Одного разу віз на цукровий завод буряки. Як спускався з крутогору до моста, що саме ремонтувався, а тому транспорт переїжджав його на тихому ходу, в самоскиді раптом відмовили гальма. Назустріч машині по мосту неквапливо котився екскурсійний автобус із запаленими фарами і яскравою стрічкою на кабіні: "Діти". Водій автобуса, вгледівши, що на нього з шаленою швидкістю мчить самоскид, одразу про все здогадався. Негайно зупинився, вимкнув мотор, засигналив, хоч і розумів: тому, на самоскиді, нікуди звернути, хіба що в річку.
Проте аварії все-таки не сталось. Через кілька секунд на річці пролунав могутній сплеск, потім запанувала довга-довга тиша.
Коли ледве живий від страху водій автобуса виліз із кабіни й озирнувся довкола, ні самоскида, ні шофера не побачив. Лише на річці, поблизу моста, булькала на глибині скаламучена вода й широко розходилися навсібіч колом хвилі…
Петро Петрович згадав і про матір, і про те, як їй тяжко, а він, Микола, мовляв, уже й не маленький, а не розуміє цього, поганенько вчиться, бешкетує…
Але того дня Миколу й Сашка так і не покликали ні в учительську, ні до директора.
— Значить, іще не встигла донести, — сказав Микола, коли вони вийшли вдвох зі школи.
— А може, й не розкаже.
— Може…
ЗМОВА
Дивувалися вчителі, дивувалися й учні: Петренка Миколу і Антонюка Сашка наче підмінили. То мало не кожного дня щось накоять, якщо не в школі, так поза школою. А це ось уже цілий тиждень не бешкетують. Ну, хоч на Дошку пошани їх виставляй!
Подумати б, що подорослішали за літо, порозумнішали, але ж іще першого дня нового навчального року пустували…
Приємно була вражена їхньою поведінкою і нова вчителька. Такого їй хлопці наговорили про себе біля колгоспного саду, навіть боязко стало, що доведеться вчити і виховувати їх. Коли ж іще доручили й шостим класом керувати, подумала: ох і набереться з ними клопоту!.. Аж, виявляється, Микола й Сашко зовсім не такі, за кого себе видавали. Просто хвастунці та й годі. Через те й очі від неї ховають, бо, звісно, ніяково тепер. Хотіла поговорити з ними, але вони ніби їжачки: тільки-но простягнеш до них руку, відразу згортаються в клубок, виставляючи колючки.
Минав день за днем, хлопці поступово заспокоїлися. Тепер вони вже почали вірити, що нова вчителька побоялася їх зачіпати. А крім того, вони ще й не могли довго прикидатися тишками. Особливо страждав Микола. Він звик бути в своєму товаристві верховодою і заводіякою. Саме тому і намагався завжди утнути щось дуже веселе і хитромудре.
Невдовзі Миколі й Сашкові випала нагода відректися від свого вимушеного й ненависного тишкування, якою вони, звичайно, відразу й скористалися.
Одного разу Сашкові довелося самому вранці на ставу годувати рибу, бо батько прийшов напередодні п’яний. Квапився, щоб не спізнитися до школи, посковзнувся і беркицьнувся у багнюку, ще й штани розідрав на коліні. Поки привів себе так-сяк до ладу — сонце вже зійшло височенько. Тільки-но Сашко забіг у клас, увійшла Валентина Михайлівна. Вона щодня навідувалася до них перед уроками. Поглянула на нього й мовила докірливо:
— Антонюк, ну хіба можна бути таким неохайним? Усі чисті, акуратні, а на тобі брудний одяг і сам замурзаний… Ти далеко від школи живеш?
— Ні, — буркнув Сашко.
— Прошу, збігай додому, переодягнись. Нехай мати…
— Валентино Михайлівно! — не дала їй докінчити Світлана, нахилилась до неї й зашепотіла щось на вухо.
Хоч Сашко й не чув, що сказала вчительці Світлана, однак здогадався, як, напевно, здогадалися й усі учні. Звичайно ж, сказала про матір, про те, що вона з ними не живе через батька. А ще, мабуть, про те, що в нього немає більше нічого, крім оцього старенького шкільного костюма. І стало йому раптом так боляче й образливо, як ніколи. Відчуваючи, що може не втриматись і розплакатися перед учителькою і однокласниками, згріб з парти книжки й вискочив із класу.
Микола хотів було кинутися за другом, але в цей час пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроків.
Валентина Михайлівна мовчки вийшла з класу.
На перерві знову зайшла, спитала Миколу:
— Антонюк іще не повернувся?
— Ще, — відповів сердито.
— Якщо і на другий урок не прийде, будь ласка, збігай за ним на великій перерві. Скажеш — я просила, щоб він прийшов до школи.
…Микола ще здаля, з вулиці, запримітив: у садку на протягнутій між двома яблунями вірьовці сушився випраний Сашків піджак і сорочка. Сашко, в самих трусах і майці, сидів під хатою і зашивав на штанях дірку.
— І ти втік? — здивувався Сашко, побачивши Миколу.
— Ні. За тобою прислала. Переживає тепер. Мабуть, хоче помиритися. Казав я тобі, що хитра вона. Ухопила обох нас на гачок, як дурненьких карасиків, і держить. Спробуйте, мовляв, тріпнутися!.. Треба буде щось таке встругнути, щоб запам’ятала. Нехай, я подумаю. Ну, а до школи підеш?
— Завтра, коли все висохне, — сказав Сашко.
Наступного дня, йдучи до школи, Микола вже знав, що їм із Сашко треба робити, аби відплатити вчительці за її підступність. Сашко ще вагався, чухав потилицю, хмурився, бубонів:
— Хтозна… хтозна…
— Ну, чого? Заради тебе ж стараюся. Півночі не спав, вигадував.
— Якщо розібратися, то вона мовби й не винувата. Звідки їй знати, що мама з нами не живе, вона ж новенька…
Але Микола не з тих, які відступаються, не довівши своєї справи до кінця. Коли він уже в чомусь переконаний, то переконає й іншого.
— Сашко, невже ти не розумієш, як необхідно? Саме зараз необхідно!
— Бачиш, розуміть то я розумію…
— Чого ж тоді?
— Уже казав тобі — треба ще трохи підождати.
— Ну й чудний ти! Навіщо ждати? Хіба так не ясно? Боїшся, от і все.
— Я боюсь? — образився Сашко. І таки здавсь (Микола знав, чим його дійняти, — найбільше не любив Сашко боягузів). — Добре, нехай уже буде, як ти хочеш… Нехай…
На півдорозі їх наздогнав Шморгун Олег. Микола і того став підмовляти. Та Олега довелося ще довше вламувати.
— Вигадав ти здорово! — похвалив Олег ще й язиком прицмокнув, ніби покуштував чогось смачного, коли Микола розповів йому про свою затію. — Тільки навіщо воно мені здалося? Мені вона нічого поганого не зробила!
— Ой Олег, Олег! — похитав головою Микола. — Ніколи не думав, що ти тільки про себе дбаєш. І мені вона нічого поганого не зробила. Але за товариша треба ж заступитися! Он учора мало до сліз не довела Сашка… Побачиш — колись і тобі від неї перепаде!
— У нас, у трьох, все одно не вийде, — скривився Олег. — Аби хоч половину класу підмовити.
— Підмовимо, — впевнено сказав Микола. — Усі на неї обурені за Сашка.
— Знаєш що? Ти пообіцяй хлопцям розказати про свій рибальський секрет, тоді вони точно згодяться, — порадив Олег. — Ну, а без дівчат, якщо й не захочуть, можна обійтися.
Микола залетів у клас, шпурнув на парту сумку, скликав хлопців.
Шинкаренко Оля підкралася близенько до їхнього гурту, хотіла підслухати, про що це там говорить Микола. Ач як розпалився, аж руками розмахує! Та Олег помітив дівчину, нагримав на неї:
— Не сунь свого носа в чуже просо!
Оля показала йому язика і відійшла, так нічого й не довідавшись.
Спочатку хлопці відмовлялися підтримати Миколу, хоч він дуже просив, переконував їх. Але потім, коли пообіцяв, як і радив Олег, відкрити свій секрет, більшість погодилася.
Ще б не погодитись! Відколи вже домагаються того, і ось, врешті, за таку дрібну, можна сказати, нікчемну послугу він усе розповість.
У Миколи навіть підозра виникла: чи не встиг їм шепнути щось Олег? Мабуть, шепнув, бо коли ото й радив йому, так явно ж хитрував, хотів мати найперше для себе вигоду.
Дарма, нехай хитрує, ще невідомо, хто кого обдурить…
Правда, знайшлися такі, що й після цього вагалися. Та велике діло — колектив. Узялися за них хлопці одностайно, дружно, поволі-поволі й схилили на свій бік.
— Значить, домовились, Миколо: в середу після уроків ідемо до річки і ти нам розкажеш? — ще раз перепитав для певності Олег.
— Домовились. Розкажу і покажу, — підтвердив Микола.
Тоді він зібрав дівчат, почав і їм те саме казати. Тільки тепер йому дістався ще міцніший горішок. Дівчата, як відомо, все роблять наперекір, ти їм своє, а вони тобі своє.
— Не хочемо і годі.
Найбільше опиналися Шинкаренко Оля і Коломієць Світлана. Оля образилася, що її прогнали від хлоп’ячого гурту, а Світлана, як завжди, хоче бути чесною і дисциплінованою. Торочать одне й те ж:
— Це негарно… це негарно…
Тоді Микола змінив тактику, став умовляти кожну дівчину окремо. Кого треба було переконувати — переконував, кого просити — просив. Довелося навіть вдатися до найостаннішого способу — улещування. І це допомогло. Під кінець великої перерви кілька дівчат теж згодились підтримати Миколу.
Дзвінок сповістив про початок наступного уроку — ботаніки.
Шестикласники посідали на свої місця, тільки Шинкаренко Оля, як завжди, чатує біля дверей.
У коридорі залунали знайомі кроки. Микола повернувся до Олега Шморгуна.
— Ти ж, дивись, не підведи! Перший починай.
— Та у мене вже й зараз у горлі ніби кішки лапами дряпають, — сказав Олег.
Сьогодні учні вітаються з учителькою стриманіше, ніж завжди.
Усі сідають тихо, не шурхотять книжками, не грюкають партами.
Вона також сідає за стіл, розгортає класний журнал.
Чути, як під вікнами шелестить ще зеленим листям ясен, на бригадному дворі пахкає двигун.
"І все-таки Антонюк молодець, — думає вчителька. — Хоч і в старенькому, зате чистому прийшов. Цікаво, хто йому виправ одяг — батько чи сам?.."
— Перевіримо домашнє завдання, — звертається до учнів. — Хто мені скаже…
— Кахи-кахи-кахи!.. — раптом перебиває її Шморгун Олег.
Почекала, доки одкашлявся. Знову почала:
— Хто мені…
А в другому ряду на задній парті знову:
— Кахи-кахи-кахи!..
Валентина Михайлівна переждала й цього кахикала. Набрала в легені повітря, ще раз хотіла повторити своє запитання. Та не встигла навіть рота розкрити, як зайшлися кашлем одразу двоє хлопців.
"Чого це вони? — здивувалася. — Невже попростуджувались…"
Підняла руку, вимагаючи тиші. Куди там! Тепер уже кашляла третина класу.
"Змова… — зрозуміла вчителька. — Хто ж це її організував? Невже він?" — поглянула на Петренка Миколу.
Микола сам не кашляв, лише вдоволено, з викликом дивився на неї ледь примруженими, лукавими очима.
Кашель не вщухав. Одні вмовкали, інші починали.