Гріш у нього — то було все. Видно, пам'ятав труднощі, з якими довелось йому добувати той гріш, тому шанував його, любив і видирав, звідки тільки міг.
А видирати, властиво кажучи, було нізвідки. Промислів жодних не існувало, торгівля була утруднена, та й місцевість не по тому. Доводилося обмежуватися тільки на господарстві, а господарство в гірській околиці — це, ой, яка трудна штука!
Тут дохід могла би давати маржина, але для того мусило б її бути багато — а де ж її одразу багато взяти? Накупити не стало у пана Кшивокольського снаги, бо всі здобутки пішли на будівлю, ще й задовжився. А чекати, поки маржина сама розплодиться, не вистачало у пана Кшивокольського терпіння. Він рад би жили тягти з кожної телиці, аби вона скоріше ставала коровою, одного дня не пропустить. І тому скотина у нього вся така миршава, низькоросла. Воли у нього роблять майже з дня народження. Робив спроби уживати навіть корів, чим непомалу здивував усю гуцулію.
— Ой людочки! Шо–м нинька виділа–а! — співає яка молодиця. — На панськім коровами орут — і бігме Боже не брешу.
— Ає! — іронічно потакує дядько. — Бо то ви, баби, все за мушшінину ховаєтеси: ми і до воська, ми і до рала… А тепер пани вас навчют. Ще й до воська мут брати.
— Отаке з корови кєгло, єк із баб восько.
Так само витягав соки пан Кшивокольський і з своїх хлопів. Він хотів би, аби вони й не спали, і не їли, а все би робили, робили, робили, щоб пан ловчий курський скоріше зробився багатим, скоріше добився шани, значення.
Часом йому навіть аж дивно було, як це селяни не розуміють його стремлінь і не помагають йому. Таж йому треба, конче треба якнайскоріше забагатіти! Без цього ж немає смислу працювати, відмовляти собі в різного роду приємностях.
Приємності, і то всі одразу, прийдуть потім, коли стане черес повним, коли поля стануть неозорими, а скотина ревтиме тисячею глоток — от тоді допіру почнеться уживання життя! А до тої пори кожний гість — це тільки об'їдало, що норовить побільше на дурничку з'їсти та випити; кожна година робітничого супочинку — це крадіжка; кожний шматок хліба для працівника — це зайвий ущербок, зайвий камінчик перепони на шляху до отого будучого зверхблагополуччя. Сон пана Кшивокольського недовгий, уривчастий, наповнений тривогою за недороблену кимось роботу, каяттям, що от там не достояв, там не доглянув, там довірився. Дріб'язковий взагалі він, сей пан ловчий курський. Буде стояти тобі над душею, буде скребти моркву — і тим дуже дошкулює своїм підданим.
— Та ти бий… Ліпше ти мене вдар — лиш не стій мені над душею, не виїдай ми печінок.
Таким він і у себе в хаті. Жінка довго морочилася, поки звикла. Спочатку це її дратувало.
— А чого се ганчірка валяється? А чого каганець довго горить? Чому на слуги так багато хліба виходить?
Раз жінка десь випадково заподіла кілька злотих. Сунула просто десь і забула. То він років два пам'ятав і при кожній оказії нагадував. Як чогось шукає жінка, то він:
— Се, мабуть, там, де ті дванадцять злотих.
Потроху й жінка заражалася тою скупістю, аж нарешті у своїй галузі господарства стала теж скрупулятною й дріб'язковою. До нитки вираховувала мотки пряжі, що їх мусила дістати від молодиць, так що не раз яка баба докладала й свого повісма, аби лише вдовольнити двір. Пір'я приймалося на вагу, а для яєць то вигадано було навіть спеціальний апарат: пані Кшивокольська поставила дошку, а в дошці зробила дірку й кожне яйце у ту дірку просовувала. Якщо проходило — вертала назад ґаздині, а собі брала лише ті, що зоставалися по цей бік дірки. А що у гуцулок кури були звичайно дрібні, яйця несли маленькі, то багато жіночих сліз пролилося через оту дірку в дошці…
І чимдалі господарили панство Кшивокольські, тим обоє ставали дошкульнішими. Не була та панщина, може, такою лютою, як на долах, бо тут з гуцулами не можна було собі позволити того, що зі смирним та плохим яким–небудь жителем долин або бойком, але для гуцулів і ця панщина була річчю малотерпимою.
Тут не було одвічного панства, народ був свобідний, отже, першим носителям ідеї кріпацтва трудно було впоювати ту свідомість в народ. Тому часто те, що пройшло би на долах непомітно, будучи явищем побутовим, тут викликало гомін незадоволення.
Та якби ще лиш гомін — з ним можна би миритися. Але біда, власне, в тому, що в гірських околицях цей гомін легко міг перейти у що гірше. Тому доводилося стримуватися й не перетягати занадто струни.
Долинний чоловік сплаче та й вже, а на панщину йде; подітися йому ніде. А в гуцула кругом ліси, дебри, скали, прірви. Як тільки що йому не подобається, він зараз бухає з пістоля в голову напасникові, а сам за бартку — і в ліс. Набере собі ще таких одчайдухів — і готова банда опришків.
Це все потроху стримувало тутешніх панів взагалі й пана Кшивокольського зокрема. Вони, гірські панки, тільки з заздрістю могли дивитися на своїх долинних колег, що накладали на своїх підданих які завгодно тягарі, за провину карали як угодно немилосердно і взагалі поводилися як угодно.
Тут, у горах, так не йшло. Доводилося оглядатись, доводилося пропустити не одно повз вуха і очі — взагалі панькатися з хлопом.
Та даремні були старання.
— Вже годиш їм, сим проклятим хлопам, як болячці, не караєш повною мірою, як він того заслуговує, прощаєш йому те, чого ти не вправі простити, — і все ж ні!.. Дивиться на тебе чортом, а в очах у нього читаєш: "А знаєш що, пане? А я можу тебе зарізати, як захочу".
Панові Кшивокольському після такого читання в очах не раз приходила думка — а чи не продати тут землю та купити де в іншому місці, де можна сісти на хлопа повною вагою, але зупиняли економічні розрахунки. Як–не–як, а тут, у горах, пан Кшивокольський був таки поміщиком. За виручені ж гроші він міг би купити на долах втроє менше землі, ніж тут, отже, був би щось вроді загонового, ходачкового шляхтича.
— Ні… Треба вже держатися тут. Може, згодом обставини покращають.
Це покращання пан Кшивокольський розумів у смислі більшої можливості насісти на хлопа.
Але час ішов, а обставини не кращали. Навпаки: деякі непомітні детальки говорили за те, що вони неначе ще гіршають. Ніби нічого не сталося, ніби все так, як і було — а от… наче хвилюються гуцули, коли з паном говорять. Відповідають часом якось зухвало; або дивиться на тебе отакий який–небудь дядя мірою сажень у плечах і наче каже: "Ану вдар!.."
Сусіда пана ловчого курського якийсь пан Волошиновський, давній оселець тутешній, розшифровує це просто:
— Мабуть, знову вчуємо скоро за опришків. Давно вже, років п'ятнадцять, їх не було, ніби таких, помітних. Гуцулія набирала сили. Оце, мабуть, набрала і, боюся, вибухне такою хвилею опришківства, що довго будемо її пам'ятати, хто живий зостанеться. Це буде дев'ятий вал, як на морі. Бо у нас опришківство ходить хвилями: нахлине, потім схлине, не чуть. А згодом іще — так і йде.
Поміщики не розуміють і розводять руками.
— І що їм треба, отим хлопам? Здається, вже де їм і життя краще, як не в нас. Хліба вони не роблять, підвод не дають так, як на долах, обходимося ми тут із ними, як із панянками якимось, — і все невлад, все він тебе ненавидить, сатаною дивиться.
— Вдача вже така хлопська. Нічим ти його не приласкаєш, нічим не привернеш до себе запеклого серця.
— А я би сказав, що тут багато важить околиця. Се гірські люди. Вони відчувають по–іншому. За такий лад, як у нас, долинний хлоп Бога би благословив, а гуцул, бач, не переносить. Всі вони, гірські люди, такі. Швейцарці, візьміть, або кавказці… Так уже гори впливають, роблять людей більше свободолюбивими, більше чутливими на всяке посягання.
— Е, причому тут гори! Просто хлоп є вроджений мерзотник. Всюди він однаковий, всюди він прихильник до всякої сваволі, до всякого гидкого вчинку, до гайдамацького грубіянства, всюди він має з молоком матері всмоктану ненависть до пана. Це вже така природжена мужицька невжи–точність, і вона однаково дає себе знати і на горах, і на долах, і всюди, де є хлоп. І нам з тим завжди треба боротися, й то крутими мірами, бо з іскри, як це споконвіку бувало, може розгорітися вогонь бунту, який треба буде вже гасити, напруживши всі сили. Чуєте, що робиться на Волині й Поділлі? А це ж від нас у двох кроках.
А там дійсно діялися неприємні речі. Подужавши козацтво, шляхетська Польща думала, що вона вже подужала весь український народ. Показалося, що це не так, що народ не почуває себе переможеним і що він готовий далі проводити боротьбу, коли не в формах козацтва, то в формах гайдамацтва.
Не перестають то там, то там появлятися більші або менші купи гайдамаків, палять панські двори, нападають на корчми, на села й навіть на міста. Вже гетьман Сенявський мусив посилати частину війська з армії, щоб нищити "свавільні купи", а пан Галецький, регіментар усіх українських воєводств, видав грізного універсала, де вимагав, аби йому доношено про місця перебування "куп гайдамацької сволочі". "Особливо ж звертаю увагу панів губернаторів та війтів, що вони будуть відповідати перед Річчю Посполитою, якщо виявиться зв'язок кого з них із свавільними людьми…"
Але се нічого не помагало, гайдамацькі ватаги росли, напади їх ставали грізніші, сміливіші. Гетьман Сенявський почав заводити надвірні міліції для оборони від гайдамаків, більші пани пішли за його прикладом. Появилися міліції з козаків, зі шляхти, з волохів. Але і це не зупиняло народного руху, гайдамацтво росло, аж поки у 1734 році не вибухло серйозним селянським повстанням на широку міру.
Запалали не тільки корчми й панські двори — запалали міста й містечка. Паволоч, Погребище, Тараща, Животів, Жаботин, Фастів, Бердичів, Володарка, Умань, Медведівка, Мошни, Гранів, Вінниця, Летичів, Могилів, Межабож, Корсунь, Козятин, Проскурів і так далі, і так далі. Було від чого занепокоїтися не тільки Київському воєводству, Брацлавщині, Поділлю й Волині, а й більше віддаленим околицям.
Наповнилися тривогою серця і підгірської та покутської шляхти. Страшно стало, як би ця повстанча хвиля не перекинулася й сюди. І лагідніше говорив пан до своїх підданих, частіше величав їх "добрі мої сусіди", оглядав рушницю й щільніше замикав двері на ніч.
А пан Кшивокольський мав іще особливу причину непокоїтися: у цього в селі виплекалася якась така родина, що від неї всього можна чекати.