Сте-фанова скрипка, бас і решетце, це були поручинська оркестра. Не одну ніч просидів я, слухаючи, як вона грала в нас або в сусідів на толоці. її далекі відгуки ще й нині причуваються мені, буцім вона на другім світі грає.
Національно-політичної свідомості, заки батько мій до Поручина прийшов, ще там не було. Нарід ходив до церкви, сповідався і причащався, зберігав предківські звичаї й обичаї та гордо називав себе руським. Кількасот літ зберігав це ім'я, хоч як йому вороги хотіли його відібрати. Пам'ятаю, як голосили оповіді в церкві, то батько казав: "Парубок і дівка руські", бо так казалося здавен-давна. Аж згодом, по кількох літах освітньої праці, поширився і г Поручині термін України. Це глухе село стало одним із найбільше свідомих в повіті, а може, і в краю. Якого б терору не вживали при виборах на послів, Поручин голосував на свого, народного кандидата. Батькова праця не йшла на марне, зерно, яке він кидав, не падало на мертву опоку.
А працював батько невпинно, і то не тільки в церкві. Як минули жнива, то не було днини, щоб у якогось із па-рохіян не робили поминків. Просили туди й батька, і батько йшов та пересиджував там до вечора на розмові зі своїми парохіянами. Були це, так сказати, лекції на різні теми. А ввечір часто-густо приходили люди з різними орудками, і батько їх також просив сідати й балакав з ними. Літом ці розмови велися здебільшого в саду або в овочевій шкілці. Батько був молодий, мав що лиш тридцять кілька літ, і тая праця не була понад його сили. У селі родилися діти, як крілики, але й гинули, як під зиму мухи. Тому-то батько перестав хрестити дітей у церкві, де зимою була велика студінь, лиш хрестив у хаті. По хресті мама моя виходила до кухні подивитися, яка дитина. При тій нагоді повчила, як-то треба вповивати, купати й кормити діти. Виступала проти надто тугих повивачів та всіляких огидливих смочків. Не скоро приймалися ті науки, але й не пропадали безслідно, бо мама не раз ненадійно заглянула до хати, де була маленька дитина, щоб подивитися, як її плекають, а як побачила, що зле, то хоч сама молода, картала старших від себе. За якийсь час смертність між малими дітьми помітно зменшилася.
Народ відживлювався не дуже-то скупо, але погано. Хліб пекли закальцюватий і несмачний, хоч муку мали добру. Ні людського борщу, ні гарних вареників не вміли зготовити. Щодня капуста, все та сама, квашена й варена, без омасти. Ще найсмачніше вдавалася так звана "мішанина", себто бараболяна юшка, засипана крупами і придобрена стиранкою*.
* Тісто шарпане й варене.
Розуміється, батькові треба було на поминки обід посилати, бо він хоч як хотів, то не міг їсти страв на чуткій солонині ані недопеченого хліба. Так тоді господиня, що в неї мали бути поминки, приходила день перед тим до мами і готовила під маминим проводом обід для "єгомостя". і?
Так само сусідки забігали подивитися, як у "їмостуні" печуть хліб. Згодом і поручинці стали відживлюватися краще й здоровіше.
Поручинські люди були дійсно послушні. Як набрали довір'я до батька й мами, то слухали їхніх добрих порад. Батько виступав проти корчми й горівки і — пияків у селі ставало чимраз менше. Казав, щоб не правувалися за будь-що, і посварені господарі приходили, щоби їх батько доводив до згоди. Радив сіяти конюшину й садити кукурудзу, якої вони перше не знали, і на другий рік коні їли конюшину, а люди хвалили собі кулешу, та ще зі шкварками або з квасним молоком.
Батько ніколи не нарікав на темноту й некультурність нашого народу, хоч часом доводилося й погримати на декого. Але й за те люди не гнівалися на нього, бо казали, що навчив їх багато.
За такою невтомною працею над селом не лишалося багато часу й сили для власного господарства, а поля все-таки було щось коло сто моргів. Але батькові на подвір'ю помагали мама, а в полі дяк Ялтинський. Був це прямо неоціненний помічник. Не пригадую собі, щоби коли в нас не вижали на час збіжжя або щоби воно зросло в копах. Як надходила сльота або надтягала буря, то парохія-ни, не прошені й не кликані, з доброї волі рятували свого пароха. Такі були часи, й такий то був цей Поручин!
Найгірше було з хатою. Стара, тісна й "здезельована" від основ до комина. Вітер віяв крізь стіни й гасив лампу на столі. При свічці тяжко було читати, так вона хвилювала. Зимою, хоч печі тріскали, в хаті було зимно, бо не було подвійних вікон. Одинока рада — розписати "конкуренцію" й побудувати нову. Але село недавно тому погоріло, й батько не хотів накладати на нього таких тягарів. За свої гроші казав поробити подвійні вікна, столяр понаправляв підлоги, муляр поклав нові печі з плиток, стіни обтулено загатою і — якось воно було. Щоправда, гарні меблі у так званім великім покою сварилися з чорною, дерев'яною стелею, з лупаними дверми на чопах і з защіпками замість замків, але мій Боже, невже ж люди не живуть у ще гірших хатах? "Як треба, то треба", — казав не раз батько, і ми слухали його. Ніхто не нарікав на хату, хоч вона не раз, як повіяли буйні вітри, охала й стогнала, нарікаючи на свою старість. До хати був тільки один вхід, через ґаночок на карбованих дерев'яних стовпцях, та одні сінки, що з них ліворуч ішлося до кухні, а праворуч до мешкання. На це найгірше нарікала мама, бо при такім розкладі годі було втримати чистоту в хаті. Тому-то батько казав вибити до кухні другий вхід від подвір'я, двері з сінок до кухні замурувати, а сінки переробити на передпокій. Таким чином, мешкання трохи побільшилося, і порядок можна було легше втримати, а мама дуже про нього дбала. Бувало, як вимиють стелі, вибілять стіни, навоскують підлоги, то наша хатина нагадувала стареньку бабусю, що на свято причепурилася й буцімто відмолодніла.
Батько дуже любив дерева й квіти. Хату обсадив пну-чими рожами, а ґанок виноградом, виплекав новий сад і в зільнику викохав такі гарні квіти, що люди не могли ними налюбуватися. Старосвітське, може, ще з XVII століття приходство, обмаєне корчами бозу й жасмину та закосичене квітами, мало в собі щось питомо привабливого. Старе новому подавало руку й казало, що дійсно навіть у малій хатині можна жити гарно.
Мені, зокрема, здавалося, що ніде в світі не було так гарно, як у Поручині. Ніде потік не шумів так казково, не шелестіли так таємничо верби й місяць не заглядав так мрійливо у воду. А вночі з-під церкви на горі вартівник кричав: "Бердо!"
До отсього-то Поручина перенеслися з Крегульця мої батько й мама, коли мені йшов сьомий рік життя. Туди їздив я з Бережан від діда на свята й на вакації в жнива. Чого не дали мені Бережани, те завдячую Поручинові. Там я пізнав село та зжився з сільським народом.
НОРМАЛЬНА ШКОЛА
Коли я несповна шестилітнім хлопцем приїхав до Бережан, то старостою був там Мавтнер, бурмістром емери-тований майор Гертлєр, а прізвища начальника суду не тямлю. Згодом був ним Гільбріхт. Високий, худощавий, з рудими бокобородами і з моноклем. Як ще додати шкільного інспектора Біссінґера, то вийдуть самі німецькі прізвища на чолових установах в Бережанах. Латинським парохом був Островський, хмуроокий аристократ, вірменським — Ісакович, пізніший львівський архієпископ, а греко-католицьким — мій дідо, Михайло Глібо-вицький. Директор народної школи називався Казенко, а гімназії — Матеуш Куровський, ідеальний педагог, якого всі ми, його учні, не дивлячись на національні різниці, згадуємо з найвищою пошаною.
У Бережанах стояв 55-й полк піхоти, ескадрона 7 полку уланів та одна ескадрона драгунів, але коменданти їх, як це звичайно водиться у війську, часто змінялися, і тому імен їх не тямлю. Та ще було там кілька гармат. Але їх бачилося тільки вряди-годи, коли їх викочувано з депо, щоби прочистити. Тоді збігалася на площі перед ремізою ціла товпа цікавих, молодих бережанців. Каноніри гукали на них: "Йдіть геть, бо будемо стріляти!" 1 товпа з криком розбігалася, щоб за хвилину знову хмарою підсунутися аж під самі канони. Якийсь час була там також військова оркестра під проводом молодого капельника Бахб, автора деяких гарних творів на фортепіано і на оркестр. Виступав він тільки на концертах, бо в маршах провадив оркестр якийсь грубий, вусатий підстаршина.
Зате самого Бахо радо вітали в домах бережанської "сметанки", бо він концертово грав на фортепіано й прегарно танцював. Бував також на прийомах у мого діда, й я, малий хлопець, захоплювався його грою, виглядом і "товариськими формами".
Зате народною школою, що до неї ходив я три роки, ніяк захопитися не міг. Містилася в однім будинку з в'язницею. В'язниця на долині, а школа над нею. Вікна зі шкільних зал виходили на безіменну вуличку, найстрахіт-нішу, яку я коли-небудь бачив. Бігла вона стрімголов від вулиці Райської на містечо. Не вулиця, а якийсь вовчий яр, без хідника й ламп. Небрукована й нешутрована споконвіку, навіть не прочищувана й не замітана ніколи, повна була зрадливих ям та засідок усяких. На тую вулицю виходили також заґратовані вікна бережанської в'язниці. А попід вікна туди й назад, туди й назад ходив по скрипливих дошках вояк з блискучим багнетом та додавав ще більшої грози і в'язниці, і цілій тій несамовитій закутані.
Вікон у школі на павзах не вільно було відчиняти, але кажи ти це хлопчиськам! Вони хотіли чути, як там на долині, в камерах, сварилися, лаялися та зневажалися безталанні "викидки суспільності" і — відчиняли. Та не тільки на павзах, але й під час науки продиралися іноді через вікна такі верески й крики, що хоч тікай з класу. Мені спокою не давала думка, що там такого діється в долині? В моїй уяві малювалися самі чорні й страхітні картини, й тих кілька годин, що їх треба було пересиджувати в школі, ставали мукою для мене. Я дивувався, що мої товариші, особливо ж хлопці з бідніших родин, бавилися, билися, пустували, немовби там, на долині, було не пекло, а нормальне життя. Школа називалася чомусь-то нормальною, а як могла виглядати анормальна — не знаю.
З учителів я затямив тільки двох: директора Казенку й учителя Костецького, що мав гарну жінку, яку в місті називали "кицькою".
Директор провадив свою школу при помочі тростини, штовханців, товчення головами учнів об стіну і тим подібних педагогічних середників. Костецький обмежувався до биття тростиною по долоні, що називалося "пацами".