Не знаю, чому він запізнюється, — відповів Сагайдачний.
Борецький загадково всміхнувся.
— Для кира Єлисея? Боюся, що не дочекаєшся ти його. Вчора ввечері виїхав він до Любліна в судовій справі.
Виїхав? Сагайдачний мовчки перезирнувся з пані Лозковою. Від'їзд Плетенецькоrо неприємно вразив його. Чому він ані словом не попередив його? Правда, трикрульські [179] рочки мають розпочатися цими днями, але невже не можна було залишитися на добу?
Нюх підказував Сагайдачному, що зроблено це навмисне, хоч Плетенецький чимало допоміг в організації братської школи. Але після відкриття школи запал його раптом ущух, ніби він вважав свою роль закінченою. А мабуть, прокинулося в ньому вороже почуття до братства, хоч як би не пом'якшували братчики свого статуту.
Тим часом Борецький дочитував статут. Братчики заворушилися, стримано перешіптуючись і кахикаючи.
— Що ж, панове, — підвівся Ісайя Копинський. — Статут нібито хороший. Написано його на кшталт львівського, з дрібними додатками та змінами, але один розум — добре, а багато — ще краще. Може, хто з вас щось додасть? Справа серйозна: треба все обміркувати докладно, бо статут пишеться на довгі роки.
Братчики мовчали. Важко було незвиклим людям орієнтуватися в складному статуті й помітити його хиби.
— А чому там не сказано, що ми мусимо боротися з магнатами і шляхтою всіма силами, навіть огнем і мечем? — зірвався з місця Балика. — Це ж чернецький статут, а не козацький.
— Заспокойся, друже, і вислухай, — зупинив його Сагайдачний, — коли б ми вписали до статуту такі речі, — королівська влада мала б підстави вважати нас за бунтівників. Такі речі не пишуть, а робити їх, якщо мирні заходи нічого не вдіють, можна завжди. Ми, мовляв, не винні. Ми діяли по закону, але терпець увірвався... Не можна давати ворогові речового доказу до рук. Він миттю розігнав би нас, і вийшло б, що ми самі полізли в зашморг на радість єзуїтам та уніатам.
— Оце справді! — загули козаки. — Мовчав би краще, Балико, бо тобі тільки б проти Потоцького вийти.
Балика ніяково сів на лаву, бо зрозумів, що бовкнув зайве, а Іов Борецький підніс руку і, коли все вщухло, спитав:
— Як же воно буде, панове? Є у нас що додати чи ні?
— Нема нічого. Хай буде так, як написано.
— А коли щось знайдеться, — скличемо сходку й допишемо.
— Це ж не домовина, яку забивають навіки.
— Самі писали, — самі й виправимо.
На тому й покінчили. Тоді всі підвелися, і Ісайя Копинський прочитав братську присягу [180]. Братчики урочисто й повільно повторювали її, підносячи два пальці вгору.
— І обіцяюсь богові в тройці єдиному перебувати в цьому братстві всією душею моєю і чистим умислом моїм до останнього часу, не відступаючи, ані опираючись усім наказам його, супротивникам же його опираючись. А якщо б відступив або похулив його — да прийде на мя і навесь дім мій гнів божий, і відлучення, і заборона, і прокльони аж до повного мого каяття. Аще лі ж я без каяття сконаю, — да буду і по смерті не розрішений, яко злочинець і відступник закону божого.
Після присяги всі потяглися до Борецького. Кожен брав перо і вписувався до братського упису, додаючи по кілька рядків добрих побажань або порад на майбутнє. І кожен клав, скільки хто міг, до братської скриньки.
Ісайя Копинський, Касіян Сакович... Єзекіїль Курцевич... Іов Борецький... Один по одному підходили братчики, і не було їм краю. Тоді підійшов Сагайдачний, перечитав попередні записи і, вмокнувши в каламар свіже гусяче перо, упевнено вивів:
Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман, з усім славним військом Запорозьким.
За Сагайдачним підвелася Галшка Гулевичівна, єдина жінка, присутня на сходці, сотник Балика і брат його бурмистер, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, друкар і автор першого українського словника, Мелетій Смотрицький, автор першої російської граматики, та ще багато інших...
Три аркуші було списано, а уписові не було кінця. Галшка Гулевичівна поспішала додому і пішла відвідати Михайлика.
Учні сідали обідати, коли ввійшла вона до їдальні. Черговий дидаскол, молодий короткозорий чернець, із низьким поклоном наблизився до пані-фундаторки.
— Я бажала б побачити свого сина, — сказала Галшка, шукаючи Михайлика очима.
— Як то?! — розгубився дидаскол. — Він казав, ніби отець ректор дозволив йому бути на відкритті братства. Він там, у братському будинку.
— Ні, отче, його там немає. Він би підійшов до мене, — стурбувалася Галшка.
Дидаскол зиркнув на учнів: Михайликове місце було порожнє. Дивно. Дуже дивно. Проте Михайлик такий вередливий і завжди, вигадує щось неможливе.
— Дозвольте, пані маршалкова, піти з вами. Я його викличу.
Мовчки рушили вони до братського дому. Галшка залишилася на ганку, а дидаскол промкнувся до зали і довго шукав Михайлика очима. Але хлопчика ніде не було.
— Сховався, пані маршалкова, — ніяково всміхнувся він на запитливий Галщин погляд. — А може, й розминулися ми з ним.
Вони повернулися до їдальні, але ніхто не бачив, Михайлика. Галшка розхвилювалася. Важке передчуття стискало їй серце. З Михайликом, певно, щось сталося.
— Не хвилюйтеся, пані, благаю вас, — заспокоював її збентежений дидаскол. — Хлопчик звик до повної волі. Важко йому підкорятися шкільному ладові... А сьогодні таке в нас свято... А сьогодні... заховася він десь і тепер боїться, щоб його не покарали.
Вони обшукали всі кутки, всі будівлі й келії. Спитали старого воротаря, отця Ієроніма, але й той не бачив його.
— Чи не втік він часом додому? — нерішуче припустив Петрик Балика.
— Можливо, — підхопив дидаскол. — Певно, сидить тепер удома з хворим паном Лозком... Краще було спитати б дозволу, але бажання одвідати хворого батька — дуже схвальне. Я навіть скажу ректорові, що він у мене випросився, — додав він, щоб заспокоїти Галшку.
Галшка вхопилася за Петриків здогад. Їй хотілося якнайшвидше бути дома, але коні відіслала вона аж до вечора, а йти-пішки було і незручно, й непристойно.
— Проведіть мене, отче дидасколе, — попросила вона, розгублено.
Дидаскол доручив старшому з учнів доглядати ладу і рушив із нею, намагаючись заспокоїти її, але материне хвилювання мимоволі передавалося йому, і він прискорював кроки, думаючи:
"От неприємна історія. Отець ректор знову гніватиметься. І чому Михайлик утік якраз підчас мого чергування?! Знов подумають, що я писав вірші замість стежити за школярами".
Галшка мало не бігла вулицею і не помічала ані поклонів, ані здивованих поглядів. Не зупиняючись, штовхнула вона хвіртку до свого двору, зійшла на ганок, волочачи по снігу важкий альтембасовий шлейф, і в береті та шубі попростувала до чоловіка.
— Михайлик тут? — спитала вона, задихаючись.
— О, ти вже повернулася, — підвівся хворий. — Ну як там наш хлопчик?
— Та невже ж його тут немає? — сполотніла Галшка, падаючи на дзиглик. — Де ж він подівся, господи?!
І нeстpимнi сльози покотилися їй із очей.
А Михайлик сидів у патера Алоїзія і, обливаючись сльозами, розповідав йому свої пригоди.
Вранці, повертаючись із церкви, почув він уривок розмови двох шляхтичів, що поспішали на свято, і слова їх зняли в душі його бурю.
— Уніати скаженіють, довідавшись про наше братство, — казав один, задоволено підкручуючи вуса. — Вони намагалися, щоб староста заборонив нашу сходку, але він показав їм на двері.
— О так! А Йосип Рутський кинувся до біскупа і єзуїтів. А ті аж сичать. Надто та бестія — отець Алоїзій.
— Алоїзій? Невже він тут?! А мені казали, що він у Мотовилівці.
— Недавно приїхав. Сидить у монастирі в бернардинів і чатує на нову здобич.
У бернардинів...
Михайлик захлинувся від щастя. О, отець Алоїзій врятує його! Тільки б його побачити...
Спалахнуло, розчервонілося хлопчикове обличчя. Вперше за три місяці підвелася похнюплена голова. Тепер він не сам. Тільки б видертися з цих клятих мурів!.. Він озирнувся, замислився. Голова працювала напружено. Він почував себе, як в'язень перед утечею.
Сьогодні чергує молодий роззява дидаскол, завжди занурений у свої незграбні слов'янські вірші. До того ж, сьогодні — свято, і учням дозволили гратися в класах і надворі, а ці хлопи Балики змовилися з крамарівським сином та іншими збудувати снігову фортецю. Ну, і хай будують. Це саме до речі. Він змішається з натовпом братчиків і якось прослизне за браму.
Але не так воно було просто. Мало не половина братчиків знали на обличчя фундаторчиного сина. І Михайлик з жахом побачив свою матір, коли вона виходила з ридвaна.
Тікати! Швидше, поки вона його не помітила. Квапливо кинувся він до комори, схопив підрясник, кинутий кимсь із ченців, і, хоч огидно було вбиратися в старий і брудний одяг, нап'яв його на плечі, накинув на голову підкапок і побіг до брами.
Сонце іскрилося на свіжих заметах. Наче спали між деревами горбасті білі ведмеді. Михайлик навмисно біг боковою стежкою. Яке щастя! Замість злого й пильного отця Baciaна, сидить біля брами старий одноокий отець Ієронім. Треба як-небудь збутися його. І, сам дивуючись із своєї вигадки, крикнув воротареві, спритно удаючи архімандритового келійника:
— Отче Iєpоніме! Отець архімандрит кличуть! Швидше, бо вони дуже гніваються! Архімандрит Ісайя Копинський був гроза всьому монастиреві. Боязкий отець Ієронім схопився з місця, запинаючи стару рясу.
— Зараз! Посидь тут замість мене! — крикнув він, не дивлячись на келійника. І злякано побіг підтюпцем, незграбно кидаючи важкими чобітьми. А келійникові тільки того й треба. Не скидаючи підрясника, прослизнув він за браму й кинувся до бернардинів. І, тільки минувши Ратушний майдан та помітивши гостроверхі вежі й готичні брами бернардинів, забіг до першого двору, скинув із себе огидний підрясник і в самому каптані сміливо підійшов до воротаря.
— Нєх бендзе Єзус Кристус похвальоний! — кинув він по-польському.
— Нa вєкі вєкув! — нахилив голову жовтий, як лимон, бернардин із запалими лицями і великим гострим носом. — До кого ти, mі fili?.
— До патера Алоїзіуша. Від онуків пана короннего гетьмана, — відкарбував по-польському Михайлик, тремтячи з холоду й жаху, що воротар почне допитуватись, і тоді виявиться, що він не говорить по польському.
Але бернардин був не з балакучих.
— Праворуч. Оця кам'яниця. Там кожен покаже його келію, — хитнув він, привітно посміхнувшись. — Тільки швидше, бо зараз ударять до пізньої меси і патер піде до костьолу.
Михайликові не треба було повторювати.