Я відкрив його, там була записка:
"Дорогий Ромцю!
Вітаємо з днем народження!
Ми вирішили самі змайструвати й подарувати тобі роликову дошку, яку ти так хотів.
Катайся на здоров'я і не сердься, що таїлись від тебе! У коробці, яку сховали в парту, були коліщата для дошки.
До тебе прийдемо в призначений час.
Сергій теж прийде і принесе обіцяну стрілячку.
Так що чекай.
Ігор і Володька".
Я стояв з запискою в руці, милувався роликовою дошкою і мало не плакав.
Ну, як же я міг погано думати про свого найближчого друга Ігоря, про Володьку і про Сергія?! Не треті, не треба мені шукати інших друзів! Вони в мене є — справжні, добрі!
НАЙВАЖЧИЙ ПРЕДМЕТ
для мене, як уже казав, математика. Через неї мав самі прикрощі ще з першого класу.
Коли я пішов до школи, то читати, писати, малювати навчився швидко, а ось рахувати… З усіх предметів одержував п'ятірки й четвірки, з математики — лише трійки. Тому з самого початку і не полюбив її.
А коли не любиш якийсь предмет, то, — ви ж самі знаєте, — не дуже хочеться і вчити його.
Так було і в мене.
Часом, щоб не морочити голови над класним чи домашнім завданням, списував в однокласників уже готовеньке. Не розумів тоді, що цим тільки гірше собі коїв. Бо пізніше, як почали вивчати складне додавання й віднімання, а потім множення та ділення, я і зовсім заплутався.
Тато часто й подовгу сидів зі мною, допомагав робити приклади, розв'язувати задачі й завжди дивувався, що я такий нетямущий.
Навесні минулого року він уперше повів мене показати свій завод.
При вході стояв здоровенний стенд з портретами заводських ударників праці. Там був і тата портрет.
Як подивилися ливарний, свердлильний, штампувальний та інші цехи, пішли в інструментальний, де тато працював.
— О, до нас прибуло поповнення, — вгледівши мене, сказав майстер.
— Ні, ні, ще не прибуло, — усміхнувся тато. — Ось по як закінчить школу, тоді, може, й прибуде. А зараз тільки ознайомиться із заводом.
Надходив час приступати татові до роботи. Він хотів провести мене до прохідної, але я попросився ще побути з ним.
— Добре, сідай отам, коло верстата, — показав на ящик з якимись довгастими залізяками, — і почекай, я піду переодягнуся.
У синьому комбінезоні тато став схожий на тих робітників, яких малюють у книжках і на плакатах.
— Ось я беру оце поросятко, — сказав тато і взяв із ящика важку залізяку, — й спробую виточити з нього важливу деталь.
— Що це? — запитав я, кивнувши на ту залізяку.
— Заготовка, — пояснив тато.
Він уклав заготовку у верстат, міцно її затиснув, а потім дістав із шафки креслення на синьому папері — калькою називається, — уважно розглянув його і почав щось писати олівцем у блокноті.
Я поцікавився, що він пише.
— Обчислюю розміри деталі.
— Хіба й токареві треба обчислювати?
— Авжеж. І добре треба знати це діло. Без нього тут ніяк не обійдешся!
Далі тато увімкнув верстат, обережно підвів до заготовки різець. Тільки-но він торкнувся металу, як з-під нього вилетів, сипонув цілий рій іскор, потекла тоненька кручена стружка, а чорну заготовку оперезав ріблястий поясок.
Тато кілька разів зупиняв верстат і заміряв на заготовці всілякі вирізи, більші й менші, спеціальними токарськими приладами — штангенциркулем і мікрометром.
Врешті, хитромудра, з численними заглибинами й Колінцями деталь була готова. Тато вийняв її з верстата й поклав, щоб вона охолонула.
Підійшов майстер і теж заміряв деталь. Він схвально прицмокнув язиком і попросив тата показати іншим токарям, як треба виготовляти такі деталі.
Коли його обступили токарі, я, щоб не заважати, тихенько подався до виходу. Мені було дуже приємно, що тата поважають, цінують на заводі. І я дав собі слово: як закінчу школу, також вивчуся на токаря й піду працювати на "Арсенал".
"Але ж токареві треба вміти добре обчислювати…" — згадав я.
І вирішив узятися за математику. Спочатку добре вивчив таблицю множення, правила. Потім, закінчивши третій клас, під час літніх канікул поробив усі приклади, розв'язав усі задачі з підручників для першого, другого й третього класів.
І все перемінилося…
У цьому році ще в першій чверті почав одержувати математики четвірки, іноді навіть п'ятірки. А трійки — жодної!
Тато бачив, як я стараюся, хвалив. А мама пообіцяла: якщо в мене в четвертому класі з математики буде четвірка, вона мені подарує фотоапарат, про який я мрію вже давно.
Коли на останньому уроці нам видали табелі, я навіть забув свого сховати в портфель — так і подався додому, тримаючи його в руці.
Мама, тільки побачила мене, відразу про все догадалася.
— Що, чотири? — запитала, усміхаючись задоволено.
— Чотири! Ось подивись! — я простягнув їй табель.
— Молодець, синку! Молодець! — погладила по голові, як маленького.
— Тепер і фотоапарат йому подаруєш? — не забула нагадати мамі Оксана.
— Звичайно. Пообіцяла, значить, подарую. Який ти хочеш?
— "Зеніт" або "Горизонт"…
— Прийде батько з роботи, підемо всі разом купувати.
Я ніяк не міг дочекатися тата. Цікаво, що він тепер скаже? Адже він так гнівався на мене за математику.
Врешті клацнув у дверях замок. Тато.
— А в Романа чотири з математики! — не встиг він ще і в кімнату зайти, сповістила йому Оксана.
— Що, що? — нахилив тато до неї голову, ніби недочув.
— В Романа, кажу, з математики чотири, — повторила Оксана.
— Невже? — надто голосно вигукнув тато, і я зрозумів: це для нього не новина. Або він був упевнений, що я одержу саме таку оцінку, або уже встиг звідкись довідатись про неї.
— Покажи, Ромо, табель, покажи! — не вгавала Оксана.
Я мовби нехотя взяв зі столу табель, показав.
— Ти диви, і справді чотири! — підняв брови тато.
Потім ураз посерйознішав, простягнув мені руку.
Я стояв непорушно, бо ще ніколи він не поводився зі мною так по-дорослому.
— Ну, давай, давай, руку! — усміхнувся тато.
Я нерішуче подав.
Він міцно-міцно потиснув її й сказав, як і мама:
— Молодець, синку! Молодець! Тепер я вірю: з тебе вийде токар, неодмінно вийде.
Від себе тато мені нічого не подарував. І нехай. Те, що він потиснув мені, як дорослому, руку й сказав, що вірить у мене, було дорожче за всякий подарунок.
ЯК ГОРОБЕЦЬ ПЕРЕМІГ ОКСАНУ,
про те знає весь наш будинок, усі наші друзі й приятелі. Почалося це ще взимку.
— Дзінь-дзінь-дзінь… — почули ми з Оксаною якось рано-вранці крізь сон стукіт у шибку і прокинулись.
Поглянули у вікно й побачили за склом горобця.
Горобець, видно, теж помітив нас. Повертів головою, знову застукотів дзьобом.
— Мамо! — погукала Оксана.
— Чого, доню? — обізвалася з кухні мама.
— До нас горобчик проситься!
Мама зайшла в кімнату. А горобець ще настирливіше торохтить у шибку.
— Упусти його, мамо. Змерз бідненький…
— Та ні, — сказала мама, — то він їсти хоче. Хуртовина позамітала снігом пташиний харч. Встань, сипни йому пшона.
Оксана принесла з кухні в жмені пшона, залізла на підвіконня. Тільки висунула з кватирки руку, горобець — пурх! — і полетів. Але недалеко. Сів на карниз сусіднього будинку. А коли Оксана висипала пшоно на жестяний віконний козирок і відійшла од вікна, повернувся й заходився дзьобати.
З того дня горобець щоранку стукав у шибку, вимагав, щоб його нагодували. І Оксана залюбки годувала, хоча й сердилася, що він жаднюга і розбишака: поки сам не насититься, жодної пташки не підпустить. Ні своїх родичів — горобців, ні синичок, ні чечіток, ні чижів, які також не відлетіли на зиму в теплі краї і тепер не могли роздобути собі харч. Раз бачила — навіть великого сизого голуба прогнав, коли той хотів поласувати смачною гречаною кашею.
Настала весна. Розтанув сніг. Дерева одяглися в зелене вбрання. А незабаром поспіли ранні полуниці і черешні.
І одного ранку, коли Оксана, як завжди, вранці хотіла почастувати горобця крихтами з булки — він їх найбільше любив, — тато сказав:
— Годі розбещувати його. Уже давно минули холоди. Тепер нехай сам добуває собі їжу.
— Добре, я більше не буду, — пообіцяла Оксана.
Та горобець, мабуть, уже встиг розледачіти. Не полетів шукати харч, як інші птахи, а до самого вечора просидів на дереві біля вікна, все ждав — коли ж погодують. І, звичайно, надаремно: Оксана не дала йому їсти.
Наступного ранку, ще навіть як слід не розвиднілося, горобець нетерпляче застукотів у вікно.
Оксана прокинулася, відігнала його, лягла досипати. І тільки-но здрімнула, горобець знову розбудив її. Вона ще раз відігнала. Все одно не послухався — уперто видзвонював у вікно. Зголоднів, певно, дуже. Проте Оксана не дала йому їсти і цього разу.
Третього ранку горобець уже не стукав.
— Нарешті зрозумів, що треба самому трудитися. Тепер десь літає, шукає харч, — сказала мама.
І все-таки ми не зовсім вірили, що він більше до нас не постукає, весь час поглядали на вікно: чи не з'явився?
Ні, не з'являвся.
Але надвечір тато раптом покликав нас до відчиненого вікна:
— А йдіть-но сюди! Погляньте, де ваш розбишака прилаштувався.
— Де, де? — підбігли ми до вікна.
— Он, біля гнізда сидить, — показав тато на ластів'яче гніздо під карнизом сусіднього будинку.
— Ага, бачимо. А чого він там сидить?
— Ясно чого! Щоб ластівки його годували.
— Як це? — не зрозуміли ми.
— А ви придивіться пильніше.
Спершись ліктями на підвіконня, ми почали спостерігати за горобцем.
Він, прилаштувавшись біля ластів'ячого гнізда, в якому були маленькі ластів'ята, сидів сумирно, навіть голосу не подавав. Та коли до гнізда підлітали дорослі ластівки з поживою, вихоплював її у них із дзьобиків. Вони ж немовби й не помічали, що то не їхнє дитя, а злодюжка-горобець. Знову летіли за поживою.
— І як йому не соромно! — обурювалася Оксана. — Що ж тепер робити?
— А те, що треба, мабуть, тобі знову його годувати, поки пташенята підростуть і вилетять із гнізда, — сказав тато.
— Не хочу, не хочу більше годувати! Він — лінько і нахаба.
— Це так. Але ж коли ми не віднадимо горобця од гнізда, ластів'ята загинуть. Чуєш, як жалібно вони пищать? Просять їсти, а через нього їм нічогісінько не попадає.
Довелося Оксані послухатися татової поради — іншого виходу не було.
І хоч як вона сердилася на горобця, однак годила йому, наче своєму улюбленцеві. Щоранку сипала на віконний козирок пшоно, гречану кашу, крихти хліба, аби лише горобець не кривдив маленьких пташенят. Та все нахвалялася:
— Ну, зачекай, зачекай! Нехай тільки ластів'ята підростуть і вилетять із гнізда.