Там, у темряві, біля школи…
— Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!..
Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно. Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі...
Він плакав... йому було жалко... А ті... а тим, що руйнували...
Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею...
Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току, а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.
— А хто там ходить? — почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.
— Це я, Петре...
Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.
— Сідайте тут! — промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:
— Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь... Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо — живого не випустимо...
Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.
— А Наталя Миколаївна, діти — де?
— Не турбуйтесь... Вони живі й здорові...
— Та де вони?
— Одвіз я... в Гайки...
Гайки — то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.
— Ми так думали, — шепотів далі Петро, — що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, — все за вас журилися... хотіли вас шукати... Та я вмовив... Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б... Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято... що ви в лісі тепер... Вони повірили...
Написали до вас записку... То це недавно тільки вернувся, одвізши...
— Спасибі, Петре!.. А діти не дуже налякалися козаків ?
— Ні, нічого... Ліда не зрозуміла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту..."
— Наталі Миколаївни ніяк вони не займали?
— Ніяк... Вони, мабуть, і не догадалися, що то вона... і не питались нічого... Дуже вас побито, Євгене Петровичу?
— Трохи... Тільки по голові дуже вдарено... Одначе — нічого... Що в школі?
— Усе погромлено... Поки я вранці одвів Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах... поки туди та сюди, — прибігаємо, аж тут уже перейшла орда... Тільки дід Терешко ходить по хатах та плаче... Кинулись вас, — нема... Почали шукати вас, а тут і погромники шукають... Силкуємося так, щоб нас не помічали, щоб знайти вас та переховати, або може до лікаря... Ніде нема... Де ви були?
— У цегельні... в малій шопі...
— Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звідтіля, — ну, думаємо, там вас нема... та й не пішли туди... У школі я познаходив деякі папери, — оддав Наталі Миколаївні...
— Де лист од неї?
— Ось... тільки світити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять...
— Правда...
— Вам треба з Ладинки кудись інде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився...
— Нікуди, тільки до Києва... Бо там найкраще можу притулитися... Чи тепер пізно?
— Північ скоро.
— Поїзд уже пішов. — Та вам тепер у город і не можна...
— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сісти... Верстов двадцять буде туди од нас?
— Та буде... Може трохи й більш... Дійдете?
— Дійду.
— Бо їхати воно помітніше...
— Авжеж... Я й на вранішній поїзд не хочу, бо дуже помітно буде...
— Підождете до вечірнього?
— Еге. Тільки не тут... Краще я піду в ліс на пасіку твою.
— Еге, там безпечніше...
— Переночую в курені й день перебуду, а ввечері йна машину.
— Зараз хочете йти?
— Та зараз... Тільки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нічого...
— Я зараз...
Петро пішов, а Корецький остався дожидатися в темній клуні. Певна річ — на пасіці буде йому найкраще. Бджоли Петро відтіля вже перевіз, ніхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лісі заховатися можна... Од пасіки до станції Горобейки буде навіть ближче верстов на три...
Прийшов Петро, приніс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надіти було трудненько, бо голова боліла.
— А це попоїсти... Їжте!..
— Ні, це згодом... уже на пасіці... та й ідучи можна... А тепер нема чого баритися: краще я швидше піду.
— Ходіть — і я з вами.
— А тобі чого?
— Е, ні, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися... Там уже не так страшно, а по дорозі то хто його зна, як буде...
— То щоб і тобі впало,— цього хочеш?
— Та нічого не впаде... Піду!..
— Ну, гаразд, — охітніше мені буде. Яром?
— Яром не так помітно...
Вийшли з клуні, роззирнулись, — ніде нікого не було видко. Пішли знову городом, тоді вниз і побралися яром.
Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, ішли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорі було хмарно, тільки де-не-де проблискували клаптики чистого неба і на їх сумно мигтіли зірки. Чорні боки яру здіймались високо, і внизу було зовсім темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тільки йти якомога тихше, обережніше, — посувалися помалу. І враз Корецький здригнувся.
— Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. — знову розкотилося серед темряви.
І весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повітрі заводи собачого плачу, і від їх ставало так безнадійно, що хотілося самому плакати, вити, як Катай...
З півгодини йшли яром. Дедалі він ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали і, нарешті, вибігали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нічого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.
Там, геть далі, бованіла в темряві могила. При блідому світі від кількох зірок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилі щось високе.
— Козак верхи, — прошепотів Петро.
Так! Ловлять його і вночі.
Треба вертатися назад.
Завернулися і знову пірнули в темряву глибокого яру.
— До верб, — шепнув Петро.
Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гілку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на півтори, — отже легше було сховатися і зайти далі від села, а тоді вже іншим шляхом завернутися до лісу.
Знову пішли тихо, обережно, мовчки. Дійшли до гілки; завернули нею. Тут іти було гірше, бо стежка була мало протоптана і раз у раз траплялися кущі. Доводилось іти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотіння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козаків їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землі й лежали мовчки, нерухомо.
— Долго еще будем ездить? — почувся голос просто над їми.
— Да чорт его знает... Должно удрал уж он...
— Проехать разве оврагом?
— Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь... Дай-ка огоньку, брат!
Чиркнув угорі сірник, блиснув світ, засмерділо тютюном...
Далі затупали знову коні, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали і нарешті зовсім стихли. Підождали, ще з чверть години, тоді Петро торкнув Корецького.
— Лежіть тут!
І тихо-тихо поліз угору. Корецький бачив, як його темне тіло посувалося кручею і як, нарешті, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, — тоді вернувся так само обережно.
— Не видко вже нікого, — рушайте швидше!
І все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги — нікого не видко було ніде. Хіба хтось сховався. Нахиляючися і припадаючи часом до землі, пішли поміж купками чагарнику й верб і йшли так з верству — аж поки вибились на вільне поле.
Нічим не можна було ручитися, що й тут, на дорозі до вони не стрінуть козаків, але іншого способу добитися до лісу в їх не було.
Пішли швидко-швидко полем...
А навздогін за їми лунав далекий собачий плач, мов тужіння на руїнах розбитої школи...
V
Дерева шуміли сумно й понуро, як налітав на їх вітер, і а тоді затихали, шепочучи жалібно, мов на кого нарікаючи. Вітер часами хлюскав дощем у тонку горожену стінку, а як він затихав, дощ ляпотів по листю й по катразі одноманітним і докучним ляпотінням і здавалося, що йому не буде й кінця. Зобгавшися на соломі, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскіт настирного осіннього дощу. Було холодно, вогко й безнадійно сумно. Так безнадійно, що не хотілося вже ні жалітися, ні навіть кричати з болю, хотілося тільки зібгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака під отаким дощем, заплющити очі, щоб уже нічого, нічого не бачити, — і вмерти.
Дев'ять літ праці!.. Праці щирої, повсякчасної, такої, що всі її радощі й болі стали їх особистими радощами й болями. Навіть кохання їх, подружні справи — так тісно злучилися, переплелися з тією працею, що все те творило одно ціле — часом гірке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радісних надій!..
І все загинуло!..
Спершу сам, тоді вдвох — вони викохали кілька поколінь молодіжі, осяяної хоч невеликим світом знання й громадянської самосвідомості. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсігди силкувалися не різнити з тим, чого навчали людей; ішли завсігди, де тільки могли, на поміч усім, кому того треба було, ішли не через те тільки, що так веліла їм ідейна повинність, але й того, що їм любо було пірнати в народне море, заспокоювати болі; того, що вони любили цих темних, пригнічених тяжкою долею, людей і силкувалися виявити ту любов, як могли...
Може недобре? Мало?
Хто знає... Але з усієї сили — скільки змогли... І здавалося — не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим і вищим життям... Здавалося, що й ширша громада вже розуміла їх і виявляла свою прихильність... навіть недавно, вже як він у тюрмі був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.
І ось — досить було нісенітниці, видимої дурниці про те, що хтось хоче мужицькі землі віддати жидам, щоб одразу все відмінилося, щоб цей страх мужицький — не впустити з рук землю — затуманив зовсім голови, забив усім памороки.