Я глянув на вікна палацу, вони всі були зачинені, за темним склом не видно було нічого. Я пішов далі, садок переходив в парк. Рівні широкі алеї, зелене склепіння переплетених вгорі гілок. Під ногами тихо зашамотіло зів’яле листя. Я йшов далі, тиша й елегія задуманого осіннього дня лащились до мене... Веселе дзюрчання вивело мене з задуми, срібний балакучий струмок перерізував парк, легенький, мов сплетений з мережива, місток перекинувсь через нього. Я перейшов на той бік мосту і пішов понад берегом струмка. Щодалі він ставав ширший, незабаром я дійшов до великої запруди, струмок розлився в чистий ставочок. Серед ставка, на маленькому острівці, був зложений з сірого каміння грот, маленьке човенце гойдалося при березі. Я пішов далі, річечка випливала й далі з ставка, тільки тепер вона стала ширшою й спокійнішою; парк одійшов, зелена оксамитна полонина розіслалася навколо, я зробив ще кілька кроків, повернув за річкою і враз побачив на горі, огорненій з трьох боків темною опанчею парку, легкий білий павільйон, він весь складався з віком та колон і, здавалось, світився наскрізь. Користуючись з ласкавого запрошення молодої господині, я піднявся вгору, щоб оглянути павільйон. Крута стежка вела до нього, я зійшов і ступив на широкі білі мармурові сходи, вони закінчувалися невеличкою терасою перед вхідними дверима; по боках тераси стояли статуї Афіни й Діани і мов запрошували гостя зайти до білої пречистої оселі, але двері її були зачинені. Я спинився на терасі, щоб поглянути довкола. Краєвид був надзвичайно гарний: хвилясті поли парку збігали з гори, перед терасою просто зеленіли луги, блищав струмок, за ним здалеку видно було шпилі і дахи палацу, ліворуч синів ліс, праворуч розстелилися поля. Було гарно, широко, вільно... Я повернувся, щоб спуститися, і враз двері павільйону, досі зачинені, тихо розчинилися. Я мимоволі зробив крок назад — там був хтось... можуть подумати, що я підглядав. Кров прилила мені до обличчя... Але все було тихо... глянув,— крізь двері було видно середину павільйону — там не було нікого.
Кімнату було прибрано надзвичайно фантастично, на підлозі лежала чудова ведмежа шкура, турецьку отоманку вкривав персидський килим. Біля вікна, що виходило на захід, стояв стілець з високою спинкою, а біля нього стояла визолочена арфа. Це був чийсь улюблений куточок і в вечірній час, коли сідало сонце..., але я хутко повернувсь, щоб спуститися зі сходів, і в ту ж мить двері тихо повернулись і зачинились, наче хто причинив їх зсередини рукою. Я зрозумів: я надушив ногою механізм, що зачиняв і одчиняв їх, це нагадало мені чудову Аркадію князя Радзівілла. Я спустився зі сходів і повернув назад.
Парк і сад були чудові, але порожні,— скрізь ні духу, а в мене десь глибоко була надія зустріти кого-небудь. Я повернув знов до палацу і вийшов через тополину алею на широкий шлях, що вів до села.
Село було недалеко, графська садиба була на високій горі, а воно розкинулося поміж двох гір.
Біля конов’язу я побачив багато наших кірасирів, розпитав їх, де стоїть поручик Турута. Мені сказали, що він став на стації. Один з кірасирів пішов зі мною. Село було дуже гарне, воно розкинулось по згір’ях гір. З зелених садків так привітно виглядали білі хустини хаток. При кінці села з-за високих осокорів визирала маленька церква з похилою дзвіничкою. Ми підійшли до неї, тут біля цвинтаря й тулилася панотцева садиба, ближче до річки, "щоб капуста родила". Я відчинив ворота і увійшов на зелене дворище й одразу побачив Туруту. Він сидів на ґаночку і курив люльку. Серед двору стояла молода гарненька дівчина. Ціла юрба курей, качок, гусей оточувала її. Дівчина кидала з миски зерно й кавалочки хліба у галасливу юрбу, і там, де вони падали, одразу здіймався ґвалт на всіх курячих, гусячих і качиних мовах. Дівчина, сміючись, умовляла двокрилих розбишак, але вони не слухали її, штовхалися, видирали одне в одного більші кавалочки, похапцем глитали їх і знову кидались в бій.
Ця жвава сценка десь притягла всю увагу Турути, що він постеріг мене тільки тоді, коли я увійшов у дворище і два кудлаї кинулись з лютим гавканням мені назустріч.
— Но-но! Лисенко, здоров! Ну, як ти влаштувавсь? — закричав він мені радісно назустріч.— Сірко, Бровко, назад!
Собаки аж запінились, кидаючись до мене.
Молода дівчина вся зашарілась, але схопила лозину і кинулась на собак. Собаки з глухим гарчанням одбігли до плоту. Я вийшов на ганок. Дівчина хутко побігла назад і зникла в низеньких дверях будинку з другого кінця, що вели, мабуть, до пекарні.
— Ну, сідай,— посадив мене біля себе Турута,— розкажи, як ти там в високих палатах, а мені чудово — бідно, але чисто, привітно, люди — душа! Панотче, панотче! — гукнув він в сіни.— А йдіть сюди, вітайте же гостя!
В сінях почулися кроки, і на двері вийшов старенький панотець, невисокий, похилий, з сивим волоссям, яке він тепер старанно розправляв лівою рукою, а правою застібав убогий, домашнього полотна підрясник,— знати, це був його парадний костюм. Руки старого були темні, порепані, з натрудженими, мов мотузки, жилами, обличчя засмалене. Постать скорбна й смиренна. Блакитні очі дивились ласкаво.
— Вітайте, панотче, гостя; ротмістр Лисенко,— відрекомендував мене Турута.
Я вклонився.
— Дуже раді, дуже раді,— заговорив панотець, стоячи при дверях і кланяючись кілька разів,— просимо до господи, чим Бог послав.
— Ходім! — підхопив, підводячись, і Турута.— Наливки не гірш "токаю".
Я підвівся, не хтів ображати старенького панотця, а друге, сподівався довідатись в нього і про господарів, і про повстанців, і про князя Порецького, і про... багато про що. Ми ввійшли в низенькі сіні, а звідти в більшу кімнату. Темна, добре втерта олією підлога блищала, мов паркет, бездоганно білі стіни і стеля робили хатинку ясною, хоч крізь невеличкі вікна, запнуті зеленою гущавиною садка, лилося небагато світу. Попід стінами хатини були прибиті вузенькі килимочки — "коци", над вікнами висіли гаптовані рушники. Біля образів горіла лампада, спускавсь білий гаптований рушник, визирали з-за ікон васильки, м’ята і друге сухе зілля. В хаті стояв навіть диван з важкою дерев’яною спинкою і кілька таких самих стільців.
Ми посідали на диван, панотець підійшов до дверей і гукнув голосно:
— Паніматко, Тасю, маємо дорогого гостя.
— Зараз, зараз, панотче,— почулася відповідь.
Панотець підійшов до нас і примостився на дзиґлику.
— Стали на стацію в палаці? — запитав він мене, погладжуючи коліна.
— Так,— одказав я,— тільки мертве якесь дворище, ні слуг, ні собак, ні коней.
— Ох, ох! — зітхнув старий.— Мертве! А скільки там галасу й ґвалту бувало! Ге! Які полювання, які бали! Ходором гора ходила! Розбіглися!
— А де ж сам господар палацу?
— Господар? Помер...— відповів якось зніяковіло панотець,— помер і син його, внук графині.
— Померли,— я всміхнувся,— кажіть, панотче, пішли з повстанцями і не вернулись.
— Хто його, хто його зна...— панотець зітхнув і розвів руками.
— А скажіть, панотче, хто це та молода панна при старій графині?
— Молода панна? Та це ж унучка графині, синова дочка, єдина тепер спадкоємиця всього Ружмайлова.
— Гм... А скажіть, панотче, багато тут збиралося повстанців?
— Не був там, на власні очі не бачив,— одмовив панотець, знов ухиляючись від щирої відповіді,— а люди казали — сила, в тисячу не вбереш!
— Де ж вони поділися?
— Гм, частина пішла, звісно, там вже, не знаю куди, а решта, як прийшла звістка, що військо наше знищило всіх, порозбігалися.
— Кажуть, що голова всього загону переховується в цих лісах?
— Хто його зна, хто його зна.
Мене здивував такий тон панотця, чи він боявся накликати на себе помсту панську, чи не хтів виказувати на них?
— А скажіть, панотче, як же ляхи ставились тут до нашої церкви, до віри православної...
— Ох,— зітхнув панотець.— Ох, трудно...— він помовчав і знов заговорив, сумно похитуючи головою.— Трудно. Про наших панів не скажу нічого, особливо як повернувся з Варшави молодий граф-онук. Що ж, мене і "ругою" наділили, і "роковщини" не одбирають15, і дровець дають, а на свята і гостинця... Та й скрізь оце перед тими роками легше стало... Як задумали пани збунтуватись, почали ніби задобрювати і селян, і духовних. А років перед десятьма що чинилося! Не леть єсть і глаголити! — він знову зітхнув і провадив далі жвавіше.— Все то за унію! Бачите, як з’єдналися Волинь та Поділля знову з Росією, почали з уніатів — колишніх православних — знов повертати до православної віри, синод те підтримував, справа пішла добре. Але ж пани озвірилися, почались гоніння Деоклетіянові16, коней священицьких на свої польові роботи забирати почали, церковну "скарбону" усю забирали, останні свічі у церкви до домів своїх забирали, одбирали ґрунти, забороняли селянам роковщину давати, а з тієї роковщини тільки й живимося! Півкорця жита з хазяїна або п’ятнадцять снопів з півволоки забирали "очкове", той десятий вулик, що давав селянин панотцеві. В розсужденії нетерпеливістю своєю крайнє невинно угнєтали, ні проминали всяческія льсті. Були й такі хулителі,— провадив він, понижуючи голоса,— що і сану священицького не жалували, в темниці заходили, не такмо молодих, но і старців плітьми били, в брички запрягали і ієреїв, і протоієреїв, в сінях до стовпа прив’язували, в стайні примушували службу Божу правити,— він скорбно схилив голову.
Я дивився на цю сиву голову... Скільки над нею перекотилося лиха, і мимоволі в уяві встав розкішний білий павільйон, арфа...
Тим часом з сусідньої хати увійшли дві жінки, одна старенька, сухенька, з головою, пов’язаною темною шовковою хусткою, друга — молоденька, я зараз пізнав в ній дівчину, що годувала дробину, вона була дуже гарненька. Заплетені по-селянськи в дрібушечки коси стояли віночком круг її голови, біля вух в коси були заплетені червоні маки; біла сорочка геть-чисто вигаптувана чорним і по рукавах, і по грудях; кілька рядочків доброго намиста, червона спідничка,— своїм убранням вона мало відрізнялась від селянських подільських дівчат, але рум’яне, недосмалене личко одрізняло її від селянських дівчат; на щічці в молодої дівчини була маленька чорна плямочка, а біля вуст грали дві ямочки, і то надавало якусь особливу привітливість її любому молодому личку.