І отак скільки пісень попало в записну книжку Яворницького від Хоми Провори! І яких пісень! Як тільки він почне виводити голосом яку-небудь пісню, як тільки він заграє на своїй сопілці, так уже й чути, що то стародавня, самобутня і ні з чим не зрівняна пісня. Багато цілих годин і цілих тижнів, веселих і сумних (більш за все сумних), провів Яворницький з Хомою Проворою, заслухуючись його грою на сопілці і тішачись його мелодійними піснями, які за душу брали, але ніколи не бачив його, щоб він плакав від іншої пісні, опріч наведеної. Чому саме ця пісня розхвилювала до сліз Хому Провору — так і лишилося невідомо: Дмитро Іванович не став своїми розпитуваннями тривожити його хвору душу, сам же він з приводу цього завжди залишався німим як риба.
Крім пісень, Хома Провора багато знав переказів, легенд, різних оповідань про минуле. Розповідав він захоплююче, цікаво, дохідливе. Багато можна знайти на Україні, в різних закутках, розповідачів-боянів, але далеко не всякий з них володів даром передавати свої розповіді в таких художніх образах, з такою живою мімікою і з таким неудавано веселим гумором, як це передавав і зображував Хома Провора. Мало того: Хома Провора розповідав не тільки художньо, але й оригінальне.
— У якомусь царстві, у якомусь государств! була царівна, така начитана, така написана...
— Як же то "написана"? Хіба так можна казати?
— А чому ж не можна? Як кажуть "начитана", то повинні казати і "написана".
— Ну добре: "Така начитана, така написана".
— Така, кажу, начитана, така написана, що он яка! Зробила вона собі корабель, ізгрузила його грузом, сіла в нього та й гайда по морю, по окіяну. Тут де не взялася буря! Як підхопила вона той корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула аж у Гамазонське царство... А як ви там записали?
— А ось як: "Тут де не взялась буря! Як підхопила вона той корабель та як хуркнула!.."
— Не так!
— А як?
— Де не взялася буря! Як підхопила вона той-корабель та як х-у-р-к-н-у-л-а! Та й викинула корабель аж у Гамазонське царство!
Розповідач саме домагався того, щоб записувач так само роздільно й з такою ж інтонацією і наголосом записав "хуркнула" та інші подібні слова, як вимовляв він сам. Тільки тоді, за його словами, казка буде записана "настоящим маніром".
У Хоми Провори... шахрай — не шахрай, а "митець"; не почервоніла, а "зашарілася"; не розсердився, а "заярився"; не заручилися, а "порукалися"; не обтесався чоловік, а "охмолостився" ("поміж людей став бувати, то й охмолостився трошки, а то був такий патика та матула, що й казати нічого"). У Хоми Провори коняка не пішла в руки од того, що за нею "зажалковано". У нього... якщо Вода в річці, то "вода як серебро", а коли степ чи ліс, то неодмінно "дрімливий ліс, сонливий ліс". У нього царівна не наїхала, а "налучила на скелю", і не заплакала, а "ударилась у великий плач". Хмарка не нахмарила, а "хмарка засмутилася". Казку він найчастіше закінчував так: "Задав пир на весь мир, і я там був, а не бачив того аж ніяк..."
УКРАЇНСЬКІ ЧОРТИ
Дорогою з Бердянська Дмитро Іванович заїхав до старого міста Ногайська, щоб познайомитися з художником Анастасом Гордійовичем Смоктієм і поговорити з ним про запорозьку старовину.
Смоктій зустрів професора з великою радістю: обнялися й поцілувалися, за старовинним звичаєм.
— А, голубчику, так он який ви з себе! Знаю, добре знаю ваше прізвище, чував і читав вас!
Цілий тиждень історик прогостював у Смоктія. Він дуже любив народні пісні, старовину, чудово співав старовинних запорозьких пісень, знав козацькі думи, грав на кількох музичних інструментах, особливо на сопілці.
А скільки він знав казок, прислів'їв, народних оповідань! Для Дмитра Івановича це — скарб. Гостюючи в Смоктія, він записував усе.
Ось до них підходить літній уже сусіда Антін Павлович Підлужний. Босий, без шапки, в грубій сорочці і в нанкових штанях. Починається розмова. Дмитро Іванович бере ініціативу до своїх рук.
— Скажіть, голубчики мої, яких ви знаєте українських чортів?
— Українських чортів?
— Еге ж, українських чортів? Які вони е?
— Я знаю одного Безп'ятого чорта.
— А який же той Безп'ятий чорт?
— Чорт як чорт, а Безп'ятий зветься тому, що вовк йому п'яту відкусив. Ну, як хочете ви знати, то чорти бувають водяні, степові, хатні й лісові. З водяних найголовніший — анциболот. Це головне начальство над усіма водяними чортами; потім водяний чорт — це той, що греблі рве; далі синько-водяний — це старий бородатий чорт, такий, що вночі хапає людей та топить їх між потоками у водяному млині; є ще з водяних рябий біс — це дуже злий чорт; моя баба, було, як лається, то каже: "А щоб тебе рябий біс узяв". Із степових чортів найголовніший — куцак (у шкоді десь був та й хвоста збувсь); далі танцюристий чорт: у вихорі танцює та б'ється з іншими чортами; кажуть, як кинути в той вихор ножа, то він увесь у крові буде. Є ще шут-чорт: цей украде або оброть, або путо в хлопця чи в дядька, що пасе коней у степу, та й закине геть. То хлопець ходить-ходить, а далі й каже: "Ну, годі вже, пошутив, і годі",— то він і підкине, 3 хатніх чортів найперший чорт — це дідько. От, було, в старовину так лаялися:
"Що ти робиш? дідько б шанував твого батька!" Або: "Щоб тебе Дідько взяв!" Цей дідько як удень, то все на горищі сидить, а як уночі, то шастає по сінях та по коморах. Так от, для того щоб він не шастав уночі, треба ляду на горищі на ніч закривати, бо він спуститься з горища до діжки, що в сінях стоїть, та й локоче воду, як той пес. Так баба моя, було, щовечора й каже: "Хвесько, га, Хвесько, чи ти закрила ляду на горищі?" З хатніх же чортів є ще біситель-чорт. Отож і лаються ним: "Біситель твоєму батькові!" Потім того — луканька. Це дуже капосний лукавий чорт. Він, якщо треба кому капость яку-небудь учинити, так уже так підстроює, що будеш чмихати увесь день: той так підведе, що й не найдеш вночі дверей спросонку та й учхаєшся; одне слово, дуже капосний біс. Хатні чорти плохі, а степові дикі. Отож і птиця домашня плоха, а степова дика. Із лісових чортів є лісовик-чорт; він сам білий, а п'ятки смалені; цей кріпко дурить людей: він оце скинеться чоловіком та й їде по лісу на такому возі, що так полудрабки й сиплються з нього, а він знай лупить та торохтить, як скажений, по лісу; то лісовий сторож дума, що воно злодюга якийсь забрався в ліс, та давай за ним гнатися, аж то чорт.
Один дід, на прізвище Попенко, оповідав про того лісового чорта таке: "Іду, каже, раз я по лісі й доходжу до річки, а в нашому лісі та, бачите, річка Озниця протікає; доходжу до річки, дивлюся, стоїть біля берега човен. Я сів у той човен та й давай гребтись до другого берега. Гребуся собі та й гребуся, коли це вибрався на середину, аж тут човен як розколихався, як розколихався, і хто його знає від чого. Дивлюсь я, аж на дні човника лежить якесь собачатко, так, як ото шарча, лежить, і п'ятка в нього на одній нозі обсмалена, звернулося в клубочок та мугиче. Та не знаю вже, чи воно в мене була на голові шапка, чи не було, а тільки я й весло з рук випустив. Тільки що човен став підходити до другого берега, а воно з човна бульк! Та так у воду й булькнуло. Отож воно й був настоящий лісовик..."
Окрім цих чортів, є ще чорт Люципер. Це вже страшенний чортюга. Усім чортам чорт! Це, мабуть, той, що в німців зветься Люцихвер. Ще е якісь чорти, наші-таки, українські, та тепер я ніяк не пригадую всіх, а чув, як малим був.
— Знаєте, Анастасе Гордійовичу, що я думаю? — сказав Яворницький.
— А що?
— Я думаю, як би так, щоб намалювати в картинах усіх наших українських чортів.
— А що ж, це чудова думка.
Незабаром той задум було здійснено: в музеї з'явилася вітрина, а в ній були виставлені всі чорти. Були там і намальовані, і виліплені, та так майстерно, що біля "чортячої" вітрини завжди було весело.
МАНДРІВКА В СІЧ
Дмитро Іванович часом казав: "Дніпровські скелі, острови та кручі — найкращі в світі". Особливо привертав його увагу своїм мальовничим краєвидом великий острів Хортиця. Тут він був частим гостем, бо саме сюди колись зліталися запорозькі козаки на своїх улюблених чайках. Звідси вони вирушали в походи на турецького султана і кримського хана. Саме сюди колись з усієї України збігалися всі нездолені й пригноблені, хто не хотів коритися польським та своїм панам і глитаям.
На цьому острові є велика скеля, яка має назву Диван. Якось Дмитро Іванович зійшов на цю скелю, глянув навколо себе і сказав: "Яка чарівна краса!"
І справді, звідси, як на долоні, було видно Велику Хортицю, Новий і Старий Дніпро, село Кічкас.
— Це місце цікаве ще й тим,— розповідав Дмитро Іванович,— що коли піднятися на цей Диван і крикнути, то від того крику виразно, з повною інтонацією, залунають голоси по всій окрузі. Крикнеш басом — луна відповість басом, крикнеш дискантом — луна відгукнеться тим же.
Вчений спустився нижче. І ось біля цього Дивану він побачив цікаву заглибину, зроблену у великій брилі граніту.
Від рибалок дослідник дізнався, що це місце тут зветься Запорозькою мискою. Зміряв цю "миску", вона має 3 аршини в діаметрі і 1,5 аршина в глибину. Оце так миска! Вчений уважно розглянув її і прийшов до висновку: ця "миска" виникла від того, що в заглибину скелі з м'якої породи якось попав камінь з твердої породи. Цей камінь, напевно, виром почало крутити. Заглибина поступово розширювалася й поглиблювалася. Отак і виникла велетенська "миска".
Дмитро Іванович спустився ще нижче і побачив двох дідів, які мовчки сиділи на своїх човнах і ловили рибу.
— Здоровенькі були, рибалки!
— Здрастуйте!
— А чи знаєте, чого я до вас прийшов?
— Скажете, то й взнаємо!
— Чи не знаєте ви, чому цю миску названо Запорозькою?
— Знаємо!
— А чого?
— Та того, що з неї їли запорожці!
— А як же вони їли з такої миски?
— Та, мабуть, так, як їли в цариці Катерини в Петербурзі. Посідали один проти одного та через миску і годуються: цей того, а той цього!
Кажуть, що коли запорожці гостювали в цариці Катерини II, так їм подали такі ложки, що держалки були довші від руки (а треба за самий кінець держати). Щоб не бути голодними, вони почали цими довжелезними ложками один одного годувати, та й були ситі.
— Ну, спасибі вам за цікаву розповідь. Бувайте здорові.
Бувайте, пане, здорові,
Як воли та корови!
Бувайте, пане, здорові,
Та й нас не забувайте!..
Етнограф хутко дістав з кишені записну книжечку і зразу ж занотував ці слова.
Майже щороку, влітку, Дмитро Іванович відвідував історичні місця, де була Запорозька Січ.