Ніжилися німці в постелях, але вартові їхні не дрімали. А тут ще й пси завалували по всьому селу, скрадливий рух повстанців почувши.
Вів свій повстанський загін Никифор Калша берегом Синявки. І вивів він хлопців через сад панський, по схилу гори, до будинку Журавських, де комендант і свита його. Вивів він загін до будинку панського, а на терасі уже німці залягли, у самих підштаниках, але з гвинтівками добрими, і кулемет із флігелька, де Уляна Несторка колись проживала, як служила у панів, вогнем у сад плюється. Степан Коряка — той із людьми своїми підступав од воріт головних. І кинув він бомбу, цілячи у вікно комендатури, але попала вона у стовпа телефонного, невидимого уночі, і вибухнула бомба, Степанові життя молоде обірвавши. Розгубилися повстанці, наглу смерть свого ватажка побачивши. А німці, набоїв не шкодуючи, кулями ніч прошивали. І осипалося листя тополь вздовж дороги в помістя, кулями посічене, і падали люди на землю разом з листям тополь, і вже не підводилися, кров'ю гарячою землю поїли. І відступали повстанці до самої цегельні, у глинища глибокі, маючи на думці вздовж Невклі, попід кручами, що від куль німецьких затуляли, у ліси Синявські податися. А вже підступав берегом Невклі до села Пакуля загін повстанців, що його сам Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний, із лісів Синявських привів. І свої своїх не впізнали у пітьмі нічній, за німців чи гетьманців одне одного прийняли. І зчинилася люта стрілянина між своїми.
І полягло у тую ніч людяк пакульських та із сіл довколишніх як маку, ой полягло!
А перед світом підступили німці із Радуля, стрілянину зачувши, хоч дроти телефонні й перерізали хлопці. А пакульський гарнізон — теж натиснув, підмога сил додала, ї взяли повстанців у лещата, і тікали хлопці ярами у степ, і кидалися з круч у Невклю, хто плавав добре, І пливли на Варягів острів, а з острова — до сиволозького берега. Лише Никифор, син Осначки, і вивів загін свій з малими втратами: до порома, що в березі стояв, вони прорвалися. І пливли вони на веслах та жердинах через Невклю, а вже сонце з-за Чорного лісу підводилося. Ударили по них німці з гармати, але туман рожевий, наче кров'ю, за ніч пролитою, напоєний, стелився низько над водою, і пором щасливо сиволозького берега дістався.
Тольки Савку Малаху, що рулював на поромі, ранило, дак яго в Козероги на руках хлопці однесли, і тамошня дєвка виходила, йон на тій дєвці послєй і женився.
І повів Никифор своїх людей густими лозами вздовж річки Сиволог у ліси Сіверські, а за лісами Сіверськими — демаркаційна лінія, там уже — червоні.
А німці ще довго на Болотницю та Муравицю снаряди кидали. І горіли хати, наче свічки, бо саме суш серпнева була. Люди ж пакульські бігли, куди очі бачать, себе і дітей рятуючи. А як німці, що з Радуля наступали, зайшли в село, привели вони чоловіка з обличчям, геть закривавленим. Одна куля його по голові черкнула, а друга — навиліт ногу пробила. І упізнав його першим молодий пан Костянтин Журавський, що од коменданта у ту ніч не відходив: "это — Говоруха, Портартуровцем еще прозывемый, заводила их главный".
Казала Марусина до Кузьми свого уранці: "Тікай хоч ти у Страхолісся, пересидь у чагарях лиху годину, бо я — до дєток і скотини прив'язана". А Кузьма дошки для коша та мучника у дворі стругав спозаранку, бо вже вимахував крильми вітряк на Круковій горі. І відповів їй Кузьма: "Ні у що я такеє не втручався, щоб мені дьору давать, калі роботи повно". А вже німці з гетьманцями по дворах ходили. І зігнали вони чоловіків, од малого до старого, кого запопали в селі, на вигін.
І се ж Кузьму, сина Семирозумового, яни узяли, хоч божився, що ні при чім йон, і на вітряк свій показував.
І зібралося люду на вигоні, поза волею своєю, багацько, бо Пакуль — село велике. А навколо, у дві шеренги, стояли солдати німецькі, піші та кінні. І тільки од Коршакового яру, де урвище, не було солдат. І наказав комендант військовий опуститися усім на коліна, давши кулеметникам знак. Застрочили кулемети над головами селян, все нижче та нижче, уже волосся од куль у людей, хто вищий на зріст, ворушилося. І опустилися люди на коліна. А вже вели од комендатури Бориса Говоруху, Портартуровцем прозваного. 1 ледь ішов він, на прострелену ногу припадаючи, і кров на обличчі його червоними млинцями запеклася.
І запитав комендант через перекладача, а Журавський — поруч красувався, в шинелі з капітанськими погонами: "Показуй, хто був з тобою за одне". І відповів Говоруха, Портартуровцем прозваний: "Хто був зі мною за одне, тих туточки нема. А якби ці, що колінкують тепер, були за одне зі мною, вас, германців, уже б не було у Пакулі, і слід би ваш прочах". Кинули його солдати на землю з наказу коменданта, і били його шомполами по тілу живому. А як стали солдати Говоруху шомполами сікти, одвернувся Костянтин Журавський, відтак на коня свого вороного скочив і поскакав із вигону. І підвели Говоруху солдати, тримаючи попід руки, бо вже не стояв він на ногах власних.
І знову запитав комендант німецький: "Показуй, хто був з тобою у ніч вчорашню". Через силу підвів голову Борис Говоруха, Портартуровцем прозваний, і глянув у обличчя людям, які колінкували на вигоні: "Ті, що були ніч минулу зі мною, перед вами, германцями, не колінкуватимуть. Або в землі вони уже, або в лісі далекому". І підійшов комендант до Говорухи, і шмагав по голові та плечах нагайкою, як по дерезу. І покотився шепіт ремства по людях, що колінкували на вигоні, як вітер по вершинах у лісі, але знову зататакав кулемет, і кулі іволгами залізними засвистіли над головами пакульців.
Тут йон і встав, Кузьма, син Нестара Семирозума.
Тут йон і встав, піднісшись над юрмою, що колінкувала, як осокор над порослю молодою.
А головою йон — у рій куль, як у хмару грозову, блискавками підперезану.
А тольки ж кулі його обминули. Бо одвів йон рої куль волею своєю, як батько його, Нестор Семирозум, хмари одводив.
Бо знав йон щось, знав, знаття йому од батька передалося.
А мо', йон тольки й знав, люди добрі, що сміливому, у кого душа і совість прокинулись, кулі не страшкі, обминають таких кулі. А все інше—химери та забобони людяцькі.
До пори до часу обминають, ой до пори до часу…
І підвівся Кузьма посеред натовпу, що колінкував на вигоні пакульському, біля хутора Несторового, і мовив він до коменданта: "Я був за одне з сим чоловіком, якого ви гнете до землі, а зігнути не можете". І оскалився комендант німецький, наче вовк: "А, бауер, добже, гут…" І дав він знак солдатам своїм, щоб вивели вони Кузьму перед очі юрми. І дивився він пильно в очі Кузьми, — а Кузьма в очі комендантові дивився, і комендант першим очі свої одвів.
І гукнув він голосом злим солдатові кінному, вказавши на вітряк, Кузьмою на горі Круковій збудований. І поскакав солдат у помістя, де гармати німецькі стояли. Тям часом прив'язали Говоруху, Портартуровцем прозваного, до тину в кінці городу Коршакового. І висів він на вірьовках, бо вже ноги його не тримали, як на хресті розіп'ятий. А як оді йшли солдати, повернувся кулемет у бік городу Коршакового, виплеснув рій джмелів залізних, і впилися вони у тіло Говорухи. І залишила душа тіло його стражденне та в небо, де лелеки, у вирій гуртуючись, кружеляли, одлетіла.
А по селу Пакулю свині кричали, і корови ревли, і жінки голосили — німці худобу реквізовували, одбираючи усе, що їм на очі потрапляло. І вже по вигону валка підвід з добром награбованим у бік Страхолісся в'юнилася. І зв'язали Кузьмі, сину Семирозума, руки попереду, і припнули його до воза німецького, залізом кованого, ї поповзла валка по шляху Чумацькому, що в давнину Татарським звався, до Мрина, де залізнична станція, звідки поїзди з добром, награбованим у Краї, до Німеччини рушали. А як виповзла валка, хутір проминувши, за село, гухнула гармата німецька і снаряд упав на горі Круковій, біля млина, Кузьмою вибудуваного. Здригнувся шпиль гори Крукової, але стояв вітряк непорушно. І вдруге гухнула гармата, але перелетів снаряд через вітряк і по той бік гори, у чагарях розірвався. А як утретє гармата стрельнула, уцілив снаряд у саме тіло вітряка, проломивши деревину. І розкрився вітряк на Круковій горі, наче квітка її, червоно, а крила, завертівшись од вітру вогняного, у небо знялися. А як вповзала валка у Страхолісся, вітряк на Круковій горі смолоскипом палав, і падали головешки на схил гори, наче сльози криваві.
Але не плакав Кузьма, син Семирозума, до воза німецького припнутий. Не плакав Кузьма і ні про що не жалів, бо вчинив, як людина жива, інакше не міг вчинити. І заприсягся він, на гору, де вітряк догоряв, ним збудований, востаннє з узлісся озирнувшись: "Збудую новий, якщо живим у сюю жисть повернуся…"
Із Книги днів
Года — як вода, і вода у Невклі — як ті года, пливе і пливе собі, і великую книгу довелося б описать, мо', од землі до самого неба була б тая книга, як усе описать, що мені переживать судилося. І вписую до Книги днів тольки дещицю з того, що досюль в очах моїх стоїть, і помирать буду — споминатиму. А що святую правду до Книги вписую, дак сеє другі людяки підтвердять, бо є ще такі, що живуть. Війна громадянська у нас була така переворотна! Червоні з білими б'ються цілі дні, тади копають братські могили, свої своїх хоронять. У ранні налетять з лісів чи з-за Невклі із шаблями: "Драстуйте, товарищі!.." І вже їх нема, уже на тинах висять, порубані. А ми ще ж над самою Невклею жили, біля переправи. Тади, як ми строїлися, земельки — де було узять? Дорога була земелька. Дак, хто голозадий, ті кручі над Невклею лопатами розгортали і куреники собі ліпили, було, що із самої лози та глини, а очеретом вкривали. І у нас хатинка була такая низенька, що кури у вікна зазирали, се правда суща.
А було сеє, про що до Книги вписати хочу, калі б не в годі дев'ятнадцатім. Троє дєток моїх в одну весну од дифтеріту померло. Двоє — тихо вмирали, наче трава, а дочка Маруся — тая усе плакала: "Мамо, вава…" А що я можу, як тольки Богу помолиться. І молила, і просила, а йон — не чув, багато тади таких, як я, було на одні його вуха. Дак похоронила се я трьох дєток своїх, якось ще весною, а в літі знов заходилася родить. Заходилася се я родить, а носила воду на гору до останнього, бо в городі усе сохло.