прапорами. Майстри йшли в нових шкіряних фартухах з застромленими за пояси молотками, обценьками, сокирами, ножицями та іншими ознаками свого ремества і, з'єднавшись із братством, шикувалися проти магістрату під прапором Богоявленського братства. Побачивши драбантів, міська сторожа відтиснула юрбу, і незабаром проти головного входу до магістрату утворився порожній чотирикутник з полком Сагайдачного з одного боку, братством і цехами — з другого і з юрбою цікавих — з третього. Четверту сторону утворював фасад магістрату, де вишикувалися бурмистри і радці з католицьким і православним духовенством.
Коли староста з воєводою вийшли з ридвана, полк Сагайдачного віддав їм шану мушкетним випалом, а магістратський оркестр покрив його мідними сурмами і глухим гуркотом литавр та барабанів.
Бурмистри підхопили старосту під руки і урочисто повели його до ратуші. За ними рушили біскуп зі своїм почтом, уніатське духовенство і вже за ним — православні попи.
І вмить все переплуталося. Юрба полинула до ратуші, і тепер не хлопчики, а статечні довговусі люди видиралися на паркани і на тополі, щоб хоч куточком ока зазирнути у вікна. Шестеро драбантів і шестеро міських сторожів відтісняли цікавих від ганку і пропускали до ратуші тільки урядників та цехмістрів.
Сагайдачний з полковими осавулами та сотниками теж пройшов до магістрату, а інші козаки змішалися з юрбою.
Після католицької та православної відправи на ратушній вежі вдарив дзвін, скликаючи громадян на вибори. І коли дзвін замовк, староста з радцями і бурмистрами прийшов до зали рад і разом із радцями зайняв своє місце, а всі інші залишилися з війтом у першій залі.
Созон Балика у новому жупані темно-зеленого сукна, підперезаному поясом з срібних бляшок, відчував себе зв'язано і ніяково. Він кахикнув, зиркнув на радців і хрипкуватим від хвилювання голосом, відкрив засідання.
Тоді сторожа широко розкрила двері, і до зали рад урочисто ввійшов війт Ходика з берлом [249], а за ним лавники з судовою печаткою, скринькою і актовими книгами лавницького суду. Наблизившись до столу, війт низько вклонився старості і воєводі і поклав перед ними берло, ознаку своєї гідності, і відступив, звільняючи лавникам місце. Лавники теж низько вклонилися представникам державної влади і складали на стіл печатки, скриньки і книги.
Коли останній лавник сів на своє місце, Созон Балика підвівся знов, низько вклонився війтові з лавниками і подякував їм від імені рад за виконання громадських обов'язків.
А сторожа вже розчиняла двері перед наглядачами міських брам і старшиною нічної сторожі, воротарями і пожежниками.
Ішли вони, як і лавники, парами і клали перед війтом ключі від брам, перначі [250], шаблі та шийні ланцюжки. І знов підвівся Созон Балика і також подякував їм за сумлінну роботу. А перед війтом вже проходили наглядачі шпиталів, костьолів і монастирів, церковні старости та інші міські урядовці.
Потім увійшли цехмістри та старші братчики Богоявлeнського братства і урочисто склали свої печатки.
В залі ставало душно і тісно, а церемонії не було кінця. Останніми увійшли війти слобід та передмість з малими берлами. І кожному з них бурмистер відповідав низьким поклоном і кожному дякував за працю на користь громадську.
Коли останній війт відійшов від стола, бурмистер попросив поспільство звільнити залу, щоб разом із старостою приступити до найважливішого моменту урочистої церемонії — до виборів.
Юрба на площі не розходилася. Цікаві видиралися на паркан і стовпи, на дахи і ліхтарі, звисали з передвіконних лип і тополь, а нижчі смикали їх за поли і чоботи і нетерпляче допитувалися:
— Ну, що там зараз? Що там? Кажи!
— Та відчепись! — хвицнув ногою кремезний козарлюга, що ліг на товсту гілку і підповзав аж до вікна. — Нічого цікавого. Війт Ходика сідає з радцями за стіл.
— Ой, хоч би вони обрали чесних людей! — зітхає вдова Пущенкова. — Бо такі ж вони всі живолупи... І нема кому пожалітися бідній людині.
— А ти до неба подайся, бабуню. Аж до самого апостола Петра чи то до Гаврила-архангела, який там воротарює біля брами небесного царства. Хай він тобі на хвилиночку правду викличе. Їй і подай протестацію, — глузливо відгукується з дерева козак.
Бабуся мовчки витирає каламутні очі. Їй не до жартів: лавники забрали в неї будинок померлого чоловіка разом із сіножаттю і всім іншим майном. Живе вона з онуками у сестри і старцює. А Ходика віддав її будинок під пожильців і цькує її ланцюговими собаками, коли вона приходить і покірливо плаче під вікнами.
— Господи, господи, царице небесна! Хоч би Балабуху не обирали! — чути з юрби ще один страдницький голос.
— І сина Хоткевичевого, бо ж він ладний рідного батька побити до крові за шеляг.
— А.3ахаржевський, гадаєш, кращий?
— А Безмощук?!
Терешко мовчки лежить на гілці і задоволено прислухається до розмов. Тепер він вже не залежить від жадібних лавників, від панів радців та інших магістратських верховодів. А стара бабуся Пущенкова хреститься й хреститься і з надією дивиться на куполи братської церкви, ніби від її молитв мусить звершитись чудо.
Терешкові стає смішно:
— Молись, молись, бабусю! Ось тобі зараз вовки овечками стануть. Ось вже їх пазури копитами проростають, ось вже й ріжки бубличком закручуються. Зараз тобі замемекають.
Регочуть парубки. Терешко хотів вигадати щось хльосткіше, коли раптом очі його впилися у вікно ратуші, і хоч i важко було добре побачити крізь припорошене курявою нерівне скло, але й те, що він побачив, аж забило йому дyx: один з радців видирав другому разом з вусом щоку. A староста, підвівшись із місця, владним рухом вказував Созонові на глек з водою, і Созон слухняно, як хлопчик, з діловитою сумлінністю лив на них воду.
— От здорово! — захоплено прошепотів Терешко і почав підповзати до вікна, але під ним хруснула гілка, і коли б він не схопився за вищу, гупнув би він на голови цікавих.
— Та тихше ти там, козаче! — злякано закричали в юрбі. І Терешко обережно відповз до стовбура, так і не побачивши кінця бійки.
А трохи далі один з братських дидасколів тлумачив народу:
— І за законом належить обирати на радців і лавників людей чесних, обізнаних на законах і праві, письменних і сумлінних, побожних і добродійних. "Хай буде єдине стадо і єдин пастир", як пишеться у святому письмі.
— А де ж їх взяти, отче святий? — виринув з юрби Терешко. — Хіба що межигірським гончарам замовити, хай повиліплюють з глини та вдмухнуть в них душу живу, бо ж нема таких серед купців та патриціїв.
Давно вже говорили радці за чаркою горілки, що треба замазати очі цеховим майстрам та міській голоті і обрати на лавників та до Гмінної Ізби кількох майстрів та бідних міщан. Кожен чухав потилицю і згоджувався, що дійсно треба де в чому поступитися, тому що поворот цехів під магістратський присуд річ дуже корисна, на якій не можна програти, бо не було ще на світі людини, яка б, потрапивши до магістрату, залишалася непідкупною і безсторонньою. Хабарі ж надходять у єдину скриньку і розподіляються по-братерському між усіма радцями.
Але коли гості розходилися, кожен пригадував, що в нього є небіж або зять, якому конче треба потрапити до ради, тому що одружився він, не закинувши слова про посаг або про свою частку у спадщині, сподіваючись забагатіти у радцях. Або треба десь примостити вигнаного з бурси недоростка-сина, і тому що до ради треба було дообрати реr cooptationem //На запрошення (лат.)// лише трьох радців, то віддати ці місця якимсь ремісникам є річ цілком неможлива.