Дівчина визирнула з віконниці: а що то має бути? Ген, аж за частокіл витичський, скільки око сягає простують дружинники, на обрії димляться тривожні знаки, в дивоколі голосно кричить вороння.
Вона хутенько вбралася в сорочку-вишиванку, шовковою стрічкою перехопила буйні коси на чолі, зазирнула в поліроване бронзове люстерко на стіні і стрімголов збігла вниз. Цар, побачивши її, щось закричав, затупотів ногами, почав штовхати її назад.
— Та що це з вами? — напосілася вона на батька. — Куди простує дружина?
— Битва, Миросю, — роздратовано одвітив цар. — Ворог ускочив до нашого краю!
— От бачте! — їдко мовила Мирося, не жахаючись тої вісті. — Хотіли ви прилучити чужої земельки, а гляди, аби нашу не прилучили.
— Цить! — замахнувся на неї Горевій. — Іч, яка язиката! Та я їх, мов курчат неоперених, порозганяю по нетрях лісових!
Цар з воями й радниками поскакав за ворота городища, курява покрила дружину витицьку, а вороння все густіше й густіше збирається в небі грозовому. Десь з-за обрію долинають глухі громи, в повітрі спекота, і тривога незвідана плине понад землею, закрадається в серце царівни.
Вона піднялася до себе в світлицю, розшукала подружку Зорулю, схопила за руку.
— Що нам робити? Так хочеться глянути на герць, а батенько не дозволяє!
— А тобі не лячно? — сполохалась Зоруля, притуливши долоні до грудей.
— Та ні! Так хочеться, хоч плач!
— То одягнися хлопцем!
— Ай правда! — щасливо скрикнула Мирося. — Як це я не додумалася? Добудь мені сорочину та штанці полотняні… і шапку з ягниці, щоб коси убгати. Ще встигну доскакати до Воронячого поля… поки не почалося. Знаю короткий шлях, через Ведмежу долину…
Незабаром царівна вже зводила свого Гнідка в крутояр по вузесенькій стежині поміж бур’янами. Там вона одяглася в хлоп’яче вбрання, приторочила свою вишиванку до сідла, скочила на коня і — вйо! — майнула поміж чагарями до Ведмежої долини.
Не встигли ранкові тумани відкрити словутинське плесо, як царівна вже вибиралася по стрімкій кручі до прадавньої могили, що височіла на краю Воронячого поля. З прадавності вважали люди проклятим те поле, бо кипіло на ньому безліч боїв і можна було знаходити у бур’янах жовті черепи й кості, а інколи траплялися іржаві мечі або підкови.
Ось і нині до зловіщого поля зближалися з двох боків дружини супротивників, щоб помірятися силами. Глухо стугоніла земля, жовта курява котилася понад степом, лементувало чорне птаство, віщуючи смерть багатьом воям.
Мирося тривожно озирнулася. Все-таки страшно! Може, вернутися? А то наскочать чужинці, захоплять в полон. Якби хто був поруч!
А втім, вона не сама. На могилі хтось сидить, притулившись спиною до прадавнього кам’яного боввана. Хто ж це? Свій чи чужий? Придивившись гарненько, Мирося впізнала у тій постаті славетного співця, відомого всім яровитам сліпого Бояна…
ВОРОНЯЧЕ ПОЛЕ
Боян мандрував саме від полудня, де гостював на Хортиці у вільних лицарів. Багато городищ він одвідав, багато пісень та дум проспівав людям. За те мав від них шану, славу і притулок дружній з харчами та келихом меду хмільного.
Давненько почув співець вільний, що утверджується на землях Витича нове царство, і дуже засмутила та вість Бояна. І сказав він братчикам — воям словутинським:
— Піду, понесу яровитам пісню вільну, думу нескорену. Мо’, допоможе це людям збагнути, де їхня путь достойна і єдина. Диво дивне, як легко сини волі зрікаються найдорожчого? Навіть вовки-сіроманці, птахи захмарні бережуть волю свою, а люди — Ладині діти — забувають заповіти пращурів!..
— Іди, Бояне! — сказали вільні вої.
Співець подолав Дике Поле, прибув до меж царства витицького. А того ранку, коли напасники з полуночі вдерлися до земель яровитських, дістався він Воронячого поля. Втомившись, сів на могилі спочивати.
Зненацька він насторожено завмер, прислухався. Понад степом прокотилася якась тривожна хвиля.
— Вороння, — прошепотів співець. — Поганий знак.
Ліг на землю, притуливши вухо до трави.
— Стогне матінка. Військо суне. Та й не одне — з двох боків. Буде герць. Ото ж бо й чує проклята птиця, хмарою кружляє у дивоколі, жде свого часу. Ба, а це хто там шелестить? Хтось є чи мені здається?
Не здавалося Боянові. То простувала до нього Мирося, вбрана у хлоп’ячу сорочину та штанці. Косу вона запхала під шапку, і тепер її не впізнав би навіть рідний батько, тим паче, що дівчина замурзалась багнюкою, як пробиралася яругою.
— Хто там? — озвався Боян. — Хто б ти не був — добра людина чи розбійник — подай голос.
— Це я, — несміливо одвітила Мирося, поглядаючи на обрій, де все вище підіймалася хмара куряви.
— Хто такий "я"? — насмішкувато мовив співець. — Щось мале, голос тонкий. Наче дівчина…
— Ба ні, хлопець, — поспіхом заперечила Мирося.
— А чого приперла тебе лиха сила в таку пору на Вороняче поле?
— Хочу глянути на битву.
— Чи не здурів? Нащо воно тобі?
— А цікаво, — зітхнула Мирося. — Чув про лицарів, героїв, а герцю не видів. Кажуть, що це гарно, весело!
— Хто такі думки посіяв у твоєму умі? — здивувався Боян. — Гарно? Чи не об’ївся ти блекоти?
— А мені батько казав.
— А хто він — твій батько?
— Та… коваль він, — збентежено мовила Мирося, колупаючи босою ногою землю. — Нема вже його. Я сирота…
— Гм, — похитав головою Боян, — твій батько, синку, або дурень… або цар…
— Цар? — здивувалася Мирося. — А то ж чому?
— А дуже просто, — приязно пояснив Боян. — Бо царі, синку, дивляться на герць збоку. Той, хто заюшений кров’ю, не скаже, що це весело. От якби тебе розчахнули до пупа…
— Що ви?! — сплеснула в долоні Мирося, жахнувшись. — Таке страшне мовите! Хіба таке буває?
— Атож! — зітхнув Боян. — Був я дружинником, різався в страшній січі. Всього набачився. Мене з побратимом старшим захопили вороги та й познущалися. Очі мені випалили, а тоді пустили вниз за водою в човні… на глум, на муку… Хотів я на себе руки накласти, та врятував мене прадавній Боян. Виходив мене, просвітив серце. І збагнув я, що не я один у світі нещасний. Море муки над світом котиться. Я сліпий на очі, а є сліпі на серце. То страшніше, синку…
— Сліпі на серце? Як то?
— А хоч би й володарі, царі… Б’ються, умножають скарби, землі загарбують, а навіщо? До якого пуття? Голий приходиш у цей світ — голий підеш з нього. Кому ж залишиш купу того непотрібу, заради якого море крові пролив? Ото справжні сліпці! А мені того не потрібно: вольний, як птиця! Ходжу лісами, полями, людей звеселяю чи засмучую. А як звати тебе?
— Та… Мирославом кличуть.
— Гарне імя, — похвалив Боян. — Їсти хочеш?
— Та ні, ситий.
— Бреши. Коли це сирота ситим буває? Ось пиріжок з маком, бери, дуже смачно…
— Справді, смачно, — похвалила Мирося, куснувши пиріжок. — Ніколи такого не їв.
— На здоров’я… А цить, здається мені, вже близенько військо. Чи ти бачиш, хто там?
— То наше, витицьке, — схвильовано мовила Мирося. — Дружинники лаштуються в лаву…
— Готуються, — пояснив Боян. — Ворог, певно, близенько. Хтось скаче на коні — чую. Чи не до могили?
— Еге! — затривожилася дівчина. — Сам цар Горевій.
— Ще його тут бракувало, — буркнув Боян. — Чого йому?
— Ви ж, діду, як запитає про мене, скажіть, що я поводир, — попросила Мирося, ховаючись за кам’яним бовваном.
— Скажу, скажу. Кому ти потрібний?
Вороний кінь Горевія толочив копитами степову тирсу-ковилу, за ним з брязкотом і галасом скакали радники і воєводи, ще трохи далі сунулася лава дружинників. А від полуночі долинав зловісний гомін, там над хмарами жовто-попелястої куряви майоріли стяги, похитувалися списи. Витицькі вої лаштувалися велетенським півколом, позирали на тривожний обрій, голосно перемовлялися.
Цар уздрів постаті на могилі, круто здибив коня.
— Агов! Ти хто такий, хлопче?
— Поводир, — придушеним голосом одвітила Мирося, виглядаючи з-за кам’яного боввана.
— Кого водиш?
— Бояна сліпого.
— Бояна? — здивувався цар. — Це добрий знак, що він в таку пору з’явився. Хай іде сюди…
— Цар велить, щоб ішли до нього, — шепнула Мирося співцеві.
— Не піду, — позіхнув Боян.
— Ну, що там таке? — нетерпляче гукнув цар, поплескуючи долонею по шиї коня. — Чому не йде Боян?
— Гордий, — їдко зауважив радник Печерун, і його чорні очі спалахнули мстивим вогнем. — Чув я його пісні, все про волю співає.
— Він не хоче, — пропищала Мирося.
— Хіба не відає, що я цар? — гримнув Горевій.
— Мені однаково, хто ти, — озвався Боян, прислухаючись до брязкоту зброї. — Не бувало такого, царю, в Слов’янщині, щоб пісня до царів йшла. Царі до пісні йдуть — так бува. Тож вибирай!
— Іч, гординя яка! — скипів цар. — На моїй землі сидить та ще й патякає казна що!
Роздратовану мову Горевія перебив бойовий клич, що котився над степом, тривожний гомін: "Ворог! Ворог!"
Цар кинувся до коня, скочивши в сідло, крикнув здалека співцеві:
— Твоє щастя — битва починається. Ми ще не скінчили розмови. Втечеш — на дні моря знайду!
— Бояни не втікають, — пожартував Боян.
— Оспіваєш мою перемогу — прощу! — гукнув Горевій вже на скаку.
Мирося висунулася з-за каменя, схопила Бояна за руку.
— Ой-йой! У мене ледве душа в п’яти не втекла. Як ви посміли так з ним розмовляти?
— А як?
— Гостро.
— Як умію, хлопче. Пісня вища од усіх володарів. Царі вмирають, а пісня живе собі та й живе. Пам’ятай про те, Мирославе. Сядьмо ось тут, будеш мені оповідати, що там діється на полі кривавому…
Дві лави воїв зближалися, над ними кружляла хмара чорних птахів, над степом дрижало гаряче марево. Сонце нещадно пекло, у небі тривожно купчилася грозова просинь, здавалося, що десь там, у високості, Перун напинає велетенський лук виднокола, щоб метнути на землю громову стрілу герцю…
БИТВА
Почувши про наближення чужинецького війська, Корінь не втікав під захист витицьких стін. Разом з сином заганяв ягнят на пліт, переправляв на лівий берег, ховав у кошару, що її здавна мав у словутинських плавнях. Покінчивши з тою справою, батько з сином перепливли до землянки, щоб взяти з собою ще деякі припаси, і ось тут Зореслав забунтував. Повертатися на лівобережжя рішуче відмовився. Сказав, що не хоче бути вартовим біля ягнят і кіз, що йому вже обридла ґирлиґа пастуха, що заради такого животіння хіба варто було з’являтися в цьому світі?
— Серце моє горить! — з сльозами на очах промовив хлопець. — Як мені хочеться бути з лицарями.
— Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося!
— Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави?
— Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває.