Але вам все-таки треба буде прибути до нас в Мокрани i поговорити з моїм опiкуном Стеткевичем. А потiм побачимо, що маємо вчинити.
— Добре! Я попрошу паню Павловську, i ми поїдемо до князя Любецького, — сказав Виговський i поцiлував Олесю в руку.
Незабаром увiйшла в свiтлицю Павловська. Виговський розказав їй про свою розмову з Олесею. Тiтка була дуже рада, поздоровляла Олесю i на радощах тричi поцiлувала її.
— Ну, пане Йване, пiдемо ж до князiв Любецьких! Побачимо, якої-то вони заспiвають, — говорила тiтка. — Знаю, що буде в нас битва за Олесю, але ми таки вiзьмемо гору i одiб'ємо Олесю. Без битви вже не обiйдеться. Це я наперед знаю. Побачимо, як вони вас приймуть, що говоритиме вам, як обiйдеться з вами цей Олесин дядько в первих, — говорила Павловська, вдягаючись в жупан.
Виговський i Павловська хапком поїхали, неначе хапались, щоб не опiзнитись на якесь свято або на якусь церемонiю.
Незабаром прибули вони до палацу князя Любецького. Старий палац стояв на Старому Києвi, над глибокою долиною, котра тяглася до Кожум'якiв. Палац був збудований серед широкого двора. Гостра висока покрiвля з черепицi почорнiла од негоди, непоновлена десятки рокiв. Тiльки мiсцями на покрiвлi зеленiли широкi плями ясно-зеленого моху, неначе понашиванi на ганчiрках ясно-зеленi оксамитовi латки. З боку палацу загиналась пристройка на два поверхи, а за нею пiднiмалась чудна тонка невеличка башта з узькими амбразурами, неначе голуб'ятня з дiрками; бiлi, але дуже задимленi димарi виганялись високо над гострим дахом, неначе стовпи, натиканi без ладу в чорну покрiвлю. Перед ганком палацу зеленiв широкий круг, засаджений кущами. За домом чорнiв старий садок.
Виговський i Павловська увiйшли в довгенькi узькi сiнцi, бiльше схожi на коридор з узькими вiкнами. Дверi збоку одчинились. З-за дверей виглянула жiноча чудна головка з маленьким поморщеним лицем, схожим на печену картоплю. Ця головка, завбiльшки з добрий запорозький кулак, вирячила на їх зачудованi очi, а потiм маленькi ручки одчинили скрипучi дверi. Павловська й Виговський увiйшли в довгу старинну свiтлицю. В свiтлицi нiкого не було. Стародавнi ясеновi стiльцi з високими без мiри спинками, оббитi червоним, вже злинялим, сап'яном, стояли рядком попiд стiнами; ручки стiльцiв були поробленi в формi гадюк, котрi позвiшували наниз свої довгi головки, а хвостами поприлипали до високих спинок. Довгi килимки були розстеленi попiд стiльцями, тяглись стежкою через свiтлицю до дверей. Килими полиняли, втратили лиск i фарби; один тiльки дорогий квiтчастий нелинючий перський килим на софi звеселяв сумну темну свiтлицю. Узькi, високi й зверху гострi вiкна пускали мало свiта в довгу свiтлицю, а кругленькi шибочки з червоного й синього скла вгорi вiкон кидали в свiтлицю темнуватi сутiнки, i в свiтлицi од їх ставало нiби ще темнiше. В домi було тихо. Нiгде не було чути нi найменшого гуку, навiть шелесту, як в порожнiй стариннiй церквi. Виговському здалося, що вiн увiйшов в якусь стародавню церкву; рядки образiв, котрими був заставлений увесь куток на покутi, ще бiльше наводили на його таку думку. Виговський i Павловська посiдали на твердих стiльцях i пообпирались лiктями на холоднi дерев'янi гадюки.
Довгенько вони ждали, але нiхто не виходив до їх. В кiмнатах не було чути навiть найменшого шелесту. Дiм стояв, нiби пустка, в котрiй жила одним-одна якась людина з малесенькою головкою та зморшкуватим лицем.
— Поганий для мене знак, отi гадючки! — промовив тихо Виговський i торкнув рукою одну гадючу голову, а потiм другу.
— Нiчого те! Не вкусять, бо дерев'янi й холоднi як лiд, — зашепотiла тiтка Якилина, осмiхаючись.
— Хоч не вкусять, так заморозять холодом, — сказав Виговський.
Незабаром дверi в кiмнату заскрипiли, неначе цiле лiто немазаний вiз. Вийшла стара княгиня Любецька, убрана в темно-зелену оксамитову сукню, поверх котрої був накинутий вишневий кунтуш. Сукня була дорога, але така злиняла, що на фалдах стала руда, неначе фалди були посиланi зверху табакою. Поспiшаючи до гостей, Любецька навертiла на голову довгий шматок бiлої прозорої тканини i зав'язала кiнцi на шиї нижче пiдборiддя. В цьому iмпровiзованому тюрбанi вона була схожа на туркеню. Сивi пасма кiс виглядали над вухами. Любецька була невеличка на зрiст з сухим лицем. Тiльки чорнi очi блищали i свiтились завзятiстю.
Гостi встали i пiшли назустрiч княгинi. Виговський привiтався до Любецької i поцiлував її в руку. Любецька зирнула на рiвну, пишну фiгуру Iвана Остаповича, i вид її повеселiшав. Очевидячки, вiн сподобався княгинi i фiгурою, i красою.
— А ми вже бачились з вами, пане Виговський! —обiзвалась рiзким, зовсiм не старечим голосом Любецька.
— Мав щастя стрiнутись з вами в панi Павловської, — сказав Виговський веселим голосом. Вiн примiтив, що вчинив добре враження на стару княгиню.
— Сiдайте ж у нас! — промовила Любецька, сiдаючи на канапi.
Павловська сiла поруч з нею так проворно, неначе впала на канапу, аж канапа заскрипiла. Виговський сiв на стiльцi.
Не встигли вони перекинутись кiлькома словами, як дверi знов скрипнули так раптово, неначе хто рiзнув ножем по горлянцi. На дверях з'явився старий князь Любецький. Вiн був невеликий на зрiст, кремезний дiд з сивою довгою бородою. На головi вилися розкiшнi чорнi кучерi, неначе припалi порохом. Старий оксамитовий вишневий жупан так злиняв i повитирався, що на йому подекуди свiтились нитки. Князь кинув неспокiйними очима на Виговського; здивованi й виряченi його очi неначе питали у Виговського:
"Чого ж оце ти до мене прийшов? Яке дiло маєш до мене? Навiщо ж ти менi здався?"
Павловська назвала на ймення Виговського. Князь привiтався з ним гордовито i все дивився на його, вирячивши здоровi карi очi. Очi були неласкавi, лице надуте, брови насупленi.
— Познайомившись з панею Павловською та з панною Оленою Стеткевичiвною, навiть завiвши приятельство, я з щирим серцем бажаю познайомитись i з їх близькою рiднею, якою ви їм доводитесь, — обiзвався Виговський.
"Навiщо менi це здалося?" — неначе говорили гострi князевi очi; одначе князь ласкаво поклонився Виговському i промовив:
— Спасибi вам, пане генеральний писарю! спасибi за честь! Сiдайте ж в моїй господi! — сказав Любецький, i його очi стали веселiшi. У Виговського стало легше на душi.
— Чи по дiлу прибув до Києва, пане генеральний писарю, чи на прощу?
— Приїхав я до Києва на прощу, побував в Печерському монастирi i в печерах, приїхав я i по дiлу, — сказав Виговський.
— А у нас в Києвi сталася велика змiна: запанувала Москва, наїхали московськi стрiльцi, десь узявся московський воєвода, — почав говорити князь.
— Така, князю, була умова Богдана з царем, щоб у Києвi сидiв московський воєвода з стрiльцями, — знехотя обiзвався Виговський, — треба було прийняти цих гостей.
— То-то й горенько... що цi гостi незабаром стануть в нас хазяїнами! — сказав Любецький. — Не сподобались менi цi гостi За Польщi нам, шляхтичам, i князям, навiть православним, було лiпше. Я сам православний i шкодую за Польщею.
— Але, князю, змiнити дiла вже не можна. Новi порядки настали на Українi, — сказав Виговський.
— Новi, але для нас дуже недогоднi. Погане дiло вчинив Богдан, погане! Бодай йому добра не було! — аж крикнув князь i, схопившись з мiсця, почав ходити по свiтлицi.
— Князю, сядь! Не ходи! — промовила Любецька до чоловi ка.
— За Польщi нам було добре, — говорив князь, трохи не бiгаючи по свiтлицi, — народ робив на нас панщину, платив нам податi як державцям, як давнiм князям. Ми мали землi й лiсiв, скiльки хотiли. А тепер що? Хлопи здебiльшого пiшли в козаки, пристали до Хмельницького, перестали робити панщину. От я маю двоє сiл на Полiссi, а з їх тепер користi, як з цапа молока. Я й не католик, й не поляк, сидiв я дома i не тiкав в Польщу, а мої хлопи десь розбiглись на степи, а тi, що зiстались, не послухають, позабирали собi клаптi моєї землi, хапають в мене пiд носом, орють i сiють для себе, а не для мене. А пани, що стали католиками, бояться вертатись в свої маєтностi, бо хлопи бунтуються проти їх, виганяють з сiл. От i я, хоч i князь, i грецької вiри, а зубожiв зусiм. Не маю за вiщо полагодити свiй палац, полагодити господарську справу. Ось бачте, як я обносився. Одежа на менi аж свiтиться.
— Князю! сядь-бо та сиди! Не бiгай так швидко! — крикнула Любецька. — Будеш потiм стогнати цiлу нiч... В князя слабiсть в ногах, йому не можна так швидко ходити, а вiн таки ходить, — тихо промовила Любецька до Виговського.
Виговський глянув на старе убрання на князевi. Врiвнi з князем Виговський, убраний в новий оксамитовий кунтуш, обшитий золотими позументами та шнурками, здавався багатирем.
— Але що ж, князю, маємо робити, коли дiло вже сталося? Польща догоджала шляхтi, але пригноблювала козакiв. От через це й все лихо скоїлось, — несмiливо обiзвався Виговський.
— Нащо нам козаки? Не люблю я через це козакiв! — прохопився князь, никаючи од кутка до кутка, — поганi вони люди, бо накоїли нам лиха. Ми понесли велику втрату, ми стали трохи не старцями! — вже не говорив, а репетував князь i швендяв по свiтлицi так швидко, неначе йому хто насипав приску за халяви.
— Князю! сядь, бо цiлу нiч кричатимеш та стогнатимеш! Знов буде тобi судомити ноги. Ой Господи!
— Княгине! сиди собi, коли тобi незавiзно, а до мене не чiпляйся! — одповiв з криком Любецький.
— Та годi вже, годi! Тiльки дурно себе тривожиш! — обiзвалась княгиня i почала тихо розмовляти з Павловською.
Павловська трохи не на вухо сказала княгинi, що Виговський сватає Олесю Стеткевичiвну. Княгиня замовкла, надулась, неначе розсердилась на свою родичку.
Князь пересердився, вгамувався й сiв; вiн втомився од гнiву й бiгання i важко одсапував. Виговський задумав тепер приступити до дiла, хоч примiчав, що князь неласкаве подивиться на його сватання.
— Я оце прийшов до вашої княжої милостi по великому дiлу задля мене. Я думаю сватати панну Стеткевичiвну, вашу родичку. Вона ласкава до мене i дала вже менi слово. Але вона сирота, а ваша милiсть доводитесь їй родичем. Чи згодитесь ви з княгинею видати за мене вашу небогу? — промовив смiливо Виговський.
Князь швидко пiдвiв голову, аж кинувся, неначе хто кинув на його стрiлою i влучив в груди.
— Ти хочеш женитись з Оленою Стеткевичiвною?
— Хочу, i хочу знати думки вашої милостi про це велике задля мене дiло.
-Гм...