Петро дивився своїми синіми, мов незабудьки, очима в княже лице. — Розумні в тебе очі, як познакомимося ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, — князь плеснув у долоні, і зараз начеб з-під землі явився старий слуга. — Оцих хлопців заведи до ректора. Вони мають бути прийняті в бурсу і в нашу школу. Ректор скаже, в котру. Скажи, що і в бурсу, і в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?
— У цехмістра Плескача.
— Гарно. Коли від'їздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для твого дідуся і для церковної школи в Самборі.
Князь дав знак рукою, що можуть відійти. Вони обняли князя за коліна і поцілували одежу.
Слуга повів їх до ректора Герасима Смотрицького. Він був першою особою в Острозі у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князеві заснувати школу й друкарню в Острозі і дав їй початок до дальшого розвитку, уходив поміж тодішніми українцями за великого чоловіка і вченого. Заживав у всіх великої поваги й пошани. Заложив в Острозі так званий учений кружок, де згуртував найкращі українські сили. Кружок той видав при помочі княжої друкарні багато книжок.
Як княжий слуга привів до нього тепер хлопців і заявив волю князя, Смотрицький дуже ними зацікавився, бо князь звичайно не турбувався тим, кого до школи та до бурси приймається. Він став випитувати про все Степана Жмайла і зараз став хлопців екзаменувати. Зразу не йшли добре відповіді наляканих хлопців, та ректор був неабияким педагогом і потрафив з них видобути, чого йому було треба. Екзамен скінчився добре, ректор похвалив їх і зараз послав їх з дияконом у бурсу.
Бурса стояла зараз побіч ректорського дому, з якого виходило одне вікно на бурсове подвір'я і огород, так, що він усе міг бачити, що робила молодь, віддана його опіці.
Бурса — то великий будинок, боком до вулиці обернений. Входилося у вузькі сіни, звідки йшли двері до просторих кімнат. До такої одної повів їх диякон.
Хлопці, ввійшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для них новістю. Посередині стояли довгі столи з лавами, по боках — лежанки для бурсаків. У тій кімнаті була заразом і спальня, і їдальня, і тут вони вчилися.
У бурсі мали приміщення ті хлопці з околиці, які не мали спромоги мешкати в городі, були діти княжих державців і слуг з подальших околиць, міщанські діти з поблизьких містечок і городів. За своє удержання платили невеликі оплати, а багато їх було-таки на вдержанні князя.
Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамірно, бо якраз поз'їздилися бурсаки з дому і наука леда день мала зачатися.
Диякон розповів даскалові, що був над бурсою поставлений волею ректора. Степан йому вклонився і всунув в руку золотого, чим відразу з'єднав собі його ласкавість. Він вишукав для кульчичан краще місце, і то одне біля другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про опіку, розпрощався і пішов до Плескача.
На тім зійшов час до полудня. У сінях почувся дзвінок, і зараз почали напливати в кімнату хлопці, що бавились на подвір'ї, до обіду. Даскал показав хлопцям їх місця.
По обіді повиходили всі на бурсову площу, де вони забавлялися та заводили різні молодечі іграшки. Скакали через шнурок, перебігалися, кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стріляли з луків до мети. Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далі прикликав до себе старшого спудея (школяра) і казав і тих новиків взяти до гурту. Хлопці повеселішали, осмілилися і стали з другими забавлятися.
— Цікавий я, — питає один бурсак Марка Жмайла, — що ти вмієш?
— Я вмію на шаблі битися.
— У нас лише дерев'яні шаблі, бо залізних не можна.
— Я також залізної шаблі не вживаю.
— Семку! — кликнув хтось. — Ходи сюди, на шаблі з ним поміряєшся.
Всі зацікавились, і заки прийшов прикликаний Семко, вже й дві дерев'яні шаблі з'явилися. Марко зняв свою капоту і засукав рукави. Те саме зробив і Семко, і вони стали напроти себе, окружені бурсаками. На площі відразу затихло, і всі сюди позбігалися.
— До кількох разів маємо складатися? — питав Семко.
— Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.
— Та до смерті не будемо битися, ти кажи, скільки разів хочеш?
— Хай буде по трьох.
Зложилися, поставивши ліві руки поза себе. Семко напер на Марка з усієї сили, хотів йому зараз показати свою перевагу. Марко відбивався зполегка, поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, він став так хутенько нею колувати, що Семко не міг її висвободити. Потім зігнув нагально руку в лікті, вибив Семкові шаблю з руки з такою силою, що вона геть полетіла понад голови окружаючих.
Всі аж охнули з подиву, бо Марко за той час ані кроком з свого місця не рушився, а Семко уходив в бурсі за великого мистця на шаблі. Але умова була до трьох разів.
Семко ще не зміркував, чим Марко над ним горує, і розпочав двобій так само. До того він був ще подражнений і гарячився. Маркові прийшлося тепер ще скорше його поконати.
— Підожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобі не вдасться.
Семко став увихатися, щоб тільки не дати своєї шаблі захватити. Та Марко таки доконав свого і третій раз вибив з руки шаблю.
Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка і, подаючи йому руку, каже:
— Ти тепер у бурсі будеш перший, нічого казати. Але я мушу твоєї штуки навчитися.
— Так, то по-лицарськи, — каже вдоволений даскал, — ну, тепер, хлопці, поцілуйтеся і будьте приятелями.
На кульчичан стали тепер дивитися інакше, і кожний забігав, щоб з ними познайомитися.
— А чи твій брат також такий мистець на шаблі? — питали, показуючи на Петра.
— Він також мистець, але від лука.
— Давайте лука! — кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, відтак зважив стрілу в руці й спитав:
— Куди маю стріляти?
— Ціли в турка, он там, на огорожі.
Справді, намалювали там хлопці вуглем турка у великій чалмі, з бородою, та ще з файкою в зубах.
— Де цілити?
— Кажуть тобі, в турка, не бачиш?
Та виджу, що в турка, але де — в око, в ніс, в писок?
— Невидальщина! Ти собі жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцілиш у голову.
— Я з вами, відай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцілю в лице коло носа або в сам ніс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився і випустив стрілу. Вона поцілила турка в сам ніс. Знову усі охнули.
— Тепер цілю в зуби, — каже Петро, дуже радий з того, що так йому повелося.
Знову фуркнула стріла і попала туркові в зуби.
— Господи, а це що? — питали спудеї, зачудовані.
— Біса імієт! — каже один.
— Тепер стрілятиму без біса, — каже Петро, усміхаючись, — треба туркові вибити око! Во ім'я отця, і сина, і святого духа! — Він перехрестив лук і прицілився.
Стріла попала туркові в око.
Спудеї кинулись до фігури.
— Не рушати стріл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив між хлопців якийсь козак. Він стояв позаду і приглядався так двобоєві на шаблі, як і стрілянню. Козак був кремезний, гарний мужчина. Лице гарне, обгоріле від сонця, чорний вус. На ньому багатий оксамитний кунтуш і сап'янові червоні чоботи. Вийшовши з гурту, він узяв обох хлопців на руки, мов малих дітей, і каже:
— Лицарі з вас будуть, ось що! Таких мистців то хіба на Запорожжі шукати. Знайте, що я перший пушкар між козацтвом, а ти будеш перший лучник, а ти — перший на шаблі. Чи ти не з роду Жмайлів? Бо на Запорожжі ця штука Жмайловою зветься. Ростіть, хлопці, на славу України.
Він поцілував одного і другого і поставив на землю, а сам вийшов з бурсового города.
Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, він був для них узором козака-лицаря. Тепер, як він так звеличив тих новиків, то вони в очах товаришів виросли на великих людей, відразу схилили на себе серця усіх, Та то ще не був кінець їх сьогоднішнього тріумфу.
Петро взяв ще раз у руку лук і вибрав стрілу.
— Я вам, товариші, ще щось кращого покажу! Ось — глядіть! — ворона летить! — Він прицілився, — ворона впала нежива в огороді. Між спудеями повстав великий рух. Всі бігли по вбиту ворону, мало що її не розірвали.
Та в ту хвилю надбігло кілька хлопців від входу і крикнули:
— Тихо, його милість іде!
Між хлопцями наче маком посіяв. Всі замовкли. Князь прийшов до огорода в товаристві ректора. Сюди заходив він інколи, як школа вже була в русі. Ніхто не міг вгадати, яка тому причина. Хлопці підступили і з пошаною цілували його одежу.
— Чого ви такі веселі? — князь побачив вбиту ворону, в якій стирчала стріла. — Хто її вбив? — питає
— Оцей новик! — закричали всі, показуючи на Петра. — На лету поцілив!
Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче винуватець який.
— А оце в турка поцілив три рази, — каже другий,— з кожного разу сказав наперед, де цілити буде.
Князь підступив до огорожі і взяв стрілу, — вона вбилася дуже твердо в дошку.
— Якби, небоже, так живого поцілив, то не жити би йому більше.
Князь був у незвичайно добрім і веселім настрої, що в нього задля тих нещасть, які його дім навідували, траплялося дуже рідко.
— Ти в чім мистець, молодий шляхтичу? — питає князь, звертаючися до Марка.
— Він мистець до шаблі, — закричали всі.
— Ану, давайте шаблі, — каже весело князь. Принесли шаблі, а князь каже: — Бери, хлопче, шаблю, поміряємося.
Марко стояв як на грані. Шаблю брав несміло в руки.
— Бери, не соромся, це лицарське діло. Марко ще більше збентежився, взяв шаблю, ніби складався. Всі визирали в напруженні, що з того вийде, але Марко поклав шаблю під ноги князя і каже:
— Я не смію. — Він став плакати.
Князь був тим вдоволений.
— Гарно, синку, що ти вмієш пошанувати і вік мій, і стан, хай тебе бог благословить.
— Чи екзамен пішов добре? — питав князь ректора.
— Дуже добре! Я навіть чудуюся, як могли вони стільки знання набратися в малій церковній школі.
— Видно, що вчителів має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.
Князь поговорив ще з ректором про потреби школи і відійшов.
Хлопців уже ніяка забава не бралася. Ректор, відвівши князя, завернув до огорода. І він був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя, дістав обіцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Греції, до науки грецької мови.
Ректор позволив бурсакам вийти до міста на цілу годину, розуміється, під наглядом даскалів та дияконів.
Ніколи хлопців самих не пускали, бо не можна було діждатися їх повороту.