їх вабить уже не церква, а клуб, музики й танці.
— Пропадає до нас повага й смиренність.
— Кажуть, після вечерні деякі послушниці переодягаються в світське вбрання і потайним ходом ідуть до слободи на вечірки й концерти.
— А ще ходять чутки, ніби якась послушниця вирішила взяти шлюб... з міліціонером!
Манефа. Я ж і кажу: треба служити молебні, треба скликати всіх черниць до церкви і молитися, молитися, молитися!
Іліодора. Була я в преосвященного Феоктиста — епіскопа бєлгородського і з його розумних порад скористалася. Напоумив він мене, сестри, здійснити святу справу. Люди зараз тягнуться до грамоти... Дамо їм слово боже.
Манефа. Бачу, ігуменіє Іліодоро, націляєшся добре.
Іліодора. Хочу, щоб обережно ви тепер шукали шлях до серця православного. Та цьому вас не вчити. Самі знаєте. (Бере євангеліє, виймає звідти аркуш з текстом, хреститься, починає читати). "Цього листа знайдено на горі-таборі під образом святого Миколая. Я, Ісус Христос,— син бога живого, повеліваю вам! Наша Росія у великій смуті, і тих, хто зважиться відбирати монастирські та інші, від бога дані, землі,— тих каратиму громом і блискавкою, градом і вітром, вогнем і водою!.." (Оглядає черниць). Стверджуємо слово боже? Всі. Амінь!
Іліодора (продовжує читати). "Непокірна людино, змирися! Бо відверну лице від тебе і таких, як ти. 1 напущу на вас чорних птахів... Задушним газом укрию міста й селища, і від них загине і людина, і звір, і птиця, і всяке живе створіння. Напущу на вас жах, чахлість і гарячку". (Оглядає черниць). Приймаємо?
Всі. Амінь!
Манефа. Так, так... і гарячку!
Іліодора (читає далі). "Від них втомляться очі і змучиться ваша душа. Ви будете висівати насіння, але не буде його сходу на монастирській землі, бо я висушу з неї всю вологу. Я зроблю так, що небо над вами буде як залізо, а земля як мідь. І даремно спливатиме сила ваша, і земля не дасть врожаїв своїх, і дерева не дадуть плодів своїх... Я перетворю вас на божевільних, і ви будете бігти, не озираючись, натикатися одне на одного й падати намертво!.."
Манефа. Хай падають! Хай пропадають, як скажені собаки!
Тарсилія. Ти дуже зла, МанеФо!
Манефа. Нема чого бути доброю, коли їхні руки хапають нас за горло.
Іліодора (хреститься, закриває євангеліє). Яко твое єсть царство, и сила, и слова отца, и сына, и святого духа ныне, и присно, и во веки веков.
Всі. Амінь!
Іліодора. Ми надрукуємо його таємно... Нам допоможе в цьому преосвященний епіскоп Феоктист, а ви вже потім самі дивіться, кому давати, кому не давати, щоб не накликати якоїсь біди. Нехай святе писання потрапить у народ і творить там праведне діло. Ще раз, і вдруге, і втретє. Во имя отца, и сына, и святого духа.
Всі. Амінь!
Входить стривожена А н г е л і н а.
А н г е л і н а. Вони там... Ждуть... Іліодора. Хто?
Чути владний стукіт, всі німіють. Ось двері розчиняються навстіж, і в них з'являються Степан Соколенко, Савка Вогник, Хома-ми-с л и в е ц ь, вже з загоєною рукою, та інші слободяни.
Степан. Довго не відчиняєте дверей, ігуменіє Іліодоро! Здрастуйте!
Іліодора (трохи отямившись). Здрастуй, Степане... Андрійовичу!
Степан (оглянувши черниць). Засідаєте?
Іліодора. Клопочемось за монастир. Церкву треба ремонтувати... Оновити іконостас, багети до ікон, різьбу на вратах. Ти ж тепер, мабуть, цим ділом уже не займаєшся?
Степан. Нема коли, преподобна, іконостасами займатися. Нехай бог з своїми угодниками зажде трохи на небі, поки ми на землі свій порядок встановимо.
М а н е ф а. Слова твої жалючі, як кропива.
Степан. Манефо, я знаю тебе давно... І діла твої знаю...
М а н е ф а. Сатана!
Ст е п а н. Не сподобалось? (Сміється).
Іліодора. Сестри мої, зустрінемось на вечерні.
Черниці, вклоняючись ігумені, виходять.
Степан (до преподобної ). Здогадуєшся, чого прийшли? Іліодора. Не треба великого розуму, щоб здогадатися. Степан. Тим краще, швидше можна буде про все домовитись.
Іліодора. Не поспішай, Степане Андрійовичу. Степан. Мушу, бо час не жде. Пора гаряча. Іліодора. А ти все-таки зажди. Не корову прийшов купувати.
Степан. І то правда. Можна тебе й послухати. Іліодора. Але я б не хотіла...
Степан. Це все люди свої... з ревкому. Хіба що Савка... Так він же тепер у мене права рука в роботі...
Іліодора. З тобою, Савко, в мене буде окрема розмова.
Савка. Пізно. Треба було тоді зі мною розмовляти, як був я пастухом... Та ви ж мене вигнали.
Іліодора. Безвірників не тримаємо в обителі.
Савка. А дядько Степан не тільки дав мені притулок у своїй хаті, а ще у вільний час навчає столярувати.
Хома. Разом вчимося.
Степан. Учнями задоволений. Та не про це зараз мова, Савка. Отже, ігуменіє Іліодоро, нам нема про що з вами говорити.
Іліодора. Ти став зухвалим. Це недобре для молодої людини. (До Степана). І все ж я дуже прошу... Якщо можна... Степан (глянув на своїх супутників). Заждіть трохи.
Ревкомівці виходять.
Іліодора. Сама хочу почути від тебе правду.
С т е п а й. Не розумію, якої правди ждеш.
Іліодора. Дійшли до мене чутки про твоє безвір'я... Немовби ти постав проти... самого бога?
Степан (засміявся). У мене зараз немає часу про нього навіть думати.
Іліодора. І що ж ти... зовсім тепер уже не молишся? 229
Степан (стає серйозним). Раніше молився і в бога вірував, як всі християни. А ось коли потрапив на германську війну та подививсь, як вмирають у боях руські солдати,— перестав молитися.
Іліодора. Значить, правда. Карає нас всевидющий, милосердний господь за гріхи наші.
Степан. Чому ж він не карає багатих? Чому його гнів падає все на бідних, трудових людей?
Іліодора. Богохульствуєш?
Степан. Правду кажу. Як же це він, всевидющий, не бачить отих заводчиків, фабрикантів та різних багатіїв, що наживаються з війни? Чому не помічає, як ллється кров рядових солдатів, як зростають на полі брані могили руських воїнів, як повертаються додому каліками годувальники сім'ї? Чи ти думала, ігуменіє Іліодоро, як твій бог журбою засмучує матерів, сльозами затуманює очі вдовам, сіє горе, злидні й нужду в бідняцьких родинах? Який же він милосердний, коли сиротить дітей малих, дітей, які ще навіть не розуміють, що таке гріх. Оце твій бог? Такому богові, жорстокому й несправедливому, ти молишся у келії і в церкві?
Іліодора. Страшні слова говориш, Степане.
Степан. Віруюча людина мені нагадує голуба з підрізаними крилами. Нема йому польоту, не видно обріїв... А світ навколишній бачить він тільки з голуб'ятні.
Іліодора. Хіба можна жити без віри?
Степан. Ав мене є віра.
Іліодора. Яка ж вона, твоя віра?
Степан (натхненно). Майбутнє моєї Батьківщини. Не вчений я... не вмію красиво про нього сказати, але серцем, душею його відчуваю. Все треба зробити, щоб трудяща людина жила, і жити їй хотілося, і радіти, і любити... І щоб вона мала все для свого щастя, радості й вільного труда. Це буде таке майбутнє, ігуменіє Іліодоро, якого ще не знали люди на землі! Без фабрикантів, без царів, попів і... без бога! Оце моя віра. Нею живу і для неї нічого не пошкодую... Навіть життя!
Іліодора. Дивні твої слова... Незрозумілі для мене і страшні.
Степан. Ну, годі про це. Не на сповідь прийшов до тебе, преподобна. Є важливіші справи...
Іліодора (пильно дивиться столярові в очі). Будете відбирати?
Степан. Будемо! Цього вимагає народ. Іліодора. Хіба народові мало тієї землі, що забрали в поміщиків?
Степан. Мало! Люди віками мріяли про неї... І діждалися. Хай сонце світить не тільки в поміщицькі хороми, а в кожне віконце бідняка.
Іліодора. І від тебе, Степане, чую нові слова. (Підходить до нього ближче).
Степан. Що так розглядаєш мене?
Іліодора. Не бачила зблизька... більшовиків... які вони. Степан (посміхнувся). Ну, і що скажеш? Іліодора. Добра нам не ждати.
Степан. Правда твоя. В добрі ви вже нажилися. Дайте іншим людям тепер пожити... бідним людям... Іліодора. Грабуєте? Степан. Відбираємо своє.
Іліодора. То, може, з меблі починатимеш? Це ж ти її майстрував... Добротна, берестова.
Степан. Надійде час, гляди, і меблю доведеться взяти. А поки що земля потрібна... монастирська, угіддя...
Іліодора. А як же нам?.. З чого жити?
Степан. Будете ікони заготовляти для віруючих, майструвати вибивані квіти, ткати мухояр, правити молебні, панахиди.
Іліодора. Смієшся, Степане Андрійовичу...
Степан. Ні до чого всі ці розмови! Треба діло починати... Гей, хлопці! (Йде до дверей).
Його зупиняє ігуменя.
Іліодора. Зажди. Степан. Ніколи ждати.
Іліодора. Невже ти все забув, що було колись між нами?
Степан. Що було, те не повернеться... Минула молодість... Минули літа... Все минуло.
Іліодора (хвилюючись). І в тебе... в душі твоїй... нічого...
Степан. Навіщо мою душу ворушити? Сама ти винна...
Іліодора. Я люблю тебе... З любові великої стався колись гріх... Все життя відмолюю... (Гаряче). Заради минулого.., заради любові і всього святого... прошу тебе... Не тривож нашої обителі. Хочеш, навколішки стану перед тобою. Благаю...
Степан не дозволяє, але ігуменя стає.
Степан. Я виконую рішення ревкому. Навіщо мене благати... про таке?..
Іліодора (підводиться на ноги). Бачу, помилилась... Значить, відбиратимеш?..
Степан. Я вже сказав. Пора цю розмову кінчати! (Дістає з бокової кишені газету "Известия"). Слухай: (читає) "Декрет о земле. Принятый съездом рабочих и солдатских депутатов на заседании 26 октября 1917 года в два часа ночи". Слухай уважно.
Іліодора. Мушу слухати.
Степан (читає). Перше. "Помещичья собственность на землю отменяется немедленно без всякого выкупа".
Друге. "Помещичьи имения, равно как и все земли удельные, монастырские..." Чуєш? "Монастырские..."
Іліодора. Досить!.. Не хочу більше слухати.
Степан (згортає газету). А знаєш, хто цей декрет підписав? Ленін!.. Сам Ленін!
Іліодора. Мені від того не легше. Серце моє зранене... (Дивиться в очі). Так от що я тобі скажу. Нашої землі ми не віддамо! Нічого не віддамо!
Степан. Візьмемо силою... Як брали в поміщиків... Як брали вже ліс монастирський...
Іліодора. А ми вийдемо в поле з хрестами, корогвами. Підіймемо чудотворну... Тіхвінської божої матері... Зберемо людей з навколишніх сіл.
Степан. Тоді я зараз гукну Хому, нехай скликає всіх слобідських охотників...
Іліодора. Для чого?
Степан. Поставимо біля монастирської брами сторожу, щоб ніхто не міг ані зайти, ані вийти з обителі.
Іліодора.