А піджак — як мішковина! Та через одні лише штани я б не вийшла за нього заміж! Та не те що заміж — не подивилася б у його бік! Ти така красива й лізеш у петлю? Опам’ятайся!
На Оленчиних віях заблищали сльози. Знетямлена, оглушена криком двох пересерд-женнх жінок, вона не розуміла, що ж це коїться. Схопившись за голову, дівчина прошепотіла:
— До чого тут штани? Я його люблю. Ви розумієте — люблю!
Олена Антонівна облесливо схилилася над нею, провуркотіла:
— Яка ти ще дівчинка. Любиш, то й милуйся на здоров’я. Будь ласка, моя квартира до твоїх послуг. А заміж ти повинна вийти за солідного мужчину з положенням.
Оленка з відразою глянула на неї. Що вона каже? Яка квартира? Для неї й Миколи? Навіщо? Які послуги?
Олена ж Антонівна атакувала далі:
— Для тебе є справжній жених, а не якийсь там приблуда!
— Який жених? — жахнулася Оленка.
— Русанов! — урочисто виголосила Олена Антонівна. — Що, не ждала? Це тобі не якийсь жевжик. Сила! Я була в нього, він пропонує тобі руку… й серце.
— Благородний, багатий, відомий! — захоплено додала мати. — Заслужений діяч. Що тобі ще треба?
Вони туркотіли в Оленчині вуха, а вона з жахом і подивом згадувала свій недавній візит до Русанова.
Це було до знайомства з Миколою. Олена Антонівна, захлинаючись від задоволення, повідомила, що в неї є чудова партія для Оленки. Воля дівчини, яка підтоптувалася матір’ю протягом багатьох років, зламалася тоді. Вимогливі очі матері, облесливий шепіт Олени Антонівни зробили своє. Вона згодилася піти до "жениха".
Піднімалася по мармурових широких сходах на другий поверх, мов на тортури. Відчувала на собі, ніби кайдани, плаття, яке їй для знайомства дала Олена Антонівна. Десь у свідомості жило, ворушилося бажання втекти, повернутися назад, заховатися від усіх. Та ноги механічно несли її далі.
— Ти не знаєш собі ціни. Ти красуня. Він ляже перед тобою. Умій себе поставити. А потім загнуздаєш його. Ввійдеш у високе общество. Будеш сама собі господиня. І мене не забудеш. Сама потім скажеш, що була дурна. Я своє пожила, слава богу, знаю, яке життя і чого воно варте.
Ось і мідна табличка. Пишний напис: "Заслужений діяч мистецтв М. І. Русанов". Олена Антонівна кивнула на табличку, гордо зиркнула на дівчину.
— Бачиш? Приємно наблизитись до таких дверей.
Вона натиснула кнопку дзвоника. Двері широко розійшлися. З’явився високий, поваж-ний чоловік у коричневому костюмі, в білосніжній сорочці. Привітно всміхнувся. Блиска-вичним поглядом обмацав Оленку з ніг до голови, затримав його на грудях, на стрункій шиї.
— Дорогі гості! Прошу!
Він поцілував руку Олені Антонівні, змовницьки моргнув їй, прошепотів:
— Німфа…
Олена Антонівна, зберігаючи величний вигляд, познайомила їх. Оленка назвала себе, пропустила мимо вух його ім’я. Пішла за ним у глибину широкої й довгої кімнати, потім у другу, третю. Нишком дивувалася: навіщо одинокому чоловікові така неосяжна площа? Жи-ти в таких кімнатах, певно, сумно й незатишно.
Русанов, розсаджуючи гостей у м’яких кріслах, без упину говорив про останні фільми, п’єси, цікаво розповідав про роботу в кіно.
— У вас, Оленко, дозвольте вас так називати?.. У вас фотогенічне, чарівне обличчя. Треба вам у кіно. Обов’язково. Я гадаю, ви не будете заперечувати? Яка молода дівчина не бажає побачити себе на екрані? Хто ви за фахом? Учителька? Ну, це не для вас. Безперспек-тивна робота. Рутина. Не можна допускати, щоб марнувалася така краса. Мій дім відкритий для вас. Я вас запрошую — приходьте. Ми з вами станемо друзями, я вам допоможу.
Він говорив, говорив без угаву, водив її по кімнатах, показував картини — унікальні, чудові, грав на роялі сонати й п’єси, а Оленка напружено думала, дивуючись власній інертності: "Куди я потрапила? Чому я тут? Що спільного у мене з цим розумним, може, навіть добрим, але цілком чужим чоловіком?"
А Русанов співав далі, самозакоханий, величний, переконаний у повній перемозі над несподіваною здобиччю:
— Ми обов’язково з вами подружимось. Один ваш погляд може стати основою на-тхнення. Ваша присутність може відродити людину. Ви бачите — я самотній у цьому палаці. Якщо моє серце, мій розум близькі вам — мій дім може стати вашим домом…
Олена Антонівна сяяла. Її жених перевершував найоптимістичніші сподівання. Вона не сумнівалася, що "пташка" спіймана в міцне сильце…
Так було ще недавно. А тепер… Коли Оленка зустріла Миколу, коли вона збагнула ве-лику радість кохання? Ніколи! Нізащо!
— Русанов — хороша людина, — спокійно сказала Оленка. — Тільки до чого тут я?
— Як то до чого? — здивувалася Олена Антонівна. — Ти в нього будеш, як лялечка. Захочеш — на курорт поїдеш, захочеш — лежатимеш на подушках. Ти повна господиня!
— Слухайся Олену Антонівну! — гримнула мати. — Вона тобі добра бажає. Чого на-дулася? Спробуй не послухатися — я з тобою не так поговорю! Вижену, як собаку!
СОН І ДІЙСНІСТЬ
Миколі снився дивний сон.
Немов стоїть він у порожній велетенській кімнаті, якій не видно кінця-краю. Ні стелі, ні стін, ні вікон. Тільки звідусіль падають на підлогу сині химерні тіні. Вони повзуть, насува-ються на Миколу, сплітаються в якісь неясні образи. Зненацька в тих тінях з’являється Олен-ка. Та ні — це мовби й не вона. Її обличчя, її стан, її руки, а очі — не її. Вони блудливі, обманні, нещирі, а на вустах — фальшива посмішка.
Микола простягає руки до Оленки, щось питає її. Але вона мовчить. За її спиною мая-чить якийсь привид. Це чоловік з самовдоволеним обличчям фата. Він цинічно підморгує Миколі, простягає руку до Оленки.
Застогнавши, Микола прокинувся. Витер спітніле чоло, якусь мить отетеріло дивився довкола.
У вікна заглядали сонячні промені, знадвору линув клекіт вулиці, запах весни. З динаміка чувся приглушений голос диктора, який тривожно коментував бої в Європі.
Микола хутко заслав ліжко, умився в коридорі, одягнувся. Задумався: що за химерний сон? Може, з Оленкою щось сталося? Скоріше на побачення. Ще залишилося сорок хвилин. А потім… загс! І прощай, Києве! Вони з Оленкою поїдуть у нове, незвідане життя. Навіть не віриться, що щастя так близько.
Він вийшов на вулицю. З неусвідомленим тривожним відчуттям попрямував до історичного музею. Там вони мали зустрітися.
Микола, хвилюючись, міряв кроками широкий майданчик, поглядав на годинника, де поволі-поволеньки рухалася капосна стрілка, мацав внутрішню кишеню піджака, перевіряючи, чи паспорт на місці. Час, мов навмисне, повз черепахою. Микола намагався відігнати тривожні думки, припущення. Він почав оглядати Андріївський храм, милуючись його стрімкими лініями. Погляд пробігав по плавних обрисах, в свідомості зароджувалася тиха, урочиста, орґанна мелодія.
"Храм зодчий творив із музикальних акордів, — вражено подумав Микола. — Основа світу — гармонія. Це особливо чітко відчувається, коли дивишся на прекрасне: на квіти, на людей, картини, споруди, природні явища…"
Він заплющив очі, відчувши себе трохи гордим за таку, як йому здалося, цікаву думку. В душі прозвучали урочисті акорди. Так. Так. Сильніше! Вище! Десь у високості відлунює дзвін заклику до величного творення. З глибин простору відгукується луна. Заклик почуто. Тихо, але впевнено зближаються до спільного поля творення трудящі. Це увертюра до симфонії про похід людства до щастя й радості. Він обов’язково напише її. Співають хмари, дзвенить блакитне склепіння неба, гуде земля під ногами мільйонів…
Микола, забувшись, змахнув руками, дириґуючи невидимому оркестрові. За спиною засміялися. Урочисті звуки розсипалися, покотилися, перетворилися в звичайні речі — в бу-динки, в людей. Він ніяково озирнувся, скоса поглянув на трьох дівчат, які насмішкувато спостерігали за ним. Нервово глянув на годинника. Пора. Вона ніколи не запізнювалася. Не-вже занедужала?
Ще кілька хвилин він терзався муками невідомості. Не витримавши, побіг назустріч — він знав, звідки вона мала йти. Поїдав очима всіх дівчат, жадаючи побачити знайому постать. Дійшовши до пам’ятника Богданові, повернув назад. Може, Оленка пішла іншою дорогою?
Збігло ще півгодини — Оленки не було. Пролетіла година — вона не з’являлася.
Не на жарт стривожившись, Микола вирішив їхати до Оленчиного будинку. Сів на трамвай, проїхав дві зупинки. Ледве стримуючись, щоб не побігти, добрався до знайомого під’їзду.
Відкрила Оленина мати. Вона, не приховуючи ворожості, нахмурилася, крижаним го-лосом запитала:
— Чого вам треба?
— Де Оленка? — не помічаючи її настрою, схвильовано запитав Микола.
— Нема Оленки, — одрізала Марія Іванівна. — Нема й не буде! Залиште її в спокої!
— В спокої? — аж кинувся від несподіванки хлопець. — Що це означає? Я не розумію вас.
— Пізніше зрозумієте. Одчепіться від неї. Вона вас не любить.
— Вона це… сама сказала? — помертвілими губами витиснув Микола. — Сама?
— Сама. Вона не хоче вас більше бачити. У неї є жених. Вона виходить заміж.
Микола стояв, мов сновида. Він уже не чув, що далі говорила Марія Іванівна, не відчував зацікавлених поглядів людей, які визирали з сусідніх дверей. У свідомості дзвеніло лише одне: "Заміж, заміж, заміж… Оленка виходить заміж…"
Погляд Марії Іванівни пом’якшав. Вона співчутливо поклала долоню на його руку, примирливо заспокоювала:
— Ви знайдете ще собі дівчину до пари. Не журіться. А Оленка піде своїм шляхом. У неї завидна доля. А ви… що ви дали б їй? У вас нічого нема, крім подертих штанів… Я ба-жаю вам щастя.
Двері зачинилися, грюкнули, ніби одкраяли в Миколи частку серця. У грудях болісно занило. Невже правда? Значить, нема в світі щирості, нема любові? Вони існують лише в думках і в мріях?
Сині очі — озерця правди — випливли перед ним. Невже вони можуть брехати? Так щиро дивитися й обманювати?! Чому ж тоді можна вірити?
Микола люто вдарив кулаком по стіні, аж скрикнув від болю. Ну й хай! Хай виходить заміж. Усі вони такі — жінки! Не треба йому кохання, не треба подруги. Обійдеться. Поїде в село, працюватиме, а минуле залишиться тільки сном, мрією.
Хлопець похапцем вирвав з блокнота листок паперу, огризком олівця експромтом на-писав вірша. Склавши листка трикутником, надписав адресу, прізвище, ім’я, вкинув до поштової скриньки на дверях Оленчиної квартири.
Йшов вулицею, опустивши голову, не дивлячись на людей, без мети, без думки.