Мало було таких людей, які уздріли чудо-цвіт. Колись його зустрічали частіше, а тепер щось не чути…
— Бо дурощі забули люди, — сказав дід, прямуючи до дверей. — Не тішаться люди байками…
Гупнувши дверима, він вийшов у сіни, а за ним і мати. Невдовзі почулося цюкання сокири. Баба погладила Славка по голові.
— Ти знай своє. Раз побачив чудо-цвіт — то вже не одступай.
— Од чого, бабо?
— Од казки, — пояснює вона. — Од чого ж іще? Чудо-цвіт бачить, у кого серце ясне та вірне, — тому й одкривається.
— А хіба чудо-цвіт хтось мав? — допитувався хлопець.
— Атож. Тільки люди гадають, що він одкриває золото, всякі скарби. То в казці так сказано, щоб не всякий збагнув. Для мудрого золото — чисте серце та вірні друзі. А злий чоловік шукає собі проклятого скарбу, щоб забагатіти. Мудрому чудо-цвіт дає хоробрість і силу або й славу. А злому — вічне терзання, страх, щоб ніхто не одняв нещасного багатства. То великий знак, Славку, що в нашім краї з’явився чудо-цвіт…
"ФОКУСНИЦЯ"
Тієї ночі Славко не міг заснути. Тільки склеплював повіки, як марилися йому сліпучі блискавиці, могутні грози, політ не знати на чому понад горами й лісами, блакитні вогняні кулі. Він пробирався правічними непролазними лісами, втікаючи від чорних страхітливих драконів. Чудиська переслідували його, роззявляли пащі, щоб проковтнути, а він холонув від жаху і кидався з дрімоти. А потім знемога знову тягла його в свої обійми і залишала у вирі химерних сновидінь — серед небачених хащів, між високими скелями, над урвищами, на дні яких люто клекотіли бурхливі потоки. І коли вже не можна було врятуватись, і свідомість вважала, що наступив кінець, що шляху далі нема, з’являлася над хлопцем синя квіточка, миготіла вогнистими пелюстками, кликала далі, далі — до рятунку, до щасливого завершення важких мандрів чи пригод…
Наступив ранок, промінь сонця прогнав нічні видіння. Проте в душі не зникло відчуття дива. Хлопцеві не хотілося йти до хати, говорити щось, відповідати на запитання. Він скочив з горища, шаснув на город, нашукав огірків, помідорів, а потім, захопивши вудку та банку з черв’яками, дременув до річки. Там був прив’язаний батьків плоскодонний човен з підвісним двосильним моторчиком — якраз в тому місці, де Славко вперше познайомився з Ліною. Там річище робило викрутень і лизало високу кручу Перунового бору. Чого так звали той бір, Славко до сих пір не довідався від старих людей, — певно, колись тут далекі предки молилися древнім богам.
По дорозі трапилася несподівана зустріч. З-за берези раптово вискочила Ліна, схопила його за руку, переможно засміялася.
— Ага, зрадник! Хотів без мене?!
— Пусти…
— Що — неправду кажу? — наполягала Ліна. — Чому не покликав? Га?
— Ліночко, — зітхнувши, мовив Славко, — якби ти не сміялася…
— Я? — сплеснула вона руками. — Та хай мені…
— Не треба! Я вірю! Зі мною таке робиться…
— З того часу? — таємниче запитала дівчинка. — Еге?
— Вгадала, — кивнув Славко. — З того самого…
— Я ж казала — ти щось бачив!
— Бачив!
— А чому не сказав мені? Максиму Йвановичу?
— Не можна.
— Так ти ж і я — ми друзі? — хитро запитала Ліна. — Що ти знаєш — те повинна і я знати?
— То ходімо чи що, — радо буркнув Славко. — Поїдемо до гатки рибу ловити. Там тихо, дачників нема. У ситнику таке окуняччя водиться. Там я тобі про все й розповім…
— Ходімо, — згодилася Ліна. — Тільки щоб все-все…
Коло річки їх перестрів Онопрій. Він переможно посміхався, здавалося, кожна його ластовина випромінювала іронію на адресу Славка. Його кругле обличчя промовляло: ага, втекли від мене? Славко скривився, наче проковтнув кислицю, Ліна невдоволено знизала плечима.
— Тебе де не посій, там і вродиш, — сказала вона.
— Хороші друзі, — промимрив Прі. — Самі їдуть кататися, а мене кидають!
— Що ти — безплатний додаток до нас? — роздратовано запитав Славко, пораючись на кормі човна, де були примкнені моторчики. Він загуркотів ланцюжком, сплюнув у воду. — Тебе ж ніхто не запрошував!
— А мені сумно без вас. Я теж хочу рибу половити. Ліно, — заступись за мене!
— Та вже їдь! — зітхнув Славко, припасовуючи мотора до корми. — Тільки триматимешся подалі од води, а то всі окуні розбіжаться…
Ліна засміялася. Прі мовчки проковтнув образу Славко витягнув весло, дав його Онопрієві, звелів тримати човна проти течії, а сам почав смикати за тросика. Мотор чхав, але чомусь не заводився.
— Хочу їхати, — примхливо скривилася Ліна. — Чому ми не їдемо?
— Захолов мотор, — заклопотано сказав Славко, присідаючи навпочіпки. — Або бензину багато насмоктало…
— Давай я, — запропонував Прі.
— Теж знайшовся моторист…
— Я й трактора водив, — похвалився Прі. — І хлопцям помагав автомашину лагодити…
— Не дам! Мотор зіпсується зовсім, як ти до нього візьмешся, у тебе око недобре.
— Забобони, — чмихнув Прі.
— Драстуй, Славку! — почувся голос-дзвіночок від берега.
Всі поглянули туди. Онопрій випустив весло від несподіванки. Славко пробурмотів щось невиразне. На кручі стояла незнайома дівчинка років тринадцяти, вбрана у білу лляну сукню нижче колін, вишиту бісером і шовковистою заполоччю, на ногах — легенькі темно-малинові босоніжки. Та найнезвичайнішим у неї видавалося обличчя — яскраво-сині очі промінилися лагідністю й ніжністю, товста золотава коса спадала на груди, високе чисте чоло охоплював віночок з білих лілей.
Ліна з цікавістю дивилася на незнайомку.
— Хто вона? — стиха спитала в Славка. — Де ви познайомились?
— Я її не бачив…
— Чому ж вона знає тебе?
— Славку, чого ж ти мовчиш? — ніжно засміялася незнайомка.
Ліна розгублено поглядала то на Славка, то на дівчинку.
— Розігруєте мене? Обманюєте? Еге ж? Ну, гаразд!
Славко нагнувся над бортом, виловлюючи з води весло, яке впустив Прі. Спідлоба глянув на незнайомку.
— Звідки ти знаєш, як мене звати? Хіба ми стрічались?
— Атож, — забриніло у відповідь. — Ми вже стрічалися.
— Не пам’ятаю. Може, в тому селі, де я раніше жив?
— Це не має значення, — загадково мовила дівчинка. — А що це ви збираєтесь робити?
— Попливемо… покатаємось, риби наловимо, — осмілівши, сказав Славко.
— А мене візьмете?
— А чому б ні? — підхопився хлопець. — Сідай. Я зараз до берега підіпхну човна…
— Коли ви так, то я не попливу, — зашепотіла Ліна на вухо Славкові. — Самі пливіть.
— Ну чого ти? — примирливо мовив Славко. — Незручно ж! Вона нікого тут не знає, а ти набобирилась…
— Все одно не попливу.
Ліна вискочила з човна на кручу і подалася до кущів.
— Що це з нею? — здивувалася незнайомка.
— Не знаю, — знизав плечима Славко. — То сідай, чи що? Як тебе звуть?
— А хіба неодмінно треба звати? — запитала дівчинка, легко ступаючи в човен. — Можна й без імені. А коли охота, то клич Катею…
— Дивна ти, — мовив Славко. — Ніби несправжня…
— Несправжня? — Дівчинка замислилась, лілеї на її голівці тремтіли. — Тривожне слово. А яка справжня? Така, як твоя подруга? Еге? Тобі такі подобаються?
— Ти не так мене зрозуміла, — зніяковів Славко, соваючись на кормі.
— А як же? Невже я тобі не подобаюсь?
— Кахи, кахи, — закашлявся хлопець, не знаючи, куди подіти очі від її погляду. — Ти чудне кажеш… І називала моє ім’я, хоч ми й не бачились ніколи…
— Бачилися, — впевнено сказала Катя.
— Де?
— Колись згадаєш…
Славко задумався. Справді, в ній є щось знайоме. Сміх, ніби ледь чутний дзвіночок, мова, глибокий погляд ясно-синіх очей. Де, коли вони бачились? Може, вві сні?
— Чому ж не пливеш? — запитала Катя, сідаючи на лавку.
— Мотор барахлить…
— А хіба не можна так, просто?
— Як?
— Без мотора, без весел…
— Не розумію…
— А ось так, — сказала дівчинка.
Човен колихнувся, поплив проти течії, під днищем забулькала, заспівала вода. Славко виглянув за борт, не довіряючи своїм очам, помацав мотора. Катя дивилася на хлопця ясними очима, усміхалася приязно.
— Як же він пливе? — спитав ошелешений Славко.
— А просто так, — відповіла Катя. — Я захотіла — і все…
— Обманюєш, — недовірливо мовив Славко. — Це якийсь фокус!
— Що таке фокус?
— Ну… ілюзія… Ніби в цирку…
— Яка ж ілюзія? — здивувалася Катя. — Адже ми пливемо?
— Пливемо.
— То де ж фокус?
— Бо такого не буває, щоб човен плив сам по собі…
— Не сам по собі, — заперечила дівчинка. — Ми в ньому…
— Ну… якась енергія повинна бути…
— А бажання… воля… То — найсильніша енергія! Якщо чогось дуже, дуже сильно запрагнути — все здійсниться…
Славко помовчав, оцінюючи міркування Каті.
— Це правда! Тільки ти якось незвично мислиш. А все-таки це фокус! Човен без мотора… Якби люди побачили — не знаю, що було б…
Човен проплив повз велику плоскодонку, яка стояла на якорі серед латаття. В ній сидів сивий дідок і вудив рибу.
— Славку! — крикнув дідок. — А де взяв такий мотор? Чи ти ‘ба — безшумний? Ич, як гарно йде — наче летить…
Славко не відповів нічого, спідлоба поглядаючи на Катю. Вона тихесенько сміялася, наче потішаючись над ним. Дивилася на білопері хмариночки в небі, на жовтіючі луки, на ніжно-бузкові кручі Правобережжя, потім заплющувала очі, підставляла біле личко променям літнього сонця. Хлопець не міг позбавитись дивного чару несподіваної пригоди. Якийсь голос застерігав, що все це омана, що нічого не сталося, що він не повинен довіряти власним почуттям. А серце щасливо завмирало від казки, яка творилася ясно і зримо серед білого дня. Хай так буде… Хай буде так завжди… Що це з ним? Коли воно почалося? В ту ніч, коли впали дві зорі. Чарівна хатинка, бабуся, чудо-цвіт! А що, коли й ця дівчина… Та ні, ні! Вона земна, рідна. Вона лише знає щось таке, чого не знає він, Славко!..
Наблизилася гатка. Річище перекочувалося через велике замшіле каміння, вода мерехтіла іскрами на сонці. Човен тихенько пристав до піщаного берега, зграйки рибок сипонули врозтіч. Катя випурхнула з човна, за нею вийшов Славко, розмотуючи вудку.
— Гарно тут, — сказала дівчинка, кружляючи в танці довкола хлопця. — Не гірше, ніж в нас…
— А де це у вас?
Катя промовчала, стишила кружляння, в її погляді проглянув сум.
— А що це ти робиш? — відповіла вона запитанням на запитання. — Що це за штука?
— Вудка.
— Навіщо вона?
— Ловити рибу.
— Ти їси рибу? — вражено запитала Катя. — Живу?
— Та ні, смажену! А ти хіба ні?
— Ой ні, нізащо! — скрикнула вона. — Хай собі плаває, радіє у своїй стихії. Навіщо ж її ловити?
— А що ж ти їси? — недовірливо запитав хлопець.
— Сонечко годує мене, — просто сказала Катя.
— Всіх сонечко годує, — заперечив Славко. — Це ми в школі проходили.