Але з боку гори Вальнера не долітало ні звуку.
— Невже невдача? — прошепотів янкі. — Невже не вийшло?..
В темряві з’явилася постать. її поява була такою раптовою, що шофер тихо скрикнув.
— Цсс! — засичав турист. — Це він.
Постать повільно наближалася. Здавалося, ніби вона брела по сипучому піску. Людина йшла зовсім без-звучно. Ніби привид вийшов з гірських ущелин і вирішив налякати подорожніх.
Янкі похапцем витягнув якийсь флакончик, відкрив його й тримав напоготові. Ось темна постать поряд. Судорожно скарлючені руки, сповнені жахом очі, скривлене болем обличчя. Вуста ворушаться, але не чути жо-дного слова.
Турист підніс до вуст людини флакончик, вилив у рот кілька крапель рідини. Хвилина — і важкий стогін вирвався з грудей невідомого. Він похитнувся, впав на дорогу, схлипнувши від неймовірного напруження. По-тім, опанувавши себе, важко звівся на ноги. Турист підхопив його під лікоть, гарячково зашепотів:
— Швидше! Не можна втрачати ні секунди!
Мотор тихо зафуркотів. Турист і невідомий сіли до машини. Спалахнули фари, й лімузин помчав назад.
— Ну, що ви скажете, Морісе? — тривожно запитав турист свого нового супутника.
Моріс Потр (а це був він) судорожно повернувся і сказав, заїкаючись від хвилювання:
— Я безмірно вдячний вам, професоре, але це жахливо. Той, кого назвали професором, з докором відпо-вів:
— Ви незадоволені? У мене не було іншого виходу. Адже ви згодилися? Ви ж учений, Морісе! Хіба не краще з ризиком перевірити наукову гіпотезу, ніж сидіти до смерті у в’язниці!
— Ви мене не зрозуміли, професоре. Я кажу тільки про те, що препарат недосконалий. Ви не можете уявити, що я пережив… Тільки-но я ковтнув його, як невблаганна сила почала тягнути мене вниз… Я провали-вся крізь мури й випав надвір, загрузнувши в землю до колін… Я висмикнув ноги з величезним зусиллям і пі-шов у домовленому напрямку. Тюремна стіна не тримала мене… Таке враження, ніби я проходжу крізь густу рідину… І ще дуже дивне відчуття… Звуки зникли, стало важко дихати.
— Далі. Далі, — підганяв професор.
— Я думав, що не дійду до машини… Коротка зупинка — і мене проковтнула б земля. Здавалося, що я повис десь у міжзоряному просторі, а навколо тільки тіні предметів… Усе — ефемерне, нереальне.
Лімузин на повній швидкості промчав по вулицях маленького селища, де шофер удень заливав воду в радіатор. Не встигли втікачі виїхати за останні будинки, як позаду почувся високий пронизливий звук сирени. Він підіймався все вище і вище: здавалося, то кричать серед гір якісь потривожені велетні, що їх розбудили зі сну.
Шофер повернув зблідле обличчя до професора.
— Буде погоня!
— Швидше! На автостраду! — крикнув професор. — Там ми зуміємо відірватися від них!
Пролунали постріли. На дорозі виросли дві постаті в формі охоронних загонів. Один з вартових застере-жливо підняв руку.
— Зупиніться! — закричав він.
Машина вихором промчала мимо, сипонувши в лиця охоронців дощем дрібненької гальки. Блиснули спалахи пострілів. Десь поряд тоненько джиґнули кулі.
— Автострада! — крикнув шофер, круто повертаючи машину праворуч.
Професор полегшено зітхнув.
— Ну, Морісе, я більше не бажаю кидатися заради ваших політичних фікцій у таку кашу. Якщо вибере-мося звідси, я ставлю вам найкатегоричнішу умову: геть політику. Тільки наука. Чиста наука…
— Знову давня суперечка, — криво посміхнувся Моріс, оглядаючись назад.
— Знову! — з притиском сказав професор. — І на цей раз я не відступлю.
— Гаразд, — миролюбно відповів Моріс. — Поговоримо потім. Нас наздоганяють.
Справді, на автостраді з’явилося кілька яскравих вогнів. То навздогін втікачам виїхало кілька поліцейсь-ких машин. Професор поглинув на спідометр. Стрілочка підходила до цифри "170".
— Ми не можемо розвинути більшої швидкості на колесах, — кинув професор. — Фердінанде! Включай пневматику!
Шофер перевів малесенький важілець на пульті. Машина піднялася вгору й помчала над автострадою, не торкаючись бетону.
— Що це? — здивувався Моріс. Оглянувшись, він побачив, як вогні поліцейських машин почали швидко зменшуватись, а потім зовсім зникли. Переслідувачі безнадійно відстали.
Професор нервово засміявся, потер долоні. Зняв темні окуляри. Блиснули великі чорні очі.
— Нова модель! — пояснив він. — П’ятсот кілометрів на годину. Внизу — пневматична подушка. Прин-цип ракети… Ну, тепер, здається, все… Щасливо відбулися.
Спереду засяяли яскраві електричні вогні. Лімузин наближався до Бургоса.
Допит у "льолі"
Алессандро протер очі. Сниться йому неймовірна пригода чи все це відбувається насправді? Він ущип-нув себе за руку. Боляче! Подивився ще раз на папірець, прочитав. Чи можливо, щоб людина зникла просто на очах, ніби випарувалася в повітря? Але ж ось доказ — малесенька пілюля і дружня записка француза. Він виконав обіцянку — залишив для Лосса стежечку на волю. Хоч і вузенька, але все ж таки це стежечка.
Алессандро згадав мрії Потра. Значить, його фантазії не були химерою. Він, очевидно, працював над проблемою проникнення в тверду речовину. Може, товариші з волі передали йому саме такий препарат?
Потім майнула інша думка. А що, коли нема ні препарату, ні француза-в’язня? Може, все це тільки полі-цейська провокація і Потр — її виконавець?
Алессандро затремтів від страху, уявивши, як його, непорушного, везуть через ворота й наглядач проби-ває йому груди ломом. Може, цим псам вигідно таким способом позбавитися небезпечного в’язня, який весь час мріє про втечу…
Лосс припав гарячим лобом до шорсткого підвіконня. "Господи, я, мабуть, божеволію. Просвіти розум, не дай розгубитися в таких незвичайних випробуваннях".
Він подивився на записку й пілюлю. Ні, Моріс не може бути провокатором. Він такий людяний, послідо-вний у всьому…
Але що тут написано? Знищити записку. Так, негайно! Адже скоро можуть зайти сюди — і тоді… тоді він позбавиться навіть цієї химерної надії на рятунок.
Алессандро хутко розжував папірця, проковтнув. А пілюлю? Куди подіти її?.. Середа. Ще сім діб чекати, коли можна буде здійснити план… Отже, треба заховати її…
Лосс загорнув пілюлю у вату й запхнув у ріжок поли піджака, за підкладку. Якщо навіть його стануть обшукувати — таку маленьку кульку не намацають.
Це було зроблено вчасно. По коридору загупали кроки. Брязнуло вічко. Кілька секунд око наглядача ози-рало камеру, потім почулася лайка, вигук здивування.
Щось зашамотіло, за якусь хвилину в коридорі залунав голос сеньйора Крокодила.
— Що трапилось, ослячі печінки? — загукав він хрипким пропитим голосом. — Що-небудь натворили, каторжани, щоб ви дихали й не надихалися, щоб вам на тому світі чорти ребра повисмикували й повставляли назад?!
Алессандро метнувся до свого місця, зіщулився й ліг, загорнувшись у лахміття. Він розумів, що зараз по-чнеться щось страшне.
Скрипнули двері. До камери зайшли наглядачі. Важкий удар упав на спину Алессандро.
— Вставай!
— Що таке? — ніби спросоння пробурмотів Лосс. Страшна пика наглядача з червоно-сизим носом і ма-лесенькими очицями нависла над в’язнем.
— Де Потр?
Лосс із подивом озирнувся навколо.
— Не знаю!
— Не бреши! — заволав наглядач. — Ти не спав. Куди подівся Потр?
— Я не сторож! Це ви повинні знати! — злісно відрізав Алессандро.
— Як розмовляєш, падлюко? — визвірився наглядач і вдарив в’язня носком чобота.
Лосс скрикнув і впав. Крокодил схопив свого колегу за руку.
— Облиш. Може, він справді не знає. Ходімо, треба негайно повідомити начальство. Тут щось незвичай-не, хай йому сто болячок у кишки!
Наглядач, розлючено лаючись, вискочив у двері. Лосс помітив, що Крокодил, виходячи з камери, підмо-ргнув йому. Двері зачинилися.
Алессандро стало ясно, що Крокодил мав пряме відношення до втечі Потра. Про це свідчила його пове-дінка. Очевидно, цього ж наглядача попереджено й про втечу Лосса. Чи вдасться? Чи не зміниться чого? А, мо-же, Крокодил злякається і не захоче ризикувати? Що змушує такого звіра допомагати в’язням?.. А проте, чому він звір? Адже не було випадку, щоб сеньйор Крокодил кого-не-будь ударив. Він тільки лається, як п’яний мо-ряк, але його лайка нікому не причиняє лиха…
Десь надворі завила сирена, пролунали постріли. Звуки сирени посилювалися, підіймалися вище, вони сповнювали єство Лосса тривогою і передчуттям чогось жахливого.
Що буде? Втеча з цієї каторжної тюрми — це, напевне, винятковий випадок. Він викличе шум. Що тепер чекає на Алессандро, що судила йому доля?
…А переполох справді знявся неабиякий. Поліцейські машини не змогли догнати чорний лімузин "аме-риканського туриста". Вартові були переконані, що саме "янкі" був організатором утечі в’язня. Але як? Як це можна було зробити?
Сповістивши про дивовижний випадок у Мадрид міністрові поліції, начальник тюрми дав наказ переві-рити обставини втечі й оглянути камеру. Лосса кинули в карцер до кінця розслідування. Два спеціальні праців-ники тюрми уважно обмацали в камері кожен камінь, оглянули ґрати. Не було жодного натяку на якусь щілин-ку в стіні або підлозі, ґрати виявилися цілими, навіть фарба на них залишалася непошкодженою.
Все говорило про те, що в’язень вийшов лише через двері. Але тоді треба було допустити, що хтось із на-глядачів допомагав Потру. Це теж здавалося неймовірним. По-перше, наглядачі — перевірені довголітньою бездоганною службою люди, а, по-друге, в коридорі стояло ще четверо вартових, які обов’язково побачили б зайву людину. Допустити ж, що всіх вартових було підкуплено, начальник тюрми не міг.
Коротше кажучи, ситуація залишалася незрозумілою. Втеча француза перетворилася в загадку, що її годі було розгадати.
Ждали приїзду представника міністерства. А тим часом адміністрація телеграфувала всім поліцейським і агентурним постам північної Іспанії про втечу небезпечного злочинця. Повідомлялися його прикмети, а також прикмети чорної машини.
Звідусіль агенти повідомляли, що пошуки безуспішні, чорного лімузина з "американським туристом" не зустрічали ніде. Втікачі ніби провалилися крізь землю.
Через п’ять годин над тюрмою з’явився вертоліт. Він зробив два великих кола, потім опустився біля вар-тівні. Назустріч йому вибігли наглядачі, охоронці і сам начальник тюрми.
На землю зійшов високий костистий чолов’яга в цивільній формі. Всі службовці тюрми й вартові непо-рушно завмерли перед ним.